Выбери любимый жанр

Выбрать книгу по жанру

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело

Последние комментарии
оксана2018-11-27
Вообще, я больше люблю новинки литератур
К книге
Professor2018-11-27
Очень понравилась книга. Рекомендую!
К книге
Vera.Li2016-02-21
Миленько и простенько, без всяких интриг
К книге
ст.ст.2018-05-15
 И что это было?
К книге
Наталья222018-11-27
Сюжет захватывающий. Все-таки читать кни
К книге

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 52


52
Изменить размер шрифта:

Війна цієї колоніальної шляхти з імперією в перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на  л е ґ а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягали в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), і, ще трагічніше, на  р а д и к а л ь н о м у — маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання[396] і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно. Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов[397], відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґітимний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палацові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, — а от «малороси», з їхньою ще неохололою пам'яттю про козацтво як про «лицарський орден із шляхетським статусом» (як то стверджується у всіх «леґальних полемістів» типу Т. Калинського, не кажучи вже про гурток Г. Полетики та «Історію Русів»), придалися тут якнайдоречніше (навряд чи випадково, що один із чільних декабристських політичних ідеологів, граф М. Дмитрієв-Мамонов, охрестив свій гурток «Орденом Русских Рыцарей»[398] — словосполучення, що на позір ріже вухо оксюмороном, як «американські валянки», бо ж ніякого «лицарства» в автентичному сенсі, лицарства як «релігії-в-собі», у цезарепапістській Московії, де церква завжди була державним інститутом, ніколи не було й не могло бути за визначенням, — але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»- і «малоросів», — а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним -і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва[399], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу — так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).

Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830—1840-ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки — бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічне підложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, — а вже матеріал для його ідейної концептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» — Україна — також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» — свого-таки «незрящого» мужика-гречкосія — на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його-таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто-густо ще й релігійний бар'єр, будь-яке «братання» внеможливлювалось — «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все-таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди»[400]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» — коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по-нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, — звідтоді елемент органічно-культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця»[401], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка[402]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху — книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» — братського руху XVI—XVII ст.: «наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI—XVII ст.»[403]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком-Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу — хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890-х pp., — козацько-шляхетську.

І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія — як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія — була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями»[404] в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, — а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга[405] (зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама — Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова[406] і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає[407]). Коротко-мудро, то було суспільство, у якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, — до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток»[408] (sic! — петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французьки[409], — нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427][410], і нема сумніву, що якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядово — за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.

вернуться

396

Офіційна радянська («ленінська») леґенда про декабристів як про «перше покоління російських революціонерів», мужикофілів-антикріпосників і мало не предтеч більшовизму давно розсипалася на порох (див., напр.: Парамонов Б. Канал Грибоедова // Парамонов Б. След. — С. 336—408) і російською історіографією більше не тиражується з тою гіпнотичною бездумністю, як це продовжує робити наша школа. Відновлення погляду на декабристське повстання як на «змову аристократичної олігархії проти абсолютного монарха» (Там само. — С. 374) має першочергове значення для розуміння історичних доль і української (лівобережної) шляхти, — на жаль, поки що мусимо тут задовольнятися дослідженнями 1920-х pp. (С. Єфремова, В. Міяковського, О. Гермайзе), які зі зрозумілих причин були обірвані, та так і не знайшли собі продовження в сучасній Україні.

вернуться

397

Див.: Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма. — С. 146—157. Як для запеклого монархіста-антирадянщика, для Н. Ульянова взагалі безсумнівно те, що в 1960-ті pp. в СРСР могло бути розцінене не інакше як несосвітенна нісенітниця і чого Б. Парамонов не спромігся добачити ще й у 1980-ті, - що «декабристский заговор, в значительной мере, и может быть в большей, чем мы предполагаем, был заговором украинско-польским. Эта его сторона наименее изучена, но игнорировать ее нельзя» (Там само. — С. 150). Чому вона «наименее изучена» російськими істориками, дивуватись не доводиться: імперському мисленню легше було визнати, як свого часу П. Мілюкову, «західний вплив» на декабристів наслідком участи російського офіцерства в європейському поході проти Наполеона, аніж розгледіти в цьому рухові ту «європейську фронду», по яку зовсім не треба було ходити аж до Франції, бо з ліквідацією Гетьманщини й поділом Польщі вона сама влилася в російське офіцерство потужним збурювальним ферментом. Часами така «куряча сліпота» російських дослідників виглядає сливе комічно. Так, Б. Парамонов, аналізуючи політичні проекти декабристів, резонно підкреслює їхній аристократичний автономізм (головною вимогою декабристів був виборний дворянський сенат, без санкції якого імператор не мав би права приймати закони), — і в пошуках джерел преповажно запорпується аж у часи конфлікту Івана Грозного з боярами (!), впритул не бачачи того, що лежить під самісіньким носом: що принаймні на Півдні рух усуціль складали ті «представники російського офіцерства» з українськими прізвищами, які з дому ще встигли засвоїти, що стосунки шляхтича з сюзереном є договірними і мають реґулюватися засобом виборних інституцій, і саме цього, в їхніх очах «природного», «дідичного» права й домагалися для себе — тільки вже не від Батурина чи Варшави, а від Петербурга.

вернуться

398

Див.: Лотман Ю. М. Матвей Александрович Дмитриев-Мамонов — поэт, публицист и общественный деятель // Ученые записки Тартусского гос. университета. — 1959. — Вып. 78. — С. 19—92.

вернуться

399

Докладніше про лицарську самосвідомість козацтва (спеціально  реєстрового) див.: Сас П. М. Політична культура українського суспільства (кінець XIV — перша половина XVII ст.). — К.: Либідь, 1998. — С. 119—143.

вернуться

400

Єфремов С. Масонство на Україні // Єфремов С. Вибране. — С. 690.

вернуться

401

Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО «Наука», 1990. — С. 72. 

вернуться

402

«Спогади про Михайла Драгоманова» Олени Пчілки — то, після «Старосвітських поміщиків» Гоголя, чи не найцікавіша літературна пам'ятка життєвого укладу «малоросійського дворянства» миколаївської доби (з тою, зрозуміло, різницею, що Гоголь писав портрет умираючої, в його очах, культури, а Олена Пчілка — нарис із національної історії). Впадає в око, що між «старосвітським» полтавським побутом дворянства і нижчих станів (купецтва, міщанства, духовенства) майже непомітно нездоланного бар'єра: серед знайомих свого батька, Петра Драгоманова (чоловіка впливового, обраного від місцевого дворянства земським суддею, а це був неабиякий гонор — досить пригадати, як пишається званням земського судді Вронський у «Анні Карєніній»), Пчілка згадує не лише поміщиків, а й «міщан та інших», які «приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти» (Пчілка Олена. Твори. — К.: Дніпро, 1971. — С. 415), — ситуація, в якій годі уявити собі Вронського в його Костромській губернії. («Дивовижну простоту» життєвого укладу і «якусь близькість» із довколишніми нижчими верствами відзначає й П. Скоропадський у спогадах про своє дитинство в дідовому Тростянецькому маєