Зло не має влади - Дяченко Марина и Сергей - Страница 20

Ми сиділи на підвіконні. Часті переходи зі світу у світ діяли на мене не надто добре — голова паморочилася, наче я півтори години провела на гойдалці. На стіні, як і раніше, вовтузилися бійці та будівельники, стовп пилу від каравану, що віддалявся, ще не влігся на обрії.

— Чому некромантів ніхто не любить? — втретє жалібно поспитав Максиміліан.

— Виходить, нам потрібен цей Зшивач?

— Певна річ! «…має властивість єднати розірвані зв’язки, допомагає в пошуку зниклого й захованого, лікує від втрати пам’яті…»

— Ти думаєш, Оберон планував своє зникнення і навмисно поклав закладку на потрібній сторінці?

— «Меч, що підшиває виворіт, що єднає його з реальністю там, де продерлася основа», — нагадав мені Максиміліан. Пам’ять у нього була чудова — йому б до інституту вступити, вчився б заввиграшки.

— Якось це підозріло… — знову почала я.

— У тебе є кращий план?!

— Нема.

— Виходить, мусимо добувати Зшивач. Як, цікаво, можна звертатися до «великого воїна, що давно залишив світ», не вдаючись при цьому до некромантії?!

Я перебирала в пам’яті все, чого навчали мене Оберон і Гарольд: лікувати рани, бачити в темряві, літати, битися. Відчувати небезпеку. Пошуку чарівних мечів мене ніхто не навчав, та й не потрібен мені меч: навіщо, коли є посох?

І ще один маленький хробачок тихцем гриз мене зсередини: Зшивач давався в руки тільки магові, котрий ніколи не чинив зради. Що як ми знайдемо «великого воїна», я звернуся до нього зі своїм проханням, а він візьме та й відповість: ні вже, Олено Лапіна! Пам’ятаєш, як ти зрадила Оберона, коли погодилася допомогти Олександрові залишити Королівство, втекти з-під Оберонової влади й отримати свою корону?!

Король начебто визнав, що це була не зрада, а помилка. Але король завжди добре до мене ставився. А «великий воїн» може не виявитися настільки великодушним.

Максиміліан тим часом походжав кабінетом, раз у раз спотикаючись об ніжку ослона, не помічаючи цього, куйовдив обома руками біляві кучері, бурмотів собі під ніс:

— Великий воїн, що давно полишив цей світ… Великий воїн… Треба… доведеться, Горгона б мене взяла…

— Максе, — почала я обережно. — Можемо ми обійтися…

— Не можемо! — його бліді щоки гарячково пашіли, давненько я не бачила Макса таким схвильованим. — Зараз же, негайно, цієї миті. Насувається гроза… Це добре… У грозу легше… Тільки ось що: треба зайти на кухню. Просто зараз.

Кухня працювала, мов єдине вогнище, всі печі горіли, всі казани кипіли, кухарі ледь вправлялися. Серед диму й чаду мене вразило безлюддя: не вистачало кухарчуків, які вічно бігали тут, збиваючись із ніг, чхаючи від перцю, плачучи від цибулі й нишком крадучи сметану. Не вистачало матері Гарольда, що була на кухні чимсь на кшталт доброї феї; всі вони поїхали, і курява на шляху вже осіла. Тим часом у військах тривав обід: голодний воїн ні на що не придатний, особливо якщо чекає на нього ймовірна близька смерть. Щоб нагодувати велике воїнство, в замку спустошили всі засіки; післязавтра, коли військо Сарани стане під стінами, пообідати доведеться не всім.

Багато хто просто не доживе до обіду.

Я намагалася прогнати цю думку, але вона все лізла до мене й лізла. Почуття приреченості — як заразна хвороба, вона вбиває раніше й влучніше, ніж стріла чи меч.

Інтендант принца-деспота вийшов, супроводячи візок із двома казанами й горою свіжоспеченого хліба на широкій тарелі. Груди інтенданта прикрашала гірлянда із сотень дерев’яних ложок, нанизаних на крицевий ланцюг. Ложки брязкали на кожному його кроці, й сам він мав поважний вигляд, немов генерал. Хіба ця людина почувається приреченою?

Думки мої перемкнулися на принца-деспота. Він привів на допомогу Гарольду величезне військо — тим часом у нього не було жодних причин, аби Гарольда любити. Ніколи в житті принц-деспот не робив нічого заради інших — тільки заради себе, любого. Чи значить це, що захист замку вигідний йому? Що він вірить у перемогу?

Ми перекусили нашвидкуруч похідною кашею. Мені, власне, їсти не хотілося, я клала до рота тепле, доволі смачне вариво, а думки мої стрибали, мов блощиці на барабані.

Припустимо, принц-деспот вірить у перемогу. Припустимо, він хоче разом із Гарольдом здолати Сарану, а потім нишком убити королівського мага. А може, вбивати й не доведеться — Гарольд, звичайно ж, буде в перших рядах у бою та може загинути. Тоді принц-деспот отримує замок, місто й владу над Королівством.

Я згадала алеї з шибениць, якими принц-деспот прикрашав свої колишні володіння. Моторошна людина, тиран, убивця, котрий не зупиниться ні перед чим, погубить Гарольда… Але ж тоді виходить, що Максиміліан не мав рації, Сарану зупинять під стінами міста, крихкий мир не зруйнується, Королівство не «складеться», як міхур, а буде, як і досі, існувати — хай навіть і під керуванням принца-деспота!

Голова йшла обертом від таких думок. Максиміліан тим часом кудись вийшов; я колупала охололу кашу ложкою, коли він повернувся, блідий, із величезною сулією, похапцем загорнутою в полотно.

— Що це?

— Мерщій ходімо… Гарольд віддав наказ усе спиртне замкнути в льохах… За порушення — карцер… Багато він розуміє, твій Гарольд, у тактиці бойових дій.

— Це що — горілка?!

— Це наливка… Лінко, на тверезу голову я до мертвяків не піду, й не проси. А нам треба меча здобувати. Та ворушися ти, зараз старший кухар виявить, що льох відчинений… Бігцем, бігцем!

Нічого не лишалось, як підхопити посох і підтюпцем наздоганяти Максиміліана — ноги в нього були довші за мої, рухався він стрімко, ніби кажан. Закапелками, й мені не відомими, він дістався до бічного виходу з замку; на подвір’ї панували ті само пилюга та метушня. Вояки принца-деспота обідали в строгому порядку, сидячи за довгими столами зі свіжих дощок (коли тільки встигли настругати?). Ополченці, добряче підпилі, розвалилися просто на тьмяній траві, тримаючи миски на колінах. Хтось бився, когось розбороняли, хтось, не звертаючи уваги на гамір, спав тут-таки, на голій землі, над його роззявленим ротом кружляли мухи. Я відвернулася.

— Вояка, — сказав Максиміліан із незрозумілим виразом. Я образилась:

— Люди збираються вмерти за своє Королівство післязавтра на світанку! І що з того, що вони не солдати, а крамарі — не розбіглися ж, не поховались, а прийшли битися!

Не відповідаючи, Максиміліан прискорив крок. Нас провели поглядами, але ніхто не гукнув. Ми вийшли за браму, проминули кілька порожніх, розграбованих вулиць і звернули до лісу.

Швидко сутеніло. Гроза, вочевидь, збиралася гарна, як у кіно; в Королівстві взагалі дуже видовищна погода: якщо вже сонце, то хочеться увесь час посміхатися. Якщо вітер — то дахи зриває, а вже якщо гроза…

— Дуже доречно, — пробурмотів Максиміліан.

Звіддаля пробурчав грім. Дерева, зчеплені гілками над головою, застукотіли сухими шишками, немов кастаньєтами. У півмороці поміж стовбурами тьмяно світилися гриби з великими, наївними очима на капелюшках.

Я зрідка бувала в цьому лісі. У дні, коли царював Оберон, тут було світло та святково: кожну квітку населяли чарівні істоти, в кожному дуплі жив лісовий дух, і навіть маленькі діти могли безпечно гуляти лісом. Тепер усе змінилося: «тонкий» світ тоншав ще більше, ліс постарів, насупився, а передгрозова темінь робила його зовсім лиховісним. Я зручніше перехопила посох: як маг дороги, я й не в таких місцях розчищала собі шлях… Знати б іще, куди ми йдемо.

— Максе, куди ми йдемо?

— До могили, — відповідав він уривчасто.

— У лісі?

— А ти ніколи не чула про Лісового Воїна?

— Ні…

— Соромно, магу дороги, літописи читати слід… Коли народ лісовий скорився Оберонові — це було за рік по тому, як Королівство тут облаштувалося, — Лісовий Воїн уже ледь пересувався, такий був старезний. За давніх часів був він дужим, кажуть, виходив один проти десятка лучників, збивав стріли на льоту й мечем голив ворогів начисто, не зачіпаючи шкіри. Уявляєш, наскільки кривдно боротися проти мечника, який тебе голить. Ти його намагаєшся заколоти — а волосся твоє летить, летить… Після такого залишалося або наїстись отруйних грибів до смерті, або йти до нього в учні.