Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич - Страница 37

Промайнувши через двір з блискавичною швидкістю, Толя виїхав на задвірки і з усього розгону наштовхнувся переднім колесом на товсту чавунну тумбу, що лежала недалеко від паркана. Від удару велосипед брикнув, мов коняка, і став сторчма. Толя вискочив із сідла, перелетів догори ногами через паркан, мов акробат у цирку, і гепнувся у ящик для сміття, що стояв на сусідньому подвір'ї під парканом.

Усе сталося так швидко, що Толя не встиг отямитись, як уже сидів у ящику. Падаючи, він зачепився за цвях, що стирчав у кришці ящика, і роздер на спині сорочку. Це дещо затримало швидкість польоту, до того ж він упав на купу м'якого сміття, що значно пом'якшило. удар. Отож, усе обійшлося гаразд, коли не брати до уваги, що в останній момент Толя ударився об стінку ящика лобом.

Трохи отямившись, він обмацав рукою лоба, і йому здалося, що там у нього садно чи подряпина.

Приклавши до садна носовичок, Толя оглянувся довкола, намагаючись розгадати, куди це він потрапив.

Хлоп'ята, які мчали за велосипедом щодуху, дуже відстали. Вони, проте, встигли помітити, як Толя звернув з бульвару і зник у чужих воротях. Заскочивши у ці ж ворота і пробігши у кінець двору, вони виявили велосипед, що валявся під парканом. Побачивши, що велосипед не вкрадено, але сам Толя кудись щез, хлоп'ята стали бігати по подвір'ю, зазирати в усі куточки і кричати:

— Хлопчику! Хлопчику!

Але Толя не обзивався. Хлоп'ята подумали, що він, певно, не схотів більше кататись і пішов додому. Вони взяли велосипед і побігли знову на бульвар.

Сидячи в ящику, Толя чув, як кричали хлоп'ята, та оскільки вони кликали його не на ім'я, то вирішив, що кличуть когось іншого. Обдивившись довкола і визирнувши з ящика для сміття, Толя нарешті збагнув, куди він потрапив. Зрозуміло, у нього не було великого бажання сидіти в такому місці. Переконавшись, що кров з подряпини на лобі вже не йде, він заховав до кишені носовичок і виліз із ящика.

Перед ним, за деревами, сірів цегляний будинок з високою аркою в стіні. Толя пішов прямо під цю арку, сподіваючись вийти на вулицю, але потрапив не на вулицю, а на інший двір. Тут було значно краще, ніж там, звідки з'явився Толя. Посеред двору височіла величезна кругла клумба з квітучими айстрами, жоржинами і яскравими, як вогники, настурціями. Недалеко від клумби була купа піску, обнесена з чотирьох боків голубим дерев'яним парканчиком. Якісь красиві тихі діти сиділи навколо купи і ліпили з піску пиріжки. Вони були в яскравих, квітчастих платтячках і костюмчиках. Здалеку вони теж були схожі на квіти. З обох боків купи піску були розбиті газони з акуратно підстриженою зеленою травичкою. Вздовж газонів стояли зручні лавочки, на яких сиділи мами дітей. Вони мирно гомоніли, читали книжки і стежили, щоб дітлахи добре поводились і не запорошили одне одному пісочком очі.

Позаду лавочок був волейбольний майданчик з напнутою впоперек нього мотузяною сіткою. Кілька старших хлопчиків і дівчаток грали у волейбол.

Двір був великий, широкий, оточений з усіх чотирьох боків стінами будинків з балконами. На багатьох балконах майоріли квіти, висаджені в довгих дерев'яних ящиках. Толя мимохіть зупинився і замилувався картиною, що постала перед ним. Усе це було дивовижно: і квіти, і газони з травою, і діти, і великий шкіряний м'яч, що плавно злітав над волейбольною сіткою.

«От коли б і мені жити в цьому будинку! — подумав Толя. — Я б щодня дивився на квіточки, на піщану гірку з дітлахами, грав би з цими хлопчиками та дівчатками у волейбол».

Він сумно зітхнув і саме в цей час побачив, що одна дівчинка махнула йому рукою, запрошуючи його погратися з ними. Толя підійшов несміливо, але вже за дві-три хвилини цілком призвичаївся до нових друзів. Йому навіть почало здаватися, що він знайомий з ними мало не тисячу років. Минуло ще хвилин п'ять, і він уже захопив, як мовиться, ініціативу до своїх рук: подавав команди, коли треба було мінятися місцями, кричав: «аут», «сетбол», «мазило» та інші якісь незрозумілі слова. Він усіх навчав правил гри, хоч сам не особливо дотримувався цих правил. Скінчилося тим, що він не зміг узяти м'яча, що йшов дуже низько. Замість того, щоб відбити м'яча рукою, він ударив по ньому ногою. Удар вийшов дужчим, ніж сподівався Толя, м'яч полетів убік і влучив прямісінько у вікно на другому поверсі будинку. Скалки шибки з дзенькотом посипались униз. М'яч, на щастя, впав тут же поряд.

