Хатина дядька Тома - Бичер-Стоу Гарриет - Страница 34

— Ні, ні! — сказала Рут, підбігаючи до неї і беручи її за руки. — Не бійся, Елізо, це добра звістка. Іди, іди!

Вона легенько підштовхнула Елізу до спальні й зачинила за нею двері. Тоді обернулася, підхопила на руки малого Гаррі й почала його цілувати.

— Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш! Твій тато скоро прийде сюди, — знов і знов проказувала вона, а хлопчик зачудовано глипав на неї очима.

Тим часом у спальні відбувалась інша сцена. Рейчел Геллідей пригорнула Елізу до себе й сказала:

— Господь зглянувся на тебе, моя дитино. Твій чоловік порятувався з рабства. к

В обличчя Елізі бурхливою хвилею вдарила кров, тоді так само бурхливо відлинула від серця. Бліда як крейда, трохи не зомліваючи, вона сіла на стілець.

— Мужайся доню, — мовила Рейчел, поклавши руку їй на плече. — Він серед друзів, і сьогодні ввечері його приведуть сюди.

— Сьогодні ввечері! — проказала за нею Еліза. — Сьогодні!

Слова втратили для неї всякий сенс. У голові в неї запаморочилось, очі повив туман…

Отямившись, вона побачила, що лежить на ліжку, вкрита ковдрою, а маленька Рут розтирає їй руки камфорою. Вона розплющила очі в солодкій дрімотній млості, немов людина, що довго несла важелезний тягар, а тепер скинула його з себе й може перепочити. Нервове напруження, що не полишало її ні на мить від першої ж хвилини втечі, нараз послабло, і тепер її огорнуло незвичне відчуття спокою та безпеки. Лежачи отак з розплющеними очима, вона, мов уві сні, дивилася на все, що діялось навколо. У відчинені двері до кухні вона бачила накритий сніжно-білою скатертиною стіл; чула заколисливе воркотання чайника, що закипав на плиті; бачила Рут, що легко снувала по кухні, несучи до столу то тарілку з коржиками, то блюдечко з варенням, і раз у раз спинялась біля Гаррі, щоб вкласти йому в руку коржик, погладити по голівці чи поворушити своїми білими пальчиками його довгі кучері Вона бачила опасисту постать Рейчел, коли та час від часу підходила до її ліжка і дбайливо поправляла ковдру чи подушку, бачила її великі ясні карі очі, що немовби випромінювали сонячне сяйво. Вона бачила, як прийшов чоловік Рут і як Рут підскочила до нього й почала щось гаряче шепотіти, раз у раз промовисто показуючи пальчиком на двері до спальні. Бачила, як Рут сідала до столу зі своїм немовлям на руках; бачила їх усіх за столом, і свого малого Гаррі на високому стільчику під надійним крилом Рейчел; чула тиху розмову, ніжний брязкіт чайних ложечок, мелодійний дзенькіт чашок — і зрештою все те змішалося в солодкому життєдайному сні. Еліза спала так, як ні разу ще не спала від тієї моторошної години, коли вона взяла на руки свого хлопчика й подалася в холодну зоряну ніч. їй ввижався прекрасний край, сторона миру та спокою — зелені береги, Чарівливі острівці, веселі сонячні блискітки на воді. Там стояв гарний будинок, і чийсь приязний голос сказав їй, що то її домівка. А в тій домівці грався її хлопчик, вільний та щасливий. Потім вона почула ходу свого чоловіка. Він підступав усе ближче, і ось його руки вже обняли її, і сльози його впали їй на обличчя — і тут вона прокинулась! Ні, то був не сон. День давно вже згас, і в кімнаті тьмяно світила свічка. її хлопчик тихо спав поряд з нею, а в узголів’ї, припавши лицем до подушки, ридав її чоловік.

Ранок другого дня удався в квакерському домі радісний та щасливий. Мати встала на світанку і тепер поралася в кухні, оточена працьовитими хлопчиками та дівчатками, з якими ми не встигли познайомити читача напередодні. Усі вони слухняно скорялись її лагідному звертанню «Зробив би ти…» чи ще лагіднішому «Чи не зробила б ти…», бо сніданок у тих буйнозелених долинах штату Індіана — річ дуже непроста, що потребує чимало допоміжних рук. І поки Джон бігав до криниці по воду, Саймон-молодший просіював кукурудзяне борошно на оладки, а Мері молола каву, сама Рейчел повагом місила тісто чи патрала курчат, немовби осяваючи все довкола ясним і м’яким світлом. Час від часу, коли через надмірну старанність її малолітніх помічників виникала небезпека сварки, вона спокійно промовляла: «Годі, годі!» чи «Мені це не подобається», — і цього було досить, щоб погамувати пристрасті.

