Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 16


16
Изменить размер шрифта:

Оля пише дисертацію по якійсь біліберді, пов’язаній із бухгалтерією. Уявляєш, я навіть не маю з нею про що говорити. Але мене цікавить інше: як Оля відреаґує, коли дізнається, що вона мені абсолютно непотрібна й байдужа. Я підпускаю її, аби спостерігати за розвитком подій далі. Минулої зустрічі Оля мені сказала:

— Я через місяць поїду на стажування в Бельгію, в один із університетів. Якщо вдасться — зароблю трохи грошей на машину. Ти будеш мене чекати?

— Не знаю.

Навіщо їй машина?

— Хіба ми після всього, що було, не достатньо близькі?

— Не знаю.

Я справді не знаю.

Тепер я думаю, що все це нарешті скінчилося. Ми попрощалися з купою німих запитань в її очах, залишивши все непоясненим, нез’ясованим. Ми мовчки поїхали в аеропорт Бориспіль, мовчки сиділи в буфеті й сьорбали каву, спостерігали за трьома галасливими засмаглими арабами, які за сусіднім столиком сперечалися над картою, здається, Києва. Так само мовчки я поцілував її перед тим, як вона зникла в зоні для пасажирів. Це було симпатичне прощання: без дурних і напружених розмов, після яких розколюється голова, без сліз і сентиментів, без брехливих чи уникливих відповідей на несміливо оголошені слова надії. Мені здалося, що ми навіть почали трішки ненавидіти одне одного. Вийшовши з терміналу, я з полегшенням закурив і подивився в чисте небо, мене не дратував натовп пихатих таксистів, що до кожного стрічного приставав із фразою «підвезти?».

Тільки спокій: я повертався до свого звичного та спокійного життя попри те що я не самурай мушу пройти свій шлях до кінця мене чекають стежини моєї самотності мене чекає просіка ідей моєї химерної уяви на якій зустрічаються досократики та марксисти теологи і контркультурні роздовбаї мене чекає моя затишна квартира та улюблений балкон я тобі вже казав це найкраще місце в Києві.

У професора Мельника справи, здається, ще гірші: він не вилазить із лікарні, зробили вже третю операцію. Я продовжую викладати на економічному факультеті. Це мене дуже окрилює, особливо хитрі, хтиві оченятка…

Чому твій чоловік не любив тебе?

Я ніколи не міг це зрозуміти, навіть тоді, коли отримав від нього несподіваного листа про твою смерть. Коли я зайшов того сонячного дня на пошту, відімкнув свою абонементну скриньку і витягнув конверт із незвичним незнайомим почерком, тоді — за мить до прочитання скупих рядків програміста — я не знав, що в мене підкосяться ноги і що я, обм’яклий, буквально сповзу на підлогу. До мене підбіжить кілька людей, а жінка з-за віконця, яка продає лотерейні квитки, конверти і марки, швидко задріботить до підсобки за склянкою води та валідолом. І все ж таки, це не був лист байдужої людини, бо програміст — між хаотичними рядками своїх розмислів — ненароком обронив скупу фразу — «я не уявляю, як жити далі».

Я не уявляю, як жити далі — навіть цю страшну думку він привласнив, озвучивши її першим, так само як привласнив право бути з тобою. Кілька днів поспіль я не виходив із квартири, відімкнув телефон, лише лежав на дивані і дивився у стелю. Кілька разів дзвонили у двері, але я все лежав і ні про що не думав.

Потім, через півроку ми зустрілися в Києві, куди він приїхав у відрядження — купувати ексклюзивну технологічну програму для свого підприємства. Ми мовчки сиділи в парку Шевченка і пили пляшкове пиво. Програміст спостерігав за студентками, які скупчилися на одній із лавочок і голосно щебетали. Я не порушував його мовчанку, лише скоса зирив. Худющий, із випнутими вилицями, каламутними сірими очима, невимитим волоссям і лицем, злегка осипаним прищами, — він видавався гидким і я не ніяк не міг уявити, як ти впустила його в своє життя, як він взагалі міг опинитися поруч тебе.

Програміст хрипло зізнався, що дав тобі абсолютну свободу, бо вас нічого спільного, крім дитини, не пов’язувало: він читав лише комп’ютерну літературу і відповідні наукові журнали, а ти — лише поетичні збірки та романи.

— Я дуже скептично ставився до її творів, думаю, що через це між нами виросла стіна. Я розумів, що з кожним днем ми віддаляємося одне від одного, в мене з’явилася коханка — моя колишня учениця, до якої я приходив як репетитор із інформатики.

— Вона знала? — запитую про тебе.

— Звичайно, — сумно усміхається він, — через це почувалася ображено, мабуть, і шукала собі такого, як ти.

Він глянув на мене гострим і чужим поглядом, і я вперше відчув перед ним сором. Ми попрощалися з сухою люб’язністю на обличчях, я не міг більше бути біля нього, і програміст, певно, це добре відчував. Дорогою додому я думав про незбагненну містерію: чому чоловіки, які знали одну жінку, рано чи пізно зустрічаються?