Першою думкою Толі було кинутися навтікача, але він затамував у собі це бажання. Йому здавалось нечесним утекти. Адже могли подумати, що шибку вибив не він, а хтось із гравців, які залишились тут. Тим часом один хлопчик схопив м'яча і, притискаючи його до грудей, побіг з двору.

— Рятуйся хто може! — закричав хтось.

Усі гравці кинулися врозтіч.

Побачивши, що лишився сам, Толя подумав, що тепер і йому можна тікати, але в ту ж. мить відчув, як хтось цупко схопив його ззаду за комір, і чийсь верескливий голос закричав прямо у вухо:

— Ти куди ж це м'ячем гилиш, розбишако?! Нікуди тобі м'ячем гатити, окрім як по вікнах, лобуряко ти такий!

Толя обернувся, наскільки це було можна в його становищі, і, глянувши скоса, побачив люте обличчя старої жінки з коричневою бородавкою завбільшки з горошину над верхньою губою. Однією рукою стара цупко тримала Толю за комір, у другій руці у неї була чорна цератова сумка з продуктами.

— Я ненавмисне, — розгублено пробурмотів Толя, намагаючись вирватися.

— Я ось тобі одірву голову ненавмисне та замість шибки у вікно вставлю. Нема на вас, шибеників, упину!

— Знову у вас розбили, Одарко Семенівно? — спитала одна з жінок, що сиділи на лавочці біля піщаної купи.

— У нас, голубонько, аякже! Вже третій раз підряд б'ють, щоб їх трясця била! Шибок на них не настачиш. Ти з якої квартири? — запитала Одарка Семенівна і сильно струснула Толю за комір.

— З шістнадцятої, — признався Толя.

— А от і неправда, — сказала інша жінка. — Я в шістнадцятій квартирі всіх знаю.

— Але ж я не у вашому будинку живу, — відповів Толя.

— Ага, не в нашому! — зі злою посмішкою сказала Одарка Семенівна. — Мало тут наші б'ють вікна, то ще й не наші приходитимуть! Ходімо лишень до будинкоуправління.

Стара потягла Толю до будинкоуправління. Там сиділи кербуд і рахівник. Кербуд щось писав за столом. Рахівник щось підраховував на арифмометрі. Він при цьому курив, не випускаючи з рота цигарки, і мружився від диму, що потрапляв у вічі.

Ще там, на лавочці біля вікна, сидів вусатий чолов'яга в чоботях. Він теж курив цигарку, від чого в кімнаті дим стояв коромислом.

Потрапивши в цю отруєну димом атмосферу, Толя закашлявся, але Одарка Семенівна безцеремонно підштовхнула його вперед і, причинивши за собою двері, сказала:

— Ось, вікно висадив. Уже втретє розбивають, значить. Тільки було відлучилась до крамниці по продукти, повертаюсь, а цей як улупить м'яча ногою. Сама бачила. Наші всі на дачу поїхали, грошей мені обмаль лишили. Де я тепер на скляра два карбованці візьму? — Гм! — промимрив кербуд, одриваючись від своїх паперів. — Доведеться, друже мій, заплатити за шибку два карбованчики.

— Я принесу, — пробелькотів Толя.

— От, от, друже, піди-но і принеси.

— Так він і принесе, наставляй кишеню ширше! — пробурчала Одарка Семенівна.

— Слово честі, я принесу, — почав запевняти її Толя.

— А ти зачекай зі своїм словом честі! Підеш, тільки тебе й бачили!

— Правильно, — сказав кербуд. — Треба записати його адресу. Як твоє ім'я, прізвище?

— Толя Клюквін.

— Де живеш? Кажи адресу.

— Дем'яновська вулиця, будинок десять, квартира шістнадцять.

— Ну так от, Толю Клюквін, не принесеш двох карбованців на скляра, ми тебе за цією адресою негайно знайдемо. Зрозумів? — сказав кербуд, записавши адресу Толі.

— Знайдеш його, наставляй кишеню, — сказала недовірлива стара. — Він тобі намеле сім мішків вовни, тільки записуй.

Кербуд скоса глянув на Одарку Семенівну.