Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 39

Після багатьох сонячних тижнів прийшла серія днів хмарних і гарячих. Небо потемніло, як на старих фресках, склубочилося в душній тиші скопичення хмар, як трагічні побойовища на картинах неаполітанської школи. На тлі тих олов'яних і бурих склубочень яскраво світились будинки крейдовою, гарячою білістю, ще більш увидатненою гострими тінями ґзимсів і пілястрів. Люди ходили з опущеними головами, повні внутрі темряви, яка громадилася в них, мов перед бурею, серед тихих електричних розрядів.

Б'янка більше не показується в парку. Видно, стережуть її, не дозволяють вийти. Звітрили небезпеку.

Сьогодні я бачив у місті групу добродіїв у чорних фраках і циліндрах, що сунули мірним кроком дипломатів через Ринок. Білі маніжки яскраво світили в олов'яному повітрі. Панове мовчки оглядали будинки, як коли б їх оцінювали. Йшли узгодженим, повільним, ритмічним кроком. Мають чорні, як вугілля, вуса на гладко виголених обличчях і лискучі очі, що гладко точаться в орбітах, мов би наоливлені і повні вимови. Іноді вони знімали циліндри і обтирали піт із чола. Всі вони високі, щуплі, середнього віку і мають смаглі обличчя гангстерів.

Дні стали темні, хмарні і сірі. Далека, потенційна буря лежить вдень і вночі лежить на далеких горизонтах, не розряджаючися зливою. У великій тиші переходить часом через сталеве повітря подих озону, запах дощу, волога й свіжа бриза.

Але потому знов тільки сади розпирають величезними зідханнями повітря і ростуть тисячократне листям, навзаводи, вдень і вночі, відрядно. Всі прапори висять важко, потемнілі, і безсило лиють останні хвилі кольорів у згустілу ауру. Часом у виламі вулиці хтось звертає до неба яскраву, витяту із темряви половину обличчя, з оком нажаханим і світячим — дослухається до шуму піднебесся, до електричного мовчання сунучих хмар, і глибину повітря протинають, як стріли, тремтячі і шпичасті, чорно-білі ластівки.

Еквадор і Колюмбія мобілізуються. У грізному мовчанні товпляться на молі шеренги піхоти, білі райтузи, білі схрещені ремені на грудях. Чілійський одноріг став дибки. Видко його вечорами на тлі неба, патетичного звіра, знерухомленого грозою, з копитами у повітрі.

Дні щораз глибше сходять у тінь і задуму. Небо замкнулося, загатилося, нахлинаючи щораз темнішою сталевою бурею, і мовчить, низько склубочене. Спалена й пістрява земля перестала дихати. Тільки сади ростуть без передиху, сипляться листям, непритомні й п'яні, і заростають кожну вільну щілину холодною листяною субстанцією. (Прищі пуп'янків були липкі, як сверблячий виприск, болісні і ятрючі — тепер гояться холодною зеленню, заблизнюються багатократно листок на листкові, компенсуються стократним здоров'ям, на запас, понад міру і без рахуби. Вже накрили й заглушили під темною зеленню згублене гукання зозульки, чути вже тільки далекий і приглушений її голос, зашитий у глибокі віридари, затрачений під заливом щасливого розквіту.)

Чом будинки так світяться в тому потемнілому краєвиді? Чим більше хмурніє шум парків, тим гострішою стає вапняна білість будинків і світиться без сонця гарячим відсвітом спаленої землі, щораз яскравіше, як коли б за хвилину вона мала попістрявитись чорними плямами якоїсь яскравої й пістрявої хвороби.

Пси біжать сп'янілі, з носами у повітрі. Щось вони вітрять, непритомні і схвильовані, нишпорячи у пухнастій зелені.

Щось хоче сферментуватися із згущеного шуму цих спохмурнілих днів — щось ревеляційне, щось понад усяку міру величезне.

Пробую і приміряю, яка подія могла б допасувати цій негативній сумі очікування, що збирається у величезний заряд від'ємної електричности, що могло б дорівняти цій катастрофальній барометричній знижці.

Десь уже росте й потужніє те, на що в цілій нашій природі готується та заклятість, та форма, той роззів без диху, якого парки не можуть виповнити п'янким запахом бузку.

