Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою - Шульц Бруно Яковлевич - Страница 38

Так вона стояла непорушно, із сплетеними ручками, схованими у зборках сукенки, споглядаючи з-під своїх серйозних брів очима, повними глибокої жалоби. Серце стиснулось мені болісно на той вид. Мимоволі я повів зором за її смертельно сумним поглядом, і ось, що я угледів: обличчя його ворухнулося, мов би розбуджене, куточки вуст піднеслися у посмішці, очі блиснули і почали точитися в своїх орбітах, груди, блискучі від орденів, здійнялися зідханням. То не було чудо, то був звичайний механічний трюк. Відповідно накручений, ерцгерцог відбував світське прийняття згідно з принципами механізму, кунштовно й церемоніяльно, як звик був за життя. Він по черзі водив зором по присутніх, уважно затримуючи його впродовж хвилинки на кожному. Так зіткнулися в певній хвилині їхні погляди. Він стрепенувся, завагався, ковтнув слину, мов би хотів щось ісказати, але вже по хвилині, слухняний механізмові, далі біг зором, водив ним по дальших обличчях з тим самим підбадьорливим і променистим усміхом. Чи прийняв він Б'янчину присутність до відома, чи дійшла вона до його серця? Хто ж міг то знати? Адже він навіть не був у повному значенні цього слова собою, він був заледве далеким двійником самого себе, дуже зредукованим і в стані глибокої прострації. Але стоячи на ґрунті фактів треба було прийняти, що він був неначебто своїм найближчим аґнатом, був, може, навіть самим собою в тій мірі, в якій то взагалі ще було можливо за такого стану справ, за стільки років після своєї смерти. Важко було, запевне, у тому восковому воскресінні докладно увійти в самого себе. Мимоволі при такій нагоді мусіло вкрастися в нього щось нове і грізне, щось чуже мусіло домішатися з божевілля того геніяльного маніяка, який виконципував його у своїй мегаломанії, а що мусіло наповнювати Б'янку грозою й жахом. Адже вже той, хто дуже хворий, відсувається і віддаляється від себе давнього, а що вже говорити про так невластиво воскреслого. І як же він тепер поводився супроти своєї найближчої крови? Повен штучної веселости й бравури, він грав свою блазенсько-цісарську комедію, усміхнений і прегарний. Чи мусів він так дуже маскуватися, чи так дуже боявся він наглядачів, які звідусюди стежили за ним, виставленим напоказ у цьому шпиталі воскових фігур, де жили вони всі під грозою — шпитальних режимів? Чи він, на превелику силу дестильований з чийогось божевілля, чистий, вилікуваний і врешті зцілений, не мусів тремтіти, що його знову можуть втрутити в розвихорення й хаос?

Коли зір мій знову відшукав Б'янку, я угледів, що вона сховала лице в хусточці. Гувернантка обняла її рукою, пусто блищучи емальованими очима. Я не міг довше дивитися на біль Б'янки, я відчував, що мене хапає спазм плачу, і потягнув Рудольфа за рукав. Ми попрямували до виходу.

За нашими плечима той загримований предок, той дідусь у цвіті віку далі розсилав навкруг свої променисті, монарші привітання, у надмірі ревности підняв навіть руку, мало не кидав за нами поцілунки в тій нерухомій тиші, серед сичання ацетиленових лямп і тихого шемрання дощу на полотнищах намету, спинався остатками сил на пальці, до щирця хворий і, як усі вони, затужілий за смертним трухлявленням.

У передсінку загримований бюст касирки забалакав до нас, блищучи брилянтами і золотою пльомбою на чорному тлі магічних дралерій. Ми вийшли в ніч, росяну і теплу від дощу. Дахи лисніли, спливаючи водою, ринви монотонно плакали. Ми бігли через плюскотливу зливу, роз'яснену пломінкими ліхтарнями, що бряжчали у дощі.

О, прірво людської зловмисности, о, воістину пекельна інтриго! В чийому умислі могла зашморгнутися ця ядовита й сатанинська думка, що здистансувала своєю сміливістю найвишуканіші вимисли фантазії? Чим глибше вникаю я в її відхланну нікчемність, тим більший здіймає мене подив від безмежного віроломства, від зблиску ґеніяльного зла в надрах цієї лиходійської ідеї.

