Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 28

Відвертаюся.

Нестерпний запах сечі.

Виходжу на Голосіївській площі.

Я так тебе безтямно кохаю, сам, у цьому порожньому місті, що думки про тебе стають єдиним порятунком від навколишнього, від чужих і непривітних облич, від туш, закутаних у пухові куртки, шуби, дублянки, що штовхаються у громадському транспорті, від в’ялих потисків рук і стандартних люб’язностей; стривожена чи відчуваєш як ми холонемо ніби серця наші працюють від електроенергії як іще нам любити нашу сумну любов неспокійну коли розрізають мотуззя наших рук коли наші очі закапують отрутою посмішок у зимовому місті без снігу де ґумові мешканці вчать нас рости.

Не зникай, я не можу бачити твого образу, бо він, як нетривке відображення в неспокійній воді, щоразу розмивається, поступається хвилям нескінченної пітьми, в якій жодного промінчика, жодного проблиску.

Пригадую, коли ми прощалися — в тебе був настільки виснажений вигляд, а очі так хворобливо світилися, що я аж злякався. В голову закралися неприємні думки, що це остання наша мить, що потім буде страшний обвал, землетрус, цунамі невідомого. Пригадую: я здригнувся тоді, бо нутром відчув, що ми бачимося востаннє. Спересердя плюнув. Ти лаяла мене, що плювати на землю — гріх. Я з жахом очікував нашого «потім», що дихало наді мною в час моєї мовчанки, безсоння, ностальгії, смутку чи меланхолійного блукання Голосіївським парком.

— Вам телефонували, — з хитрою усмішкою каже лаборантка, — знову дуже хочуть читати Фройда.

Через вибори нам уже місяць не виплачують зарплату. Це завжди так відбувається: влада, щоб пропхати свої партії до парламенту, на виборчу кампанію «стриже» гроші з бюджетних установ. Колеги по кафедрі нарікають на життя, зібравшись у невеликі купи по троє-п’ятеро. Вони пригнічені, сварливі, ображені, вони багато згадують про свої проблеми — хворі зуби, підростання доньки і необхідність купувати новий одяг, будування дачі (нема чим платити робітникам), похорон тітки, купівля меблів, завдаток за нову квартиру, операція на шлунок, геморой, глисти, підшлункова, син-наркоман, сусід-шизофренік, словом, у кожного своє. Дивлюся на них збоку і кисло посміхаюся, оскільки мало переймаюся такими проблемами. Навіщо мені гроші?

В мене також є свої проблеми: на сідницях протерлися труси і вони тепер схожі на якусь бомжівсько-аванґардну модель невизнаного, відбитого модельєра; в моїх капцях тріснула підошва і в однієї доброї бабусі у переході на станції «Либідська» я купив войлокові вкладки до взуття — тепер почуваюся краще. В мене ще є непогані штани, які два роки тому купив за кілька гривен на секонхенді, щоправда, вони вже трішки протерлися на колінах, але ще можуть послужити кілька місяців. Але все це не суттєве, данина нашій надмірній турботі про себе. Майже нікуди не ходжу, а той дріб’язок, який часто «крапає» в мою кишеню з гонорарів за ті чи інші поганенькі рецензії та статті в газетах і журналах, вистачає, аби купувати цигарки, продукти, деколи пиво і протягнути таким чином ще місяць-другий. Навіть на книжки інколи вистачає. І взагалі: треба жити не заради того, щоб їсти, а їсти заради того, щоб думати.

Скільки це тривало: тиждень? день? рік? місяць? чи, може, цілу мою свідомість? Інколи я думаю, що моєї свідомості, певно, не існує, бо вона завжди перебуває у змінах, і тільки поодинокі фраґменти думок спливають раз по раз на поверхню, а за ними давно минулі кадрики з пам’яті, і знову зникають там, де тільки сум і нестерпне мовчання. За лічені й жалюгідні миті я бачив нечіткі знайомі та чужі обличчя, невиразні інтер’єри кімнат, кабінетів, аудиторій, концертних зал, кафедр, кафе, забігайлівок, букіністів, невідомих квартир із п’яними пиками молодих журналістів, поетів, філологів і філософів, які на очах розпливалися, зливаючись у величезну чорну пляму.

І раптом… приходиш ти, приходиш нізвідки, приходиш, як лагідний привид — і з тихого мороку, з далекого і невідомого краю. Приходиш велична, красива, смілива, приходиш вільна від усього світу, приходиш радісна й світла, приходиш… щоб мене навіки покинути…

— Уже другий день, як ми разом, завтра мені треба повертатися, а ти чомусь мовчазний.

