Дрозофіла над томом Канта [Роман] - Дністровий Анатолій - Страница 15

Проте, я так мрію писати книги, чуттєві й раціональні, звільнені від умовностей жанрів і мудрі, образні та аналітичні, але мене жахає, що не можу за них братися, мене жахає, що написання таких книг усе більше віддалятиме мене від них, що в час письма я втрачатиму ці книги одна за одною як мої скромні приватні таїни. Мені здається, що книга — це сувора тюрма, з чіткими стінами, ґратами, замкненим простором для того, що вирує в орбіті мислення. Моторошно від однієї думки, що робота над книгою все далі віддалятиме від тієї безмежної свободи думок, які зринають на дозвіллі, коли я ні над чим не працюю. З кожною книгою, все ж таки, вмирає тема, яку можна було б розвивати безкінечно: моя внутрішня правда яка ніколи не буде написана й доступна для інших яка залишиться тільки моїм скарбом і я милуватимуся ним як ненормальний котрий не усвідомлює що чинить.

Через те, що засиджуюся над книгами за північ, сон зміщається на кілька годин і дуже важко вставати на першу пару, яка починається о 8.30. Встати треба о 7.00, хвилин п’ятнадцять-двадцять поніжитися під ковдрою, ліниво поплентатися у ванну, почистити зуби, вмитися, приготувати собі каву з кількома бутербродами і якраз залишається півгодини на шлях до навчального корпусу через Голосіївський парк — найприємніший період кожної моєї доби, коли втомлене від недосипання тіло відчуває ранкову свіжість дерев і чистого повітря.

Слава Богу, перша пара у мене тільки в понеділок і четвер, у вівторок — пар нема, у середу та п’ятницю — йду аж на третю пару о 12.10. Я лягаю спати біля 3.00, завтра можу трохи поспати. Прикро, що перше вересня почалося — я знову поринув у метушню. Спати, тільки спати і більше ні про що не думати. Життя має бути нескінченним сном, як і смерть, і народження.

Юра недавно пропонував йти кореспондентом у «Столицю», де зарплатня вдвічі більша, ніж в моєму університеті, і це не враховуючи гонорарів. Але при згадці про працю у мас-медіа одразу псується настрій, бо кілька років тому, перебуваючи безробітним у крайній матеріальній нужді, я подався в одну офіційну газетку, куди потрапив випадково, по знайомству, де очолив аналітичний відділ; це було справжнісіньке пекло, в якому інтенсивність божевільної писанини перемішалася з постійним ідеологічним промиванням моєї макітри на летючках, яка через це погано варила, і думки, які вона нібито продукувала, стали схожими на засушених медуз. У результаті довелося кинути газету і припинити мою журналістську кар’єру, оскільки прагнулося повернутися до серйозних і достойних речей, які пережили тисячоліття і століття. Хто дивиться на світ, як на мильний пузир, як на міраж, того не бачить погляд смерті.

Згадую той божевільний і перманентний кір журналістів після роботи, коли ми збиралися у кабінеті відповідального секретаря (з його пожмаканого обличчя видно, що це перевірений у тривалих битвах хлопака), закладали стіл горілкою й коньяком, порубаною здоровенним ножем вареною ковбасою, голландським сиром і бородинським хлібом, потім до нас підвалювали тридцяти- і сорокалітні жіночки — набиральниці, верстальниці, коректорші, кореспондентки. Ми пиячили далі.

Наступного дня, коли я розрахувався з газети і залишився на цілий день у квартирі, не знаючи як далі жити, де брати гроші для подальшого існування, я все ж таки почувався щасливим: від можливості знову бути поруч із Платоном, К’єркеґором, Хомським та іншими прекрасними книгами, до яких через каторжну роботу просто не дотягувалися руки, я відчув справжнє блаженство і неймовірне маленьке щастя. Але — в мене раптом ледь не почалася паніка — за два місяці роботи в газеті я жодного разу не доторкнувся до книги і не написав жодного путнього рядка. Єдине, що корисне дали мої журналістські потуги, — це більш-менш грамотніше почав писати, не скажу, що бездоганно, зате зважено. До роботи в газеті я писав, м’яко кажучи, жахливо, і йдеться не стільки про граматичні помилки, скільки про відсутність елементарного відчуття мови, яке не дозволяє тулити до купи різноманітні слова; через це навіть трохи розчарувався, бо ніколи вже не писатиму на ті теми, які мене непокоять, оскільки не володію мовою, її безмежними властивостями, натомість вириваю з її потоку окремі слова і вони, використані за час письма, на жаль, втрачали своє первинне, справжнє значення і видавалися ніби спотвореними, виснаженими й нежиттєвими.