Негри, негри, юрби негрів у місті! Їх бачили тут і там, рівночасно в кількох пунктах міста. Біжать через вулиці великою, галасливою, обдертою галайстрою, вдираються до продуктових крамниць, плюндрують їх. Жарти, штурханці, сміхи, широко обведені білки очей, гортанні вигуки і білі, блискучі зуби. Поки змобілізовано міліцію, вони зникли, як камфора.

Я прочував це, не могло бути інакше. Таж то було природнім наслідком метеорологічного напруження. Лишень тепер здаю я собі справу, що від початку відчував: ця весна підшита неграми.

Звідки взялися в цій кліматичній зоні негри, звідки примандрували ці чорнопикі орди в смугастих бавовняних піжамах? Чи то великий Барнум розбив поблизу свій табір, тягнучися незліченним треном людей, тварин і демонів, чи зупинились десь поблизу його потяги, натовчені безконечним гомоном ангелів, бестій і акробатів? Ніколи в світі. Барнум був далеко. Моя підозра лине в зовсім іншому напрямку. Я не скажу нічого. Для тебе я мовчу, Б'янко, і жодна тортура не видобуде з мене зізнання.

Того дня я одягався довго і старанно. Насамкінець, уже готовий, стоячи перед люстром, я уклав моє обличчя у вираз спокійної і невблаганної настійности. Дбайливо оглянув пістолет, перш ніж вложив його до задньої кишені штанів. Ще раз кинув оком у дзеркало, торкнув рукою сурдута, за яким на грудях були сховані документи. Я був готовий ставати з ним на прю.

Я почував себе до глибини спокійним і рішучим. Ішлося ж бо про Б'янку, а чого ж я не був би ладен для неї вчинити? Рудольфові я постановив ні в чому не звірятися. Чим ближче я його узнавав, тим сильніш усталювалося в мені переконання, що то був птах низького льоту, нездатний вознестися понад пересічність. Я мав уже досить цього обличчя, що мертвіло від спантеличення і блідло від завидощів, якими він вітав кожну мою нову ревеляцію.

В замисленні я швидко перебув недалеку дорогу. Коли велика залізна брама затраснулася за мною, дрижачи придушеною вібрацією, я відразу вступив у інший клімат, у інше віяння повітря, в чужу й холодну околицю великого року. Чорне галуззя дерев галузилося у відрубний і відірваний час, їх безлисті ще верхівки лозилися чорним верболозом у плинуче високо біле небо якоїсь іншої й чужої зони, замкнуте з усіх сторін алеями — відтяте і забуте, як затока без відпливу. Голоси птахів, загублені й притихлі у далеких просторах того розлогого неба, прикроювали тишу інакше, брали її на верстат у замисленні, важку, сіру, дзеркалену навспак у тихій сажавці, і світ летів у те дзеркалення без пам'яті, гравітував наосліп, повен імпету, у те велике, універсальне, сіре замислення, у ті обернуті коркотяги дерев, втікаючі без кінця, у ту велику, розхитану блідість без краю і мети.

З піднятою головою, зимний і спокійний до глибини, я звелів про себе доповісти. Мене впроваджено до напівтемного голлу. Там панував півморок, вібруючий від тихої пихатости. Крізь високо відчинене вікно, ніби крізь щілину флейти, впливало повітря із саду у лагідних хвилях, бальзамічне і повздержливе, як до покою, в якому лежить хтось невиліковно хворий. Від тих тихих інфлюенцій, що невидимо вникали крізь лагідно респіруючі фільтри фіранок, ледь здійнятих аурою саду, оживали предмети, будилися з зідханням, лискуче прочуття пробігало у тривожних пасажах крізь ряди венеційських склянок у глибокій вітрині, листя тапет шелестіло сполошене й сріблясте.

Потім тапети гасли, заходили у тінь, і їхнє напружене замислення, роками скупчене у тих гущавинах, повних темної спекуляції, увільнялося, ґвалтовно імагінуючи сліпим маячінням ароматів, як старі гербарії, через висхлі прерії котрих пролітають ключі колібрі і стада бізонів, пожари степів і погоні, що віють скальпами біля сідла.