Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 27

Приємною несподіванкою стало те, що в парку поселився монах-пустельник: він викопав невелику яму-каплицю, де проводить час у молитвах. Невдовзі до нього потягнулися люди, утворивши невелику паству. Навіть я одного разу відвідав службу цього «Антонія Печерського».

Старенький Рильський цього не міг знати і бачити. Навпроти його дачі, де я прогулююся, часто пиячать підозрілі компанії, смажать шашлики, галасують. Одного разу схожа компанія вчепилася до мене, щоб я став арбітром у їх сперечанні щодо князя Володимира Хрестителя, «рускій» він чи «украінєц». П’яне варнякання та не менш настирливі пропозиції випити мене настільки стомили («ти шо, нас не уважаєш?»), що я відмахнувся від них трішки різко й брутально. Компанії це не сподобалося, мене ледве не відлупцювали. З роками ліс усе більше втрачає свою тишу.

Це просто дико й несправедливо! Я ніколи б такого навіть не міг уявити! Те, що розповів мені доцент Пампушка, не вкладається в голові. Милий і добрий старенький мистецтвознавець Гончаровський, завжди усміхнений і уважний до співбесідника, дотепний, із вишуканим почуттям гумору під час урочистостей, проникливий і неординарний у своїх виступах, не кажучи вже про його ґрунтовні публікації щодо «білих» плям українського та східноєвропейського аванґардного живопису, помер страшною та дикою смертю. Цукровий діабет, який його точив останнє десятиліття, врешті-решт викликав ґанґрену лівої ноги. Спершу Гончаровському відтяли два пальці, потім ступню, але ґанґрена знову з’являлася. Його нещасну ногу різали «шматками», аж поки хвороба не добралася до тазу, де вже відрізати будь-що було неможливо. Він помер, його не стало, а я й досі пам’ятаю його привітну та трохи дитячу усмішку, біло-сиву шевелюру, яка відразу впадала у вічі серед чималого скопища людей на академічних урочистостях.

Епіктет: «Ти є душа, що тягає за собою мерця».

Коли я припинив тобі писати, в мені ніби все обірвалося, зупинилося і я помітно зачерствів. Навіть коли згадую наші приємні колишні миті, то не відчуваю того внутрішнього трепету, як це було раніше. Прагну навмисне зациклюватися на тобі, на ідеї тебе, щоб повернути себе, теперішнього, до тих давніх приємних станів. Згадую, як пахли твої груди материнством, як я обережно торкався до них. Мені здавалося, що я опинився біля великої таїни нескінченності людства, яку не міг ні пояснити, ні описати, ні зрозуміти, але яку, безперечно, відчував на рівні тваринного інстинкту.

Не можу тебе позбутися — не хочу. Вчора повертався з лекції, втомлений, злий, голодний, й уявляв: ти легко йшла зі мною і був той самий січневий день, те ж саме морозяне повітря, що холодом проникало в легені півтора роки тому. Згадую твої страшенно холодні тремтливі руки. Згадую, як у твоєму готельному номері раптово ніби прокидаюся від дурману далекого сну.

— Мені треба йти.

— Чому? Залишися.

— Треба, — цілую вологі очі.

— Але ж це, може, остання наша зустріч, — насуплюються губки.

— Важкохворий приятель, сам у квартирі, ніхто не подасть навіть чаю. Треба йти.

Я підходжу до вікна і дивлюся, як на зимовому Майдані метушаться автомобілі, проїжджаючи туди-сюди Хрещатиком, а тротуарами ліниво переміщаються люди. Зітхаєш і хмурнієш на обличчі, відчужуєшся, твої схвильовані руки, які до цього складеними мирно куняли на колінах, раптом оживають, одна з них бгає пальці іншої. Я підводжуся з крісла, підходжу, стаю на коліна, голову кладу тобі на руки. Вони механічно, ніби нежиттєво пестять моє волосся. Я відчуваю, як ти вся тремтиш, ніби от-от заридаєш.

— Чому наше життя таке слизьке? На ньому можна упасти…

Не можу відповісти, і лише шалено притискаю тебе до себе, ми зриваємо з себе одежі, тремтимо, ніби сполохана польова трава; стеля кімнати й темний квадрат вечірнього вікна, тьмяне світло торшера — все зливається в ледве зримий, солодкий морок, в якому тільки руки продовжують свій теплий діалог. Розплющую очі й розумію: цього більше ніколи не буде.

В осиротілому лісі — ні душі, обережно спускаюся стрімкою стежкою з пагорба і, щоб не розридатися, як нещасний підліток, змушую себе думати, що приготувати на вечерю.

Юра задоволено поблискує очима.