Юра деколи мене сварить за те, що я нібито нічого не роблю: не пишу книжок, не живу науковими речами, котрі непокоять інших, не хочу плодити статті і розпихати їх по журналах, аби бачили мою присутність у періодиці. На жаль, він не розуміє, що я в задниці бачив «наукові проблеми» і тих, хто їх плідно розмножує, варнякаючи по радіо чи телевізору про свої нікому не потрібні досягнення, випускаючи свої поганенькі, бездарно написані книжки, нав’язуючи все це людям, які за збігом обставин від таких дрозофіл залежні. Все це настільки далеке від моєї реальності, що від цього краще відмовитися й не морочити собі голову.

Часто йдучи вулицею, поглинутий своїми розхристаними, спонтанними думками, я забуваю про те, де знаходжуся, ніби моє тіло більше мені не підвладне, ніби свідомість відмовилася від нього і зосередилася лише на собі, наче все перед очима є звичайнісінькою ілюзією, яку не сприймаєш серйозно. Не можна сказати, що я не бачу будинків, людей чи автомобілів, котрі рухаються поблизу. Все перебуває в полі зору, але не засвоюється розмислами як речі, що існують насправді. Раптом я роблю унікальне відкриття: моя пам’ять і дійсність, яку я знаю, несподівано помінялися місцями і тепер остання не має жодного значення (через це деколи забуваю вийти з тролейбуса на потрібній зупинці чи проїжджаю необхідну станцію в метро, чи забуваю витягнути ключа з замка дверей квартири, чи взяти з десятки здачу за буханку хліба). Натомість пам’ять — усе більше поглинає мою свідомість і переживається мною знову й знову.

Можливо тому я перестав за собою стежити: ліньки голитися, росте борода і мені не заважає, ліньки прасувати штани, тому я купив темні джинси і щодня їх ношу, ліньки варити обіди, вечері, тому купую тільки напівфабрикати — ну, там вареники, пельмені, супи на швидку руку, іншу фіґню. Ліньки взагалі думати про те, як я живу і що мушу робити, щоб жити далі. Спостереження за навколишніми подіями, які не викликають особливого хвилювання і не сприймаються як найвищий дарунок, — чудова нагода позбавлятися та уникати напівбожевільних думок про сенс існування; і взагалі — який ідіот сказав, що життя людини наперед визначене певною лінією, якою вона ніби рухається і в якій оцінює все, що відбувається навколо, тільки з позиції своєї «місії», чи того, що їй шкодить чи сприяє?

Вчора, приміром, купуючи на продуктовому базарчику овочі, я помітив, що продавщиця мене нагріла на двадцять копійок. Але мій медитативний, заглиблений у себе спокій — настрій настільки робив все довкола несуттєвим та звичним, наче все відбувалося не зі мною, що я на це просто закрив очі, ніби це закономірність, яка трапляється завжди і без якої просто будь-яка купівля овочів просто неможлива, як і купівля перед тим у гастрономі вареників із лівером.

Оля навряд чи може рівнятися з тобою, з твоїм спокоєм і вмінням разом зі мною слухати тишу. Думаю, її зовсім не цікавила тиша, те, чим я живу, що читаю, пишу, переживаю й щодня ношу в собі, натомість вона лише прагнула, щоб ми мешкали разом. Наші стосунки відбувалися настільки поспіхом, із певною нервозністю, що я почав панічно боятися шлюбу. Мені здавалося, що я стану «придатком» в Олиній життєвій місії чи звичайним биком-репродуктором, який забезпечує тривалість і «безперебійність» природи в її продовженні, дас іст Kontinuitat[1]. Коли я повертався з роботи, Оля любила припхатися до мене і я змушений був кохатися. Якщо бути чесним, то це вона зі мною спала, а не я з нею, бо жодних особливих чи нав’язливих кроків не робив. Моя голова розколювалася від низки запитань: хіба це свобода, яку так обожнює людина, потрапляючи в непримітні нетрища несвободи? Те, що здійснювала з моїм життям Оля, важко назвати благом для мене, чи, якщо влучніше, бодай приємною не-свободою, яку я сприймав би як свободу. Мабуть вона — дурнувата жінка, якщо не здатна нав’язати свою волю чоловікові як необхідність, без якої той не може обійтися; без якої він не може прожити жодного дня!