Тим часом як відбувалися всі ці приготування, Саймон-старший стояв у сорочці перед невеличким дзеркалом у кутку, заклопотаний такою важливою для суспільного поступу справою, як гоління. Усе в тій великій кухні діялося напрочуд злагоджено, спокійно та одностайно, кожен робив своє діло з очевидною приємністю, і така вчувалася там взаємна довіра та доброзичливість, що навіть ножі й виделки по дорозі до столу брязкали влад, а курчата й шинка так весело шкварчали на сковороді, неначе тішилися з того, що їх смажать. І коли Джордж, Еліза та малий Гаррі вийшли до кухні, їх зустріли так привітно й радісно, що їм здалося, ніби все те ввижається уві сні.

Нарешті всі посідали до сніданку, тільки Мері лишилася біля плити пекти оладки, і, коли вони постигали й вкривалися хрусткою золотаво брунатною скоринкою, їх тут-таки, просто з жару, подавали на стіл.

Ніколи не світилось обличчя Рейчел таким щирим щастям, як тоді, коли вона сиділа за столом у своїй кухні. Навіть у тому, як вона передавала комусь тарілку з оладками чи наливала чашку кави, було стільки щирої материнської дбайливості, що ті оладки чи кава немовби ставали смачнішими від самого дотику її рук.

Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми. Спочатку він почував себе насторожено й ніяково, але дуже скоро ті почуття розвіялись від простодушної доброзичливості господарів, наче вранішній туман від сонячного проміння.

— Тату, а що, як тебе знову застукають? — спитав Саймон-молодший, намазуючи маслом оладку.

— Заплачу штраф, — спокійно відказав батько.

— А якщо тебе посадять у тюрму?

— Хіба ж ви з мамою не впораєтеся з господарством? — усміхнувся Саймон-старший.

— Мама впорається з чим хочеш, — сказав хлопчик. — От тільки як їм не соромно вигадувати такі закони!..

— Сподіваюся, хазяїне, вам ніщо через нас не загрожує? — стурбовано запитав Джордж.

— Не журися, Джордже. На те ми й живемо на світі. Якби ми не ризикували задля добра, то чого були б варті?

— Але ж ви ризикуєте через мене! — мовив Джордж. — Не можу я цього допустити.

— Хай тебе це не тривожить, Джордже. Ми ризикуємо не через тебе, а в ім’я справедливості, — відказав Саймон. — Отож перебудеш тут до вечора, а десь годині о десятій Файнес Флетчер відвезе тебе до дальшого поселення, тебе і твоїх супутників. За вами йде погоня, і зволікати не можна.

— Коли так, то навіщо дожидати вечора? — спитав Джордж.

— Удень тут нема чого боятися, бо кругом друзі і всі насторожі. Та й безпечніше їхати поночі.

Розділ XIV

Єванжеліна

Міссісіпі! Як невпізнанно, мов справді чарами, змінилися твої береги, колись такі безлюдні й дикі, сповнені небачених див природи! Здається, ще так недавно була ти річкою первісної романтики й чарівної казки, а сьогодні твої води плинуть у світі реальності, одначе не менш химерної і дивовижної. Справді бо, чи є десь інша річка, що несе на своїх грудях багатства й набутки такої великої країни? І як не порівняти її могутню, бурхливу, піняву бистрінь з тим буйним розливом діяльності, що його виплеснула на ці береги найенергійніша та найзаповзятливіша нація, яку будь-коли бачив старий світ. Та ба! Несуть її води й інший вантаж, гіркий і моторошний, — сльози гноблених, стогін знедолених, жалі нещасних…

Скісне проміння призахідного сонця міниться на широкому, як море, річковому просторі. Золотисте сяйво повиває прибережні зарослі тремтливого очерету й стрункі чорні кипариси, пообвішані жалобними гірляндами темного моху. Тяжко навантажений пароплав іде далі за водою.

Вщерть завалений паками бавовни з незчисленних плантацій, на віддалі він здається безформним сірим громадищем, що важко суне вперед. Нам доводиться чимало поблукати його залюдненими палубами, щоб розшукати нашого доброго приятеля Тома. Аж ось нарешті ми бачимо його на верхній палубі, в невеличкому закапелку між паками бавовни.