Коханець - Дюрас Маргерит - Страница 13

Мати ніколи не говорила про свого старшого сина. Ніколи не скаржилась. Нікому не розповідала про те, як він нишпорить у шафах. Її материнство межувало з правопорушенням. І вона його приховувала. Була впевнена, що її не зрозуміють ті, хто не знав її сина так, як знала вона. Тільки один Бог, тільки Бог йому суддя. Вона відбувалася безневинними банальностями, постійно тими самими. Що якби він захотів, то був би найрозумніший з усіх трьох. Що він «найартистичніший». Найвитонченіший. І найбільше любить свою матір. І, врешті, найкраще її розуміє. Я й не уявляла, казала вона, що від сина можна чекати такої чуйності, такої інтуїції і такої глибокої ніжності.

Ми зустрілися з ним ще раз, і він завів мову про покійного молодшого брата. Який жах, ця безглузда смерть, це жахливо!.. Наш молодший братик, наш маленький Поло…

У пам’яті залишилась ця родинна картина: ми разом обідаємо в Садеку. Обідаємо утрьох за столом у їдальні. Одному братові сімнадцять, другому — вісімнадцять. Матері з нами немає. Ми з молодшим їмо, а він позирає на нас, тоді кладе виделку і втуплюється очима в молодшого брата. Дивиться дуже довго, а потім ураз каже йому щось жахливе. Фраза стосується їжі. Будь обережний, каже він, не їж так багато. Молодший брат не відповідає. А той не вгаває. Не забувай, каже він, що великі шматки м’яса — для мене. Бо сам знаєш… Я питаю: чому для тебе? Він відповідає: тому що. Я кажу: а щоб ти помер. Я не можу більше їсти. Молодший брат теж. А він, він тільки й чекає, коли молодший брат наважиться сказати слово, одне слово, його стиснені кулаки уже над столом, щоб дати йому по голові. Молодший брат мовчить. Він смертельно зблід. На повіках зблискують сльози.

Старший брат помер у похмурий день. Здається, то була весна, квітень. Мені зателефонували. Сказали тільки, що його знайшли мертвим на підлозі в кімнаті. Більше нічого. Насправді він помер задовго до смерті. Він ще ходив по землі, але вже все відбулося і помирати вже було запізно: він помер зі смертю молодшого брата. Усе прожито і все спожито.

Вона просила, щоб його поховали разом з нею. Я вже й не пам’ятаю, на якому місці, на якому цвинтарі, десь у долині Луари. Вони лежать в одній могилі. Удвох. Це справедливо. І цей образ наділений нестерпною розкішшю.

Цілий рік сутінки опускалися в один і той самий час. Сутінки були дуже короткі, майже раптові. В сезон дощів ми тижнями не бачили неба, його затягав густий туман, крізь який не пробивалося навіть місячне світло. А в сухий сезон навпаки — небо голе, абсолютно відкрите, вільне. Навіть безмісячними ночами було світло. І вимальовуються тіні — на землі, на воді, на дорогах, на стінах.

Я погано пригадую, якими були дні. Сонячне світло знебарвлювало кольори, стирало їх. А ночі я пам’ятаю. Синява була вища за небо, вона сягала аж за небесну твердь, на самісіньке дно перевернутої чаші. Небо для мене — це найчистіше сяйво, що пробивається крізь синяву, це холоднувате поєднання за межею будь-яких кольорів. Часом у Вінглоґу, коли в матері був сумний настрій, вона просила підготувати двомісний екіпаж, і ми їхали в село помилуватися літньою ніччю. Я мала таке щастя — бачити такі ночі і милуватися ними разом з матір’ю. Прозорі потоки світла спадали з небес, наче безшумні, нерухомі водоспади. Повітря було синє, його можна було тримати в руці. Синє-синє. Небо — як безнастанне ряхтіння світла. Все осявалося ніччю, вся місцевість по обидва береги ріки, аж поки сягало око. Кожна ніч була особлива і тривала, скільки хотіла. Єдині звуки ночі — сільські собаки. Вони вили на місяць, знемагаючи від її таємничості. Собаки перегукувались від села до села, аж поки заповнювали собою увесь нічний простір і час — від краю до краю.

Увесь двір у чорнильно-чорних тінях цинамонових дерев. Сад завмер, мов витесаний із мармуру. Так само й будинок — монументальний, похмурий. Завмер і мій молодший брат, що йшов поруч зі мною, і вперто дивиться крізь відчинені ворота на безлюдну вулицю.

