Коханець - Дюрас Маргерит - Страница 12

Гелен Лаґонель, вона ще зовсім не знає того, що знаю я. Але ж їй уже сімнадцять. І, мабуть, ніколи й не дізнається, смутно здогадувалась я.

Тіло Гелен Лаґонель важке, ще невинне, шкіра така ніжна, як у деяких тропічних плодів, щонайтонша на дотик, мовби її й нема, торкнутися до неї — то вже занадто. Гелен Лаґонель викликає бажання її вбити, збуджує солодку фантазію — вбити її власними руками. Ці щонайвишуканіші кулі — вона носить їх, і нічого про них не знає, вона показує їх рукам — щоб їх м’яли, роту — щоб їх їв, а сама при цьому їх не помічає, не підозрює про їхню неймовірну владу. Мені хочеться їсти груди Гелен Лаґонель, як він поїдає мої груди у кімнаті в китайськім кварталі, куди я йду щовечора, щоб поглибити свої знання про божественне. Я хочу, щоб мене проковтнули ці божественні груди, які належать їй.

Я знемагаю, бо я смертельно хочу Гелен Лаґонель.

Я знемагаю від жаги.

Я хочу взяти Гелен Лаґонель з собою, туди, де щовечора, заплющивши очі, я кричу від насолоди. Я хотіла б віддати Гелен Лаґонель чоловікові, який дає мені цю насолоду, щоб він зробив те саме і з нею. Хочу, щоб це сталося на моїх очах, щоб вона віддалася йому за моїм бажанням, щоб вона віддалася тому, кому віддаюся і я. Тоді б насолода прийшла до мене через тіло Гелен Лаґонель, і тоді я зазнала б найвищої, найостаточнішої насолоди.

І від цього можна померти.

Мені здається, ніби вона з тієї самої плоті і крові, що й чоловік із Шолена, але її теперішність осяйна, сонячна, цнотлива, її п’янкий розквіт помітний у кожному її русі, в кожній сльозині, у кожній з її слабкостей, у її незнанні. У моєму розумінні Гелен Лаґонель — його жінка, жінка цього страждальця, що завдає мені такої незрівнянної, невиносної втіхи, жінка цього затіненого мужчини з Шолена, цього китайця. Гелен Лаґонель родом з Китаю.

Я не забула Гелен Лаґонель. І цього мужчину, страждальця, я не забула теж. Після того, як я поїхала й покинула його, я два роки й близько не підпускала жодного з чоловіків. Але справа тут не в дивній вірності йому, справа тільки в мені самій.

Я все ще зі своєю родиною, саме тут я живу, за винятком одного зовсім іншого місця. Серед цієї висушеної вітрами пустелі, серед скам’янілої озлобленості я щонайглибше впевнилася в собі, у найпотаємнішій глибині мого єства зародилася непохитна впевненість у тому, що колись я буду писати.

Моя родина. Тут я все життя буду ховатися від теперішнього, хоч би де я жила. Після годин, проведених у квартирі китайця, я дивлюся на наше помешкання свіжим оком, бачу його в новому світлі. У цьому домі важко дихати, він сусідить зі смертю, тут живе насильство, біль, відчай і ганьба. І дім у Шолені такий самий. Але він — по той бік річки. Я переправилася через річку.

Мені невідомо, що сталося з Гелен Лаґонель, можливо, вона померла. Вона перша залишила пансіон, задовго до мого від’їзду в Францію. Вона повернулася в Далат. Мати попросила. Пригадую, що йшлося, здається, про її одруження: у Далат приїхав новий чиновник із метрополії. А може, я й помиляюся, можливо, я сама вигадала це все, що, як мені здавалося, могло статися з Гелен, коли мати відкликала її додому.