Під час проведення семінарського заняття почувався незґрабно, бо на мене дивилися дві симпатичні студентки, які чомусь завжди таємниче посміхаються та перешіптуються. Коли я змушений був зробити їм зауваження, одна з них — може, здалося? — послала ледь помітний повітряний поцілунок, від чого я мало не втратив хід думки, яку розвивав перед аудиторією. Їхня присутність і так позначається на моїй поведінці, бо вони досить відверто одягаються, носять напівпрозорі блузки без бюстгальтерів, ніби виставляють свої груди на показ, а коли бачать, що на них всі витріщаються, гордо підносять голову з ледь помітною невинною усмішкою. Щоправда, я виробив певне ставлення до подібних вибриків, принаймні, поки це допомагає: не звертаю на дівчат увагу, ніби вони — прозорі стіни. На першому семінарському занятті, коли вони всілися на першій парті і протягом двох годин оглядали мене і перешіптувалися; я почув таке, від чого в мене мало не встало волосся дибки: «Як думаєш, який він?» Аби поставити цьому край, я голосно зробив їм зауваження:

— Дівчата, припиніть, і заховайте свої груди.

Аудиторія впала у регіт.

— Вам не подобається? — несподівано запитала білявка. Я не зовсім второпав, що вона мала на увазі, оскільки перед цим розпинався про Роджера Бекона.

— Вам не подобаються жіночі груди? — ще раз запитала вона, підступно й непорушно дивлячись на мене.

— Подобаються. Але я не впевнений, чи це сподобається Роджеру Бекону на екзамені.

Цей незначний конфлікт неприємно вразив: я зрозумів, що протягом семестру на мене чекає пікантна гра, від її розгортання залежатиме мій авторитет перед студентами. Йдучи з роботи і міркуючи над цим епізодом, я не на жарт розізлився, інцидент розцінив як спробу неґативно вплинути на мою роботу. Треба буде це припинити. Хоча студентки, треба признатися, дуже симпатичні. Згадую Рільке: з краси починається жах.

Подивимося, як цей милий жах себе покаже.

Дикий холод. Таке враження, ніби шкіра на тілі ще більше стискається. Третій день болить голова, я не можу читати, думати, не можу робити записи. Так буває перед першим снігом, потім стане легше. Ліс також ніби завмирає, відступає, дерева корчаться від холоду, а гілля не таке розкішне, як улітку. Я спускаюсь із гори ще вогкою від вчорашнього дощу стежкою й вдихаю холодне повітря. Невдовзі будуть морози. Мене обганяє невелика група галасливих студентів із поліетиленовими пакетами, набитими продуктами й пляшками, вони віддаляються в ліс на пікнік і зупиняються на невеликій галявині. Серед них дві дівчини, які радісно біжать між дерева і збирають пожовкле листя.

Я згадую свої студентські роки, коли з одногрупниками любив вештатися в осінньому Ботанічному саду, розпивати портвейн чи шампанське. Мабуть, у світі мало що змінилося.

Згадую свою першу любов: Аню. Це було на першому курсі, вона вчилася на соціологічному факультеті. Ми познайомилися в студентській їдальні. Аня стояла перед і мною в черзі, показувала кухарці страви, які та мала їй подати. Я сказав, що ці страви не слід брати, бо вони несвіжі або ж робляться на технічній воді, від чого болітиме шлунок. Кухарка на мене накричала, підняла дикий вереск, але студенти, які стояли зі мною в черзі, також почали гнівно нарікати на неякісні страви. Кухарка з кам’яним лицем більше не озивалася й лише мовчки виконувала замовлення. Потім ми сіли з Анею за один столик, пили ряжанку з картонних пакетів і їли однакові рогалики з повидлом. Нам, голодним, хотілося супу, салатів, котлет із гарніром, але я знав, що від цих страв болітиме шлунок. Взагалі їдальня в червоному корпусі — це просто жах. Ряжанка з рогаликом непогано гамувала голод. Я дивився на Аню, очі якої мені усміхалися, і відчував, що втріскався по повній програмі. Мені хотілося подати їй хустинку, аби вона витерла ряжанку з куточків рота, але я не наважувався. Вона приїхала з Полтави, в якій я ніколи не був. На першій нашій зустрічі, біля пам’ятника Шевченку, я чортзна-що сплітав, аби привернути її увагу. Я говорив про Бергсона та Пруста, франкфуртську школу та Далі. Аня нетерпляче усміхалася й врешті сама мене поцілувала. Тепер я розумію, що вона це зробила, аби я замовкнув. Ми жили в різних гуртожитках і я інколи до неї приходив. Ми зустрічалися близько двох чи трьох тижнів, між нами так і нічого не було серйозного. Мабуть, я вже тоді був цілковитим занудою та набриднув Ані своїми постійними балачками про філософів і письменників.