Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 4

У часовому відношенні франківський період також чи не найопукліший за всю культурну історію України і вже тим одним зручний для вивчення: він чітко детермінований «на вході» й «на виході» історичної ваги документами — «на вході» репресивними санкціями російського царизму 1863 й 1876 pp. супроти української мови, а значить, і супроти всієї, лінґвоцентрично орієнтованої, культури, які зумовили її переміщення до українських земель під Австрією[9] (тамтешній уряд був непорівнянно толерантніший до національно-культурних потреб, та й загалом гарантував мінімально можливий в умовах конституційної держави обсяг громадянських свобод), а «на виході» — скасуванням цих санкцій внаслідок революції 1905 p., коли «повільне розкріпачення українського слова і створення умов правомірного громадянського існування почало відновлювати тяжіння українських земель до своїх природних — географічних та історично витворених центрів» [31, 115][10].

Тобто франківський період охоплює, властиво, громадську діяльність одного покоління інтеліґенції, того, чия соціалізація в основному завершилася на кінець 70-х — початок 80-х років і котре впродовж наступних трьох десятиліть взяло на себе головний тягар місії відродження розчленованої між двома імперіями України як специфічної духовної цілости новітнього, так би мовити, секулярного типу. І. Франко, сам безперечно чільна постать і лідер цього покоління, називав його «Молодою Україною» — поняттям, запущеним в обіг з легкої руки вельми цікавого, а нині майже забутого літератора й публіциста Тр. Зіньківського [51, 81—119]. Така самоназва зручна вже тим, що підкреслює ідейну й політичну спорідненість ґенерації кінця століття з національно-визвольними рухами, котрі охопили Європу в XIX ст.,[11] — від згуртованої 1834 р. «Молодої Європи», що об'єднувала «Молоду Італію», Молоду Німеччину», «Молоду Польщу» та ін., до «молодочехів» — партії чеського національного відродження. Головна відмінність від них «Молодої України» насамперед у тому, що вона не була оформлена організаційно. Впродовж трьох років (1900–1902) видаваний у Львові однойменний часопис, звісно ж, не можна вважати ґенераційною трибуною (був нею радше «Літературно-Науковий Вістник» — наступник заснованої 1882 р. «Зорі»), доривчі й нереґулярні «віча української академічної молоді», на одному з яких, у 1900 p., «Молода Україна» — «посліднє покоління XIX століття» — устами Л. Цегельського проголосила ідею української політичної незалежности «синтезою всіх своїх стремлінь і змагань», хоч і симптоматичні для ілюстрації вищезгаданого (у даному разі дуже прискореного!) процесу перетікання «національної ідеї» у сферу політичних реалій, також абсолютно неспівставні з авторитетом діючих тоді в Галичині партій, у першу чергу радикальної. Отож, інституційно «Молода Україна» як така не існує, залишаючись не більше ніж метафорою — зате точною й місткою — на ознаку української інтеліґенції «франківського періоду».

Під оглядом нашої теми період цей є, одначе, цікавий не лише своєю виразною хронологічною виокремленістю та сконденсованістю перебігу духовних процесів. Власне філософсько-теоретичні здобутки «Молодої України» більш ніж скромні порівняно з попередниками — кириломефодіївцями й «громадівцями» 70-х (переважна більшість яких продовжувала працювати й у «франківський період»). Воно й зрозуміло: «Сова Мінерви вилітає смерком», — казав Геґель. У кожному разі, нація найплідніше рефлектує, зокрема й над власним буттям, у періоди завмирання соціально-творчої, спрямованої на практично-історичне самоствердження, діяльности — це спостеріг ще К. Маркс, пояснивши багатство німецької філософської традиції позаісторичним буттям німецького народу[12], а 3. Фройд винайшов для подібних феноменів термін «сублімація». Головним же змістом львівського періоду було, безперечно, витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії, так що свій сенс і призначення тодішня інтеліґенція вбачала в хоч і далекосяжній, безтерміновій, але все ж прагматично орієнтованій роботі з масами з тим, щоб «зробити з тих мас реальну політичну силу» [133, 101].

Наскільки ця програма вдалася, то вже інша справа: самозрозуміло, що в Галичині, включеній усе ж до складу конституційної держави, становлення — чи, радше, за В. Винниченком, «відродження», — нації відбувалося куди ефективніше і, на думку І. Лисяка-Рудницького, в основному завершилося до початку Першої світової війни, тоді як «загальмована» в політичному відношенні Наддніпрянська Україна була розбуджена до самодіяльного історичного життя аж революційними процесами 1917—1921 pp. [68, 213—216].

Себто звання «українського П'ємонту», яке з легкої руки Є. Чикаленка дістала була Галичина початку століття (з алюзією до незадовго перед тим здійсненого об'єднання Італії довкола Сардинського королівства, ядро якого становила провінція П'ємонт), відбивало й переважну (щодо решти України) інтенсивність тамтешнього визвольного руху, і політичні інспірації української інтеліґенції по обидва боки Збруча (благо інтеліґенція, на відміну від народу, складала загальнонаціональну єдність, забезпечуючи єдиній, нероз'ємній на «малоруську» та «галицьку» українській духовній культурі національну ідентичність).

Накреслена І. Франком 1896 р. у статті «З кінцем року» й розвинена згодом у ряді інших праць програма послідовного й цілеспрямованого національного будівництва має підкреслено комплексний характер: «Тілько… інтеґральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані пів-копи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно…» [133, 101].

Очевидно, що в розповні такої бурхливої й цілокупної розбудови нації час для «Мінервиної сови» не найвідповідніший. Саме з урахуванням цієї конкретно-історичної обставини треба підходити до Франкового докору на адресу українських «культурників» у замилуванні теоретичними побудовами високого ступеня абстрактности. У такій, умовно кажучи, «сублімації» праґматичний І. Франко вбачає, зрештою, небезпідставно, відчуження від потреб соціальної практики, «ознаку глибокого розриву між інтелігенцією й народом» [133, 103], бо ж «ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виарґументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє» [133, 102—103].

Ця показна «нефілософічність» (досить, до речі, відносна, бо, відкинуте сучасниками як неактуальне, «теоретично виарґументоване українство» в працях М. Костомарова, В. Антоновича, Т. Рильського та ін. [60; 93] через покоління розкрило свій евристичний потенціал у І. Мірчука й Д. Чижевського, даючи нам підстави вбачати в ньому важливу й продуктивну фазу філософії української ідеї, котру ми також включаємо до «франківського періоду» як його бічну павіть), ця, сказати б, «нефілософічність», проведена з позитивістською послідовністю[13], виштовхнувши філософську рефлексію в «підсвідомість» культури, тобто в неспеціалізовані для світоглядної теорії форми, — насамперед у мистецтво, котре з готовністю бере на себе місію «потягнути й загріти» вже не «теоретично виарґументованим», а безпосередньо особистісним, екзистенційно вичутим і пережитим «українством», — дає змогу розглядати франківський період як своєрідний «пробний камінь» для вироблення методології історико-філософського дослідження не тільки української, а й взагалі національної ідеї будь-якого народу, як інтелектуальної течії, що в силу іманентного тяжіння до практично-політичної розв'язки не залишила на своєму шляху вичерпно репрезентантних «Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів».