Щоденник Миколки Синицина - Носов Николай Николаевич - Страница 36

— Звідки?

— З комода. Я в комоді сиджу.

— Навіщо ж ти заліз у комод?

— Я хотів перевірити, чи можна сховатись у шухляді, а шухляда перехнябилась, і я не можу вилізти.

Тут я не витримав і голосно зареготав. Костик почув і кинувся шукати мене.

— Витягни мене спочатку! — благав Володя.

— Та не кричи ти! Я не розберу, де це він сміється.

— Витягни мене! Мені тут у шухляді страшно!

Костик висунув шухляду і допоміг Володі вилізти. Вони разом побігли до хижі. Костик спіткнувся об мене і впав.

— Ще цю рогожку якийсь дурень тут кинув! — закричав він і зі злості як штурхоне мене ногою.

Я як закричу! Виліз з-під рогожки:

— Ти чого б'єшся?

Він побачив мене і зрадів.

— Ага! Попався! — і побіг у коридор. — Паличка-виручалочка! Тра-та-та!

Я кажу:

— Можеш не трататакати, я не граюся більше. Це не гра, щоб битися.

Приходжу до кімнати… Батечку мій! Усе розкидано. Шафи відчинено, з комода шухляди витягнено, білизна на підлозі купою, скриня догори дном!

Довелось нам цілу годину після цього наводити лад у кімнаті.

ПРИГОДИ ТОЛІ КЛЮКВІНА

Учень четвертого класу школи № 36 Толя Клюквін вийшов з будинку № 10 по Дем'яновській вулиці — і, повернувши в Третій Каширський провулок, подався до свого приятеля Славка Огонькова, який жив по Ломоносовській вулиці, в будинку № 14. Ще вчора звечора друзі домовилися зустрітися сьогодні вранці і пограти в шахи. Вони обидва захоплювались цією грою і ладні були грати з ранку до вечора. Таке вже на них найшло.

Толя дуже поспішав, тому що обіцяв своєму другові прийти до десятої години райку, а вже було значно більше, бо Толя через свою неорганізованість забарився вдома і не встиг вийти вчасно. А тут ще, як це завжди буває, коли треба швидше, на вулиці сталася затримка. Він уже був у кінці Третього Каширського провулка, як раптом із-за паркана вилізла сіра кішка і зупинилася, явно наміряючись перебігти Толі дорогу.

— А тпрусь! Тпрусь-бо звідси! — закричав Толя на кішку і, щоб налякати її, нагнувся, вдаючи, ніби хоче підняти з землі каменюку.

Це справді налякало кішку, але, замість того щоб тікати назад, вона майнула через дорогу і зникла за ворітьми будинку на протилежному боці вулиці.

— А щоб тобі! — розгублено пробурмотів Толя.

Він зупинився, не наважуючись іти вперед, і почав думати, що краще: тричі плюнути через ліве плече і йти своєю дорогою чи повернутись назад і пройти іншою вулицею. Оглядівшись довкола і переконавшися, що його ніхто не бачить, він вирішив усе-таки повернутись назад.

«Ніби щось може змінитись від того, як я тричі плюну, — міркував він. — Якщо вже кішка перебігла дорогу, то хоч плюй, хоч не плюй… Хоч, коли сказати по правді, може, й сама кішка нічого не значить, та нехай уже, дідько з нею! Мені не важко піти іншою дорогою, а то справді якась невдача спіткає».

Розмірковуючи так, Толя повернувся до свого будинку і, пройшовши по Дем'яновській вулиці, завернув у Другий Каширський провулок. Цього разу він добрався до Ломоносовської вулиці без особливих пригод і ще здалеку побачив, що з під'їзду будинку № 14 вийшов якийсь хлопчик. Спершу Толі здалося, що він дуже схожий на Славка Огонькова, потім здалося, ніби не дуже. Хлопчик тим часом постояв коло під'їзду, неначе про щось роздумував, тоді повернувся до Толі спиною і подався в протилежний бік.

«Гаразд, — сказав сам собі Толя. — Я зараз піднімуся до Славка, і все стане ясно. Якщо Славко вдома, то це, значить, не він. Якщо ж його вдома нема, тоді це він».

Піднявшись на четвертий поверх, Толя подзвонив біля дверей 31 квартири. Йому відчинила Славкова мама.

— А Славко тільки-но пішов, — сказала вона. — Хіба ти не зустрів його?

— Ні, тобто я бачив його здалеку, але подумав, що це не він. Адже він сказав, що зачекає мене.

— Він тебе довго чекав, навіть сердився, що ти не йдеш. А потім йому зателефонував Євгенко Зайцев, і Славко сказав, що піде до нього.

— Свиня яка! Неначе не міг почекати трішечки! — сказав Толя, попрощавшись зі Славковою мамою і спускаючись сходами.

Вийшовши на вулицю, він постояв біля під'їзду, роздумуючи, що робити, потім теж пішов до Євгенка Зайцева, який жив на Заміському шосе, тобто далеченько від Ломоносовської вулиці. Тепер Толі нічого було поспішати. Він ішов, роззявкувато роздивляючись довкола і оглядаючи все, що траплялось по дорозі. На Суворовському бульварі він зупинився, щоб подивитись на хлоп'ят, які вчилися кататись на дитячому двоколісному велосипеді.

Хлоп'ят було четверо, але жоден з них ще не вмів кататись, тому вони не стільки їздили, скільки падали з велосипеда. Треба сказати, що кататись на цьому велосипеді без звички було дуже важко, бо він був не зовсім звичайної конструкції. На звичайному двоколісному велосипеді педалі треба крутити лише доти, поки машина не розженеться, після чого велосипед їде сам, а педалі стоять на місці. На цьому ж велосипеді педалі треба було крутити весь час. Навіть коли їх можна було вже й не крутити, вони самі крутились. Це, напевне, пояснювалось тим, що велосипед буїв застарілої системи. Його подарував хлопцям один мешканець їхнього будинку.

Мешканця цього звали Іваном Герасимовичем. Коли Іван Герасимович був ще маленький, йому подарував цей велосипед його тато. Потім Іван Герасимович виріс і купив собі справжній, дорослий, велосипед, а цей велосипед заховав у сараї. Він думав, що колись одружиться і в нього будуть діти, тоді він подарує їм цей велосипед. Але минуло років двадцять п'ять чи тридцять, Іван Герасимович так і не одружився, а про велосипед забув. 1 ось нещодавно він розбирав у себе в сараї старий мотлох і побачив цього велосипеда.

«Що мені з ним робити? — подумав Іван Герасимович. — Віддам я його, мабуть, хлоп'ятам у дворі. Однак у мене своїх дітлахів нема. Хоч я ще, може, одружусь, але до того часу велосипед зовсім поіржавіє, і його треба буде викинути або здати у брухт».

Він витягнув велосипед з сарая і сказав хлоп'ятам:

— Ось вам, бісенята, велосипед. Він хоч і не показний з вигляду, зате міцний. Я в дитинстві цілими днями катався на ньому, а дивіться, хоч би шпиця зламалась. Одне слово, катайтеся, хлоп'ятка. Доламуйте.

Хлопці були дуже здивовані і навіть не вірили, що їм дарують велосипед, але потім побачили, що Іван Герасимович не жартує, і дуже зраділи. Спершу вони спробували кататись у дворі, але там їм було дуже боляче падати, бо весь двір був вимощений диким камінням. Тоді вони пішли на бульвар, і тут їх побачив Толя. Він подивився, як хлопчаки раз у раз беркицялися з велосипеда на землю, і сказав:

— Ех, ви! Хто ж так учиться кататися! Так і носи пороз'юшуєте! На велосипеді треба вчитись кататися з гори.

— Чому з гори? — здивувалися хлоп'ята.

— Бо коли їдеш з гори, велосипед котиться сам — педалі крутити не треба, і можна вчитися тримати рівновагу. А коли навчишся тримати рівновагу, можна починати вчитися крутити педалі. Якщо ж учишся відразу і того і другого, то нічого не вийде.

Хтось із хлоп'ят сказав:

— Треба піти бульваром далі, там дорога йде вниз, тобто з гірки.

Усі побігли туди, де починався спуск. Але ні в кого не вистачило сміливості спуститися на велосипеді з гори.

— Які ж ви боягузи! — сказав Толя. — Ану дайте велосипед, я покажу вам, як треба кататися.

Толя сів на велосипед, відштовхнувся ногою і поїхав униз. Він уже вмів трохи кататись, і їзда на велосипеді не вимагала від нього великих зусиль. Хлоп'ята ватагою побігли за ним. Вони вже боялися, щоб він не втік од них разом з велосипедом. Велосипед тим часом набирав швидкості. Педалі закрутилися з такою швидкістю, що Толя не встигав крутити ногами. Довелося йому відпустити педалі, але вони все-таки не переставали обертатись і били його по ногах. Тоді Толя широко розчепірив ноги і помчав такою розкарякою із страшенною швидкістю. Раптом він побачив попереду малюків, які бавились посеред бульвару. Щоб не наїхати на них, йому довелося круто звернути вбік. На його щастя, в огорожі бульвару виявилася хвіртка. Толя прошмигнув крізь неї, миттю перетнув вулицю і в'їхав у ворота будинку.