Юрiй Луценко. Польовий командир - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 43

Але посадити більшість цих фігурантів на лаву підсудних виявилося проблематично. Вони встигли виїхати до сусідньої Росії і фактично перебували під захистом цієї держави. Тому в травні 2005 року МВС України через Інтерпол звернулося до правоохоронних органів Російської Федерації з проханням з’ясувати теперішнє громадянство вчорашніх українських чиновників, і – якщо вони не мають російського громадянства – видати їх українським правоохоронцям. Щербаня було навіть оголошено в міжнародний розшук. За словами самого Луценка, прокуратура не арештовувала рахунки Щербаня, поки його син не запакував у мішки і не вивіз брудні мільйони.

Проте час показав: жодної екстрадиції проведено не було. А з початком 2007 року, незабаром після відставки Луценка з посади головного міліціонера України, частина тих, хто ще вчора значився в розшуку, почали «вирішувати питання» і самі потроху вертатися додому. Найбільш суперечливою виглядала поява того ж таки Щербаня: він гордо сходив з трапа літака в Бориспільському аеропорту, а потім охоче давав інтерв’ю журналістам, акцентуючи увагу на фактах політичного переслідування з боку екс-міністра. Говорили і про легальне повернення додому опального губернатора Київщини Анатолія Засухи.

Але це буде пізніше. Тоді, в 2005 році, після «ста днів міністра», Луценка запитували, чи не взяв він на себе підвищені обов’язки по «посадці» функціонерів колишньої влади. На що Юрій відповів: віднедавна завів спеціальну папку з назвою «Резонансні справи». І щотижня поповнює її документами. Саме з такою інтенсивністю порушуються справи, що стосуються зловживань учорашніх посадовців.

Звичайно, журналісти мають усі підстави стверджувати, що на Бакая можуть повісити абсолютно всі економічні злочини, бо він, по-перше, найбільш відома, а по-друге – найбільш недосяжна персона. На це Луценко відповідав: а чому не працює прокуратура проти керівників «Укрзалізниці», які в ході президентських виборів перевели на підставні фірми за вигадані послуги понад 550 мільйонів гривень? Що заважає правосуддю торжествувати, коли один із керівників Міністерства транспорту прямо каже: «Я хочу добровольно заявить о том, что с 2003 года входил в состав преступной организации, созданной на основе госадминистрации железнодорожного транспорта». А далі йдуть покази на Кирпу, Медведчука, Кучму, кресляться схеми розкрадань тощо. А покази екс-керівника Фонду Держмайна Чечетова? Той також свідчить міліції про злочинні схеми приватизації за вказівками Кучми, Медведчука, інших вископосадовців. А справи проти трьох керівників Держрезерву, які змінювали один одного, але крали однаково? Про зловживання на митниці і спиртозаводах навіть говорити зайвий раз не варто. Масштаби цього не можуть не вразити уяву навіть пересічного громадянина – 30 мільярдів гривень!

«Хтось називає резонансними справи про напад на депутатів або, наприклад, убивства з особливою жорстокістю. А я певен – резонансною справою треба вважати навіть справу звичайної сільської пенсіонерки, – пояснює Луценко в ті дні журналістам «Дзеркала тижня». – Для неї втрата всіх заощаджень – величезна трагедія. Або ось нещодавно ми накрили в Дніпропетровську групу, що постачала за кордон секс-рабинь із України. Прикривали її працівники міліції. За участю правоохоронців злочинці також продавали дітей у Росію, де їх використовували як моделі для порносайтів. Словом, нікому не бажаю знати те, що знаю зараз я».

І все ж таки громадськість цікавили факти швидкого та показового покарання тих, хто допускав фальсифікації під час виборів та розкрадав свою країну. Таке бажання «пустити кров» цілком зрозуміле: люди втомилися від багаторічної безкарності «небожителів» і тепер хотіли чимшвидше бачити їх на нарах. Луценко не міг зі свого місця пояснити: навіть якщо підозрюваних у таких справах вдасться затримати, до суду кожна така справа йтиме дуже довго. Надто міцно були пов’язані всі системи, і один окремо взятий міністр не в змозі за кілька місяців виправити ситуацію. А той факт, що в міліцейських сейфах досить давно зберігаються документи стосовно цілком конкретних осіб, народ навряд чи заспокоїть.[27]

«Прекрасно розумію, що Комітет виборців України та рядові виборці дивуються, чому я ще досі не посадив Кучму, – говорить Луценко. – Але міліція реально може боротися тільки з низовою та середньою ланками злочинності. Але щойно ми виходимо на більш високий рівень посадових осіб, як доводиться передавати матеріали або в Прокуратуру, або в СБУ».

Попри те, міністр постійно цікавиться в усіх начальників управлінь, як просувається процес розкриття злочинів, пов’язаних із фальсифікацією виборів. Особливо наголошує на двох моментах. Перший – йому не потрібні «стрілочники», тобто – безпосередні виконавці. На них він відіграватися не збирається. Головне тут – вирахувати того, хто віддавав незаконні накази. Другий – усе, що відбувається в цьому напрямку, в жодному разі не політична помста. Тоді було порушено 1400 справ за фальсифікацію виборів. Під час слідства виявили 319 організаторів, серед них – заступники голів обл– і райадміністрацій, голови територіальних та дільничних комісій. Більшість із них отримали 2–3 роки умовно. Цікаво, що більшість тих, хто за 20 гривень погоджувався вдаватися до фальсифікацій, навідріз відмовлялися давати показання на організаторів. Але щеплення для стрілочників та середньої ланки крутіїв виявилося дієвим – на виборах 2006 року каруселей з відкріпними талонами вже не було.

Взагалі чи не найважчим для нового міністра було примусити міліцію працювати, не озираючись на те, хто за справою стоїть.

Навіть якщо йдеться про особистості.[28]

Через те своїм основним досягненням Луценко вважає те, що міліція в Україні перестала виконувати команди «фас» і «стоп». Вона перестала бути дресированою, вона була виведена зі сфери інтересів різних політичних сил. Політичною фігурою залишався тільки міністр.

Така принципова позиція влаштовувала не всіх. Тому з другої половини 2005 року в пресі почали з’являтися на перший погляд нейтральні публікації про злісні порушення, яких припускається міліція на місцях і які певною мірою покриває міністр.

Дивно, але історія про хлопчика, якого зґвалтували запорізькі міліціонери і їм за це нічого не було, не пішла далі Інтернету. Хоча аналогічні злочини, скоєні цивільними, наприклад – шкільними вчителями чи лікарями, тут же надовго прописувалися на сторінках друкованих видань і у випусках теленовин. Аналізуючи цей випадок, я, будучи знайомий із принципами роботи наших ЗМІ, більше схиляюся до висновку, що це – не до кінця реалізована спроба бодай непрямо «замазати» міністра МВС. Адже назвати Луценка напряму причетним до покриття таких неподобств означає підставитися самому: за звинувачення доведеться відповідати публічно. А мало кому хочеться псувати імідж причетністю до таких справ.