Що я міг їй тоді сказати? Що в мене є багато думок і жодного слова? Чи, може, розповісти про велику виразку, що смокче мене зсередини, смокче мої дні-ночі, смокче мої мертві сни, смокче пам’ять? Що я не уявляю, як далі жити і що робити з цими карколомними змінами в моєму житті? Я вже ніколи не зможу повернутися до того часу, коли міг розуміти останнє твоє запитання, тобто, коли я добре знав, що саме ти запитувала, і не стільки губами, як своїми втомленими, палаючими очима, які мене вже не бачили, а бачили тільки повернення, довгу дорогу залізницею й подальші нудні сімейні дні і ночі. Там руки програміста, там його бурчання, балачки, запитання, підозри, надії, плани на його програмістське майбутнє.

Наступного дня зустрічаюся з Юрою, кажу йому, що від неї знову прийшов лист.

— Ти стаєш схожим на ідіота, — з нотками роздратування говорить він, — тобі треба напитися, набратися в дим, бо інакше рано чи пізно дашок поїде.

Набратися? Це добре. Щоб упасти, упасти на вулиці під паркан, упасти в тролейбусі чи на зупинці, обісцятися, відрубатися, щоб обікрали, потовкли морду чи патруль забрав ув «акваріум».

— Але я ж тобі ще не читав.

— Дякую, не треба, знаю ці листи напам’ять.

Знає їх напам’ять… Він знову мені не вірить, певно від того, що не любить писати листи. А хто листів не пише, той їх і не отримує. Юра не розуміє, що листи живуть зовсім іншим життям, у них зовсім інша людина — інша від тієї, котра пише, і саме ця інша людина здатна проникнути через листи в душу. Це ніби приємний і водночас невідомий вірус, що змушує тебе думати про незриме й далеке, змушує уявляти його і дихати ним. Людина тоді стає інтимнішою, ніби оголює свою внутрішню правду, яку не всім дано знати…

— Тобі треба бабу? — каже він, п’ючи каву за монітором.

— Гусь ти, неглазурований, як кажуть на Троєщині.

У його редакційному кабінеті трохи прохолодно. Заходить дівчина-коректор, кладе кілька аркушів йому на стіл, виходить і забуває зачинити за собою двері, від чого з коридору чути голоси журналістів, які, мабуть, сперечаються. Юра незадоволено підводиться і зачиняє двері. Я дивлюся у вікно на порожню вулицю.

Він довго шморгає носом перед монітором, і несподівано каже, що мені треба розвіятися. Я наперед знаю, про що він: щоб я неодмінно познайомився із якоюсь мішком прибитою куркою, знервованою, виснаженою від книжок маразматичною дурепою, студенткою або викладачкою, яка щодня капатиме мені на дах своїми тупими навчальними чи науковими проблемами. Він усміхається і каже, що я божеволію, поволі з кожним днем божеволію. Краще бути повним придурком, аніж повним… нормальним ідіотом, яких навколо, хоч відбавляй — на кожному кроці, інколи з лагідними сімейними очима, а інколи з пихатими та самовпевненими поглядами. Я кажу, що таких треба відстрілювати, сотнями, тисячами; у прекрасні Середні віки все було просто і ясно: прийшла чума — завалила кілька мільйонів, прийшла війна — також трохи «розвантажила», прийшли інквізитори — професійно підійшли до справи; а зараз? — вакцини, щеплення, гуманітарна допомога, антибіотики та інше лайно, що сприяє розвитку популяції ідіотів.

Голос у гучномовцях метро мене завжди дратує, він механічний, монотонний, чіткий, ніби наказ машини, від цього почуваєшся заручником цієї клятої цивілізації. Ще більше вражають люди — зосереджені, застиглі, однакові, я хочу чимшвидше вибратися з вагону й підземелля. Навпроти позіхає інтеліґентний чоловічок у темних окулярах, тарабанить пальцями по лакованому вишневому дипломатові, зиркає довкола, ніби по-жіночому поправляє зачіску. Я помічаю білі крупинки лупи на його чорному піджаку. Лікарі стверджують, що лупа виникає від нервових стресів, або ж від нестачі вітамінів. А може, він також програміст і комп’ютер п’є з нього життєві соки? Думаю про свою любов до тебе, про яку навіть не можу нікому виговоритися. Згадка про тебе проганяє поганий настрій, я заплющую очі і хочу, щоб метро якнайдовше їхало до «Либідської», їхало довічно, щоб там — у моїй подорожі до невідомого — були тільки ми, я і ти, твої ніжні, зворушливі, правдиві листи, які б я міг читати як власні безмовні молитви. У моєму портфелі декілька сучасних зарубіжних романів; останнім часом узяв за звичку читати романи, щоб рятуватися від нудьги чи мігреневого настрою. Підіймаюся ескалатором метро. Людський потік несе мене, брутально штовхаючи в боки. Нагорі п’янію від свіжого повітря. Опираюся, ніби пливу за течією разом з усіма, ні на що не звертаю уваги. Думаю тільки про тебе і бачу твої радісні січневі очі.