Тож прочуття мене не обманювало. Тут, під нашим боком, серед позірної правопорядности, серед повсюдного миру і повної сили договорів вершилося лиходійство, від якого волосся ставало дибом на голові. Похмура драма вершилася тут в абсолютній тиші, так замаскована й законспірована, що ніхто не міг її домислитися й вистежити серед невинних полик тієї весни. Хто ж міг підозрювати, що між тим закляпованим, німим, водячим очима манекеном і делікатною, так старанно вихованою, так добре вкладеною Б'янкою розгравалася родинна трагедія? Ким, врешті-решт, була Б'янка? Чи маємо ми кінець-кінцем звірити дещицю таємниці? Що ж із того, що вона не виводилася ані від правовитої імператриці Мехіко, ані навіть від тієї дружини по ліву руку, морганатичної Ізабелли д'Орґаз, яка із сцени мандрівної опери завоювала ерцгерцога своєю красою?

Що ж із того, що матір'ю її була ота мала креолка, якій він надавав пестливе ім'я Кончіти і яка під цим ім'ям війшла в історію — неначе б через кухонні сходи? Відомості про неї, які я зміг зібрати на підставі марківника, можна викласти у декількох словах.

Після падіння імператора Кончіта виїхала із своєю малою донечкою до Парижу, де жила з удовиної ренти, незламно зберігаючи вірність імператорському коханому. Тут історія втрачає дальший слід цієї зворушливої постаті, відступаючи слово догадкам та інтуїціям. Про одруження її донечки та про її подальшу долю нічого не знаємо. Натомість у 1900 р. виїжджає незвісна пані де V., особа незвичайної й екзотичної вроди, з малою донечкою і з чоловіком за фальшивим пашпортом з Франції до Австрії. В Зальцбурзі, на баварському кордоні, у хвилину, коли вони пересідають на віденський потяг, всю родину затримує австрійська жандармерія й заарештовує. Змушує задуматися те, що після перевірки його фальшивих документів пана де V. було звільнено, проте він не доклав жодних зусиль, щоб звільнити дружину й донечку. Того самого дня він виїжджає назад до Франції і слід за ним гине. Тут усі нитки губляться в повному замороченні. З яким же осяянням віднайшов я знову їхній слід, що вистрелював полум'яною лінією у марківнику! Моєю заслугою, моїм відкриттям назавжди залишиться зідентифікування згаданого пана де V. з певною вельми підозрілою особистістю, що виступає під зовсім іншим прізвищем і в іншій країні. Але цить!.. Про це ще ані слова. Доста, що родовід Б'янки встановлено поза будь-яким сумнівом.

От і весь канонічний дієпис. Але офіційна історія неповна. В ній є вмисні прогалини, довгі павзи і промовчання, в яких хутко інсталюється весна. Вона швидко заростає ті прогалини своїми марґіналіями, переплітає листям, що сиплеться без ліку, росте навзаводи, баламутить недоречностями птахів, контроверсією тих криланів, повною суперечностей і брехень, наївних запитань без відповіді, впертих, претенсійних повторів. Треба багато терплячости, щоб поза тою плутаниною віднайти властивий текст. До цього провадить уважна аналіза весни, граматичний розбір її речень і періодів. Хто, що? кого, чого? Треба елімінувати баламутні перебалакування птахів, їхні шпичасті прислівники і прийменники, їхні полохливі зворотні займенники, щоб поволі виділити здорове зерно глузду. Марківник є в цьому неабияким дороговказом. Дурненька, невибаглива весна! Заростає все без розбору, плутає глід з безглуздям, вічно блазнює — корчить дурника, бездонно легкодумна. Невже й вона в союзі з Францом Йосифом І, невже злучена з ним узами спільної змови? Треба пам'ятати, що кожну дзюбинку сенсу, що прокльовується в цій весні, притьмом забазікує стократна бляга, безглуздя, яке блягузкає казна-що. Птахи замітають тут сліди, комизять правопис фальшивою пунктуацією. Так витісняє правду звідусіль ця весна, яка кожну вільну п'ядь, кожну щілину притьмом заростає своїм листяним розквітом. Де ж має схоронитись виклята, де знайти азиль, якщо не там, де її ніхто не шукає — в тих ярмаркових календарях і коменіюшах, в тих жебрачих і дідівських кантичках, які по прямій лінії виводяться з марківника?