Я кажу:

— А ну, розказуй, що сталося?

І він зізнається, що нарешті на «новій і водночас неновій» роботі; я за нього радий. У нього навіть обличчя посвітлішало, ніби витягнулося, а погляд став урівноваженим, упевненим. Юра однак зізнався, що працює там само — в газеті, але прийшов новий власник.

— Дупа на тому ж стільці сидить?

— Так.

— Значить — вітаю!

Крім Юри, на роботі залишили кількох знайомих доходяг-приятелів, яких я пам’ятаю з минулорічних пиятик: це невдахи-літератори, які постійно теревенили про свої творчості; чесно кажучи, слухаючи їх, в мене відпало бажання їх читати.

Востаннє, коли я зайшов до них у редакцію газети «Столиця», вони курили в коридорі. Говорили про вибори та іншу політичну маячню. Перший, кривоносий дивак із розпатланим волоссям розповідає, що на виборах можна добряче заробити, платня одразу полізе в гору, сподіваюся, наш шеф не буде жлобом і з усіма поділиться.

Юра запрошує мене на каву. Заходимо у прокурену забігайлівку, що за рогом — на Гарматній, біля редакції газети. Вузьке прокурене приміщення, вщент набите понурими темними тілами алкашів у підозрілих сірих одежах. Велетенськими зграями вони юрмляться навколо кількох невеликих столиків, викрикують, матюкаються, хихикають і голосно цокаються двохсотграмовими гранчаками. Я кажу Юрі, що такі совкові гранчаки зараз можна знайти хіба що в музеях.

— Ей, ти, патлатий, ти що — педик? — запитує в мене синя морда з лейкопластирем на заюшеному носі.

— Ні — я шахтар! — випиваю стограмівку й продовжую розмову з Юрою.

Він засмучено каже, що нема чим платити за квартиру, господині заборгував за три місяці. Синя морда туманно дивиться на мене і засинає за сусіднім столиком. Над ним, ніби потойбічний пращур, серед густого сиво-жовтого диму, бовваніє жирне бліде обличчя із цигаркою в зубах. Воно кволо обводить приміщення утомлених поглядом, зупиняється на черзі біля стійки бару і несподівано викрикує, сука, всіх нада різати, але його одразу втихомирюють.

Знову бачу тебе. Знову жадібно кусаю твої січневі, солонуваті губи, які немов еластичний желатин, як писав незабутній Незвал. Я заплющую очі й відчуваю, як ти занурюєш у моє волосся руки — руки маленької дівчинки, груди якої пахнуть материнським молоком. Заплющеними очима я бачу, як ти мені усміхаєшся, твоє материнське молоко приємне на смак і я ковтаю його під твій лагідний сміх, ковтаю, відчуваючи на очах сльози. Чую твій сміх і голос: ти не вмієш плакати, у тебе смішне обличчя, а твої «педагогічні» очі подібні до очей маржини, яку випасає мій дід на полонині, колись я візьму тебе туди, там такі біблійні місця. Я насторожуюся, «а чоловік?», на певну мить між нами закрадається мовчанка, але ти опановуєш себе: «я про нього й забула». Потім ти з винуватим виглядом несміливо зиркаєш на мене і кажеш, що він зрозуміє, що він… знає про тебе. Я шокований, а ти зізнаєшся, що телефонувала йому ще першого дня нашого знайомства і сказала: «я закохалася». Не зовсім розумію сказане, моє тіло тремтить від відчуття невідомого, але глибоко в душі собі зізнаюся, що мене приваблює це химерне, непрогнозоване «майбутнє».

Юра тормошить мене за рукав:

— Ти що, заснув?

Прихожу до тями. Горілка, мабуть, — сурогатна, бо важчає голова; недавно чув по телевізору, що за цей 1998 рік сурогатом отруїлося понад дві тисячі людей. Пора йти. Прощаємося трохи ліниво, прощаємося захмелілі та самотні.

Потім я довго їду в метро, на станції «Хрещатик» переходжу на «Майдан» і сідаю на лінію до «Либідської». У тролейбусі кондуктор вимагає в мене квитка, показую проїзний. Я навіть не помітив, як потрапив у тролейбус! Від худорлявого пенсіонера, що поруч, нестерпно тхне сечею. Дві хтиві дівчини попереду зиркають на мене, перешіптуються і посміхаються. А може, це мені тільки здається, може, все це лише в моїй хворобливій і підозрілій до навколишнього уяві? Пізнаю в них своїх студенток, в авдиторії вони сидять на перших лавах, біля вікна, завжди дивляться на мене. Чого вони сміються? Може, з мого почервонілого носа, на якому зранку видавив прища?