Того дня він не з’явився біля ліцею. У чорному автомобілі був лише водій. Він повідомив мені, що молодий господар терміново поїхав у Садек, бо захворів його тато. Що він, водій, одержав розпорядження залишитися в Сайґоні, щоб завозити мене до ліцею, а ввечері — в пансіон. Молодий господар повернувся за кілька днів. Я знову побачила його на задньому сидінні чорного автомобіля: він і досі уникав зацікавлених поглядів, його усе ще діймав страх. Ми мовчки цілувалися, цілувалися там, перед ліцеєм, цілувалися, наче в забутті. Він цілував мене і плакав. Батько буде жити. Його остання надія розтанула. Він говорив з батьком. Просив, щоб він дозволив нам бути разом, ще хоч трохи, ти мусиш мене зрозуміти, благав він, ти ж напевне теж колись кохав, як і я, хоч один раз за все своє довге життя, чи не так? Дозволь і мені допити цю пристрасть, це безумство, цю шалену любов до білої дівчинки, дозволь ще побути з нею, перш ніж вона поїде до Франції, ще хоч рік, я не в силі розлучитися з нею, бо це — кохання, і це все таке нове, таке сильне, таке ненатле, воно наростає, і було б неймовірно жорстоко відривати її від свого серця, від тіла, адже ти добре знаєш, що таке не повториться більше ніколи.

Батько сказав, що в такому випадку волів би бачити сина мертвим.

Ми обливалися прохолодною водою з глеків, цілувались і плакали мало не до смерті, але цього разу від непогамовної насолоди. А потім я сказала йому. Сказала, щоб він ні про що не шкодував, я нагадала йому його ж слова, що мене не втримати і що мої вчинки від мене не залежать. Він відповів, що відтепер йому навіть це байдуже, що він уже готовий до всього. І тоді я сказала, що поділяю думку його батька. Сказала, що я не залишилася б з ним. І не стала пояснювати чому.

Це одна з найдовших вулиць Вінглоґа, вона виходить аж на Меконґ. Ця вулиця увечері завжди безлюдна. Того вечора, як і дуже часто перед тим, сталася аварія електромережі. З цього все й почалося. Щойно я виходжу на цю вулицю і за мною зачиняються ворота, — світло гасне. Я біжу. Біжу, тому що боюся темряви. Біжу все швидше і швидше. І нараз мені здається, що мене хтось наздоганяє. І я розумію, що це й справді хтось женеться. На бігу озираюсь і бачу: це дуже висока жінка, дуже худа, худа, як смерть, вона сміється й біжить. Біжить босоніж, біжить, щоб мене упіймати. Я впізнаю її, це міська божевільна, у Вінглоґу її знають усі. Я вперше чую її голос, вона говорить лише по ночах, удень вона спить, і часто саме тут, на цій вулиці, поряд із двором. Мене охоплює такий страх, що я не можу навіть крикнути. Мені десь із вісім років. Я чую її пронизливий сміх і радісні вигуки, безперечно, вона регоче з мене. Це спогад про найжахливіший мій страх. Сказати, що він сильніший за мій розум і мої сили — не сказати нічого. Пам’ятаю ту свою всепоглинаючу упевненість: якщо та жінка торкнеться до мене хоч пальцем, це буде гірше за смерть — я також збожеволію. Я ввірвалась у сусідський сад, у їхній будинок, вилітаю сходами нагору і падаю перед входом. Потім ще протягом багатьох днів я була не в змозі розповісти, що зі мною трапилось.

Ще й досі у мені гніздиться той страх перед усвідомленням, що стан матері погіршується — я все ще не наважуюсь означити його справжнім ім’ям, — і це призводить до того, що ця перепона все більше відмежовує її від нас, дітей. Гадаю, саме мені судилося побачити це з усією ясністю, мені, а не братам, вони не можуть достеменно судити про той її стан.

То було за кілька місяців до нашого остаточного розлучення: Сайґон, пізній вечір, ми на терасі нашого будинку на вулиці Тестар. До теж з нами. Я дивилася на матір і ледве її впізнавала. А потім раптом, ніби все стерлося, спалахнуло, і я побачила замість матері якусь незнайомку. Переді мною була чужа жінка, вона сиділа на місці матері, але нізащо не могла бути моєю матір’ю. Стуманілим поглядом вона втупилася в парк, в якусь одну точку, мовби чекала чогось невідворотного, чого я зовсім не помічала. У її рисах, її погляді струменіла молодість, вона світилася щастям, хоч і намагалася притлумити це в собі через звичну соромливість. Вона була така вродлива! Поруч з нею сиділа До. Та, здавалося, що До нічого не помічала. А я злякалася не материної краси, не щасливого виразу на її обличчі, а зовсім іншого: хтось сидів тут замість неї, а я й не завважила, коли сталася підміна, я ж знала, що ніякої іншої жінки тут бути не могло, тільки вона, але раптом зникла саме її неповторність, ідентичність, і я не знала, у який спосіб можна було її повернути, чи щоб вона бодай почала повертатися. Ніким було заповнити її оболонку. Я божеволіла при здоровому глузді. Хіба закричати. І я закричала. То був слабкий крик, безсиле волання про допомогу, але він таки проломив той лід, у якому заклякла вся сцена. Мати озирнулася.