Тепер я все ж мушу розповісти про те, що це було і як це було. Отже: він обкрадає прислугу, щоб курити опіум. Обкрадає матір. Нишпорить по шафах. Краде. Грає. Перед смертю батько купив будинок в Антре-де-Мер[4]. Це єдиний наш статок. Але він грає. І мати продає цей будинок, щоб заплатити його борги. Але цього мало, йому завжди не вистачає. Він намагається продати мене, зовсім юну, клієнтам у «ла Куполь». Тільки заради нього мати ще хоче жити. Щоб він їв, спав у теплі, щоб хтось кликав його на ім’я. А земельний наділ, який вона купила йому поряд з Амбуаз на десятирічні заощадження. Він заклав його під іпотеку і програв за одну ніч гроші. Вона сплачує відсотки. А увесь виторг за вирубаний і проданий ліс, про який я вже казала. Він теж програв його за одну ніч. Він обікрав матір, коли вона лежала при смерті. Він з тих, що нишпорять по шафах, що мають нюх, що добре вміють шукати і знаходити дорогі сувої тканин і різні сховки. Крав навіть обручки та інші пам’ятні речі, прикраси, їжу. Обкрадав До, хлопчиків-служок, молодшого брата. І мене, ще й дуже часто. Він продав би і власну матір. Коли вона вмерла, він зразу викликав нотаріуса, зразу, коли у всіх ще не вщух біль утрати. І вміло скористався з цього болю. Нотаріус каже, що заповіт нечинний. Що вона надала надто велику перевагу старшому синові і обділила мене. Різниця величезна, моя частка сміховинна. Я маю, ознайомившись із текстом заповіту, визнати його або опротестувати. І я засвідчую, що погоджуюсь: ставлю свій підпис. Я згідна на все. Брат, потупивши очі, каже: спасибі. Він плаче. Він щиро переживає смерть матері. Це правда. Після звільнення Парижа його розшукують, мабуть, за колабораціонізм на півдні, і він не знає куди подітися. Він приходить до мене. Я так ніколи й не довідалась, що йому загрожувало. Можливо, він виказував партизанів, євреїв — усе може бути. Він зі мною ніжний, лагідний, як завжди після своїх чергових злочинів або коли йому потрібна допомога. Мій чоловік у полоні. Він висловлює співчуття. Він залишається на три дні. Я забула, який він, ідучи з дому, нічого не замикаю. Він перенишпорив у всіх шафах. Я берегла до повернення чоловіка цукор і рис, отриманий на картки. Він знайшов і забрав. Обшукав і маленьку шафку в моїй спальні. І знайшов, що хотів. Він забрав усі мої заощадження — п’ятдесят тисяч франків. Мені не залишив ані франка. І втік з моєї квартири як злодій. Коли я знову його побачу, я не скажу йому про це ані слова. Так буде соромно за нього, що я просто не зможу. Після фальшивого заповіту фальшивий замок Людовіка XIV продано буквально за окраєць хліба. Продаж був сфабрикований, як і заповіт.

Після смерті матері він залишився сам. У нього немає друзів, ніколи не було, часом з’являються жінки, яких він змушує «працювати» на нього на Монпарнасі, були, щоправда, й такі, яких він не змушував працювати, принаймні спочатку; з’являлися в нього й мужчини, які, проте, самі платили йому. Він жив дуже самотньо. Під старість став ще самотніший. Звичайний шахрай, пройдисвіт, баламут, що займався дрібними «справусями». Він сіяв страх тільки довкола себе, але не далі. Втративши нас, він втратив свою імперію. Адже це був не ґанґстер, а просто дрібний сімейний шахрай, нишпорка в шафах, беззбройний убивця. Та він ніколи не компрометував себе перед сторонніми. Всі пройдисвіти живуть саме так, як жив він, не знаючи солідарності, величі, і в постійному страсі. Він боявся. Після материної смерті він жив дивним життям. Жив у Турі. Ні з ким не знався, тільки з офіціантами в кафе, які зі своїх джерел підказували йому, на кого ставити на бігах, та з підпилими завсідниками, що грали в покер у задній залі. Він уподібнився до них, багато пив, очі налилися кров’ю, рот перехнябився. У Турі в нього нічого не залишилось. Замок продано, ділянку закладено. Цілий рік він прожив на меблевому складі, де зберігалася вся наша обстановка, цей склад ще колись орендувала наша мама. Цілий рік він спав у кріслі. Доки впускали. Минув рік. І врешті його вигнали на вулицю.

Цілий цей рік напевно сподівався викупити заставлену під іпотеку ділянку. Поступово він програв зі складу всі материні меблі, бронзових Будд, мідні прибори, а потім ліжка, шафи, постіль. Одного чудового дня він стає голий як бубон, таке трапляється з такими пройдисвітами, одного дня він побачив, що увесь його статок — це те, у що він одягнений, і більше нічого — ні скатертини, ні виделки з ножем. Він сам, як перст. За цілий рік ніхто не відчинив перед ним дверей. Він пише до кузена в Париж. Йому обіцяють сяку-таку роботу і кімнатку прислуги в кварталі Малезерб. І в п’ятдесят з гаком років він уперше пішов працювати, одержав першу в житті зарплату, він — кур’єр у морській страховій компанії. Так триває, мабуть, років з п’ятнадцять. Він потрапляє до лікарні. Але помер він не там. Він помер у своїй кімнаті.