Выбери любимый жанр

Вы читаете книгу

Мисливці на снігу. Вірші і поеми

Москалець Костянтин

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Разное

Техника

Автомобили и ПДД

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии

оксана2018-11-27

Вообще, я больше люблю новинки литератур

К книге

Professor2018-11-27

Очень понравилась книга. Рекомендую!

К книге

Vera.Li2016-02-21

Миленько и простенько, без всяких интриг

К книге

ст.ст.2018-05-15

И что это было?

К книге

Наталья222018-11-27

Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни

К книге

Мисливці на снігу. Вірші і поеми - Москалець Костянтин - Страница 21

Изменить размер шрифта:

Запалюєш сірника, тремтячою рукою

гортаєш запилюжені, як сходи,

сторінки, здмухуєш волосинку золоту,

що впала на вбрання жони, одягненої так,

як тоді вдягалися Божі Матері,

читаєш латину і не можеш ніяк

зрозуміти, чи то назви троянд,

а чи імена павуків, бо й вони

подібні до тебе, у червоній сорочці,

з лапками, підібганими

від холоду, з бульбусами

і вірою, яку здмухуєш, наче золоту волосинку,

на одну менше,

і гасне сірник, і рука не тремтить.

Madeleine Paris

Синя, з білою облямівкою,

вчора Тома її забула,

забула її, принісши вина та хліба,

слухаючи про мою улюблену іграшку;

— може іграшкою стати скорпіон? —

засумнівалась вона, розглядаючи пробірку,

де плавала ця мала жовта тварина,

і як пояснити, коли навіть католики,

охайні троянди целібату — і ті не мають

вірогідного висновку,

стрункого й палючого,

і прохолодного,

як собор, де химери, цокаючи кам’яними

кігтями, перебігають вогкою підлогою,

нічого не забуваючи, нічого не пам’ятаючи,

вистромивши жала, заплющивши сині очі.

Amen.

* * *

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно,

ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.

Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,

і світиться у ніч одним-одне вікно.

Це шурхотіння слів і втомлених речей,

ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,

утворюють на мить дорогоцінне шкливо,

в той час, коли усе, без сумніву, тече.

І, може, саме так збувається «т е п е р», —

у снах або дощах, поезіях чи кінах,

у мандрах по чужих та рідних українах,

у всьому, що собі народжує т е б е.

* * *

Я знаю, що вже зріє у мені

Троянда чорна, наче та черниця.

Вона зійде рум’янцями на лицях,

Розтане у ласкавому вогні.

Але не попіл, тільки ранній сніг

Лягатиме на пагорби столиці,

Кричатиме тривожно сіра птиця

В безлюдній світанковій тишині.

Мій перевізник мовчки відштовхнеться

Від берега, що диким зостається,

Плюндруючи святі дари богів;

Не витримаю, ще раз озирнуся,

Та за густими лавами снігів

Нічого не побачу — й посміхнуся.

* * *

Поглянь на тих, кого бездумна hyle[3]

Взяла одного разу у полон,

На цей похмурий, виснажений сон

Душі й самозакоханого тіла.

Їм сниться, що попереду могила,

Буття землею, гробаками, тлом;

Закутавшись у червінь папілом,

Танцюють і брунькуються щосили.

Анальфабет, месія та пророк

Ведуть розмову про останній строк,

За пляшкою в прокуреному лігві,

Не вміючи узяти інший тон,

Яким говорять з нами зорі стиглі

Або щойнопрочитаний «Федон».

* * *

Слова і речі, вечір і сова.

Цитрина пахне, чай парує свіжий.

Цей тихий грудень, ці поля безсніжні —

Немов душа, праюна і жива.

Усе намарно. Отже, так бува:

Покинувши Господень дім поспішно,

Ми сміло падаєм у прірву ніжну,

Гадаючи, що це потрібно вам.

Але, брудну і дику вчувши мову,

Побачивши, що ви готові знову

Дитину й ангела безжурного звести, —

Вертаємо з одвічного Содому,

Який уже нікому не спасти,

До навстежи одчиненого дому.

* * *

Село в снігах і пес побіля ніг,

Ранкова тиша соняшного грудня;

Ти грав стару мелодію на лютні,

Тепер стомився і відклав її.

Пісні, які ти чув колись у сні,

Забулися, зоднаковіли в буднях,

Легке хлоп’яче серце стало трудним,

А очі — недовірливі й сумні.

Невже це ти? Невже тепер довіку

Оцього недоріку і каліку

Тягатимеш понуро на плечах?

Устань і вийди: Сніг і Сестри Сосни

Летять у круговерті суголoсній,

Тобі, живому, вказуючи шлях.

* * *

Від смерті у воді

ти заховався в крихітній і білосніжній мушлі;

тут є вікно, вино і плити,

а навесні дозволено закласти

квітник і виростити там

гліцинії або кулясті блискавки.

Минуло дві зими.

Улітку ти досліджував семантику пелюсток,

і фоліанти францисканців, і дощі.

І все подвір’я заслала золота стружка,

і катастрофічно бракувало паперу,

і ти зважився поїхати до старовинного міста, —

з перукарнями, ратушею, залізницею.

Дрогобич.

Дрогобич, треба набрати повні плюца

липневого повітря — і пірнути,

ти ж чуєш, це Дрогобич, ненадовго,

на короткий час.

…Ти вже піднімався на поверхню,

ти бачив годинника ратуші

навпроти своїх очей,

а хрести собору — внизу;

ти не заховався від смерті у воді,

і ще й донині плавно опускаєшся на дно

самого неба.

вернуться

Матерія (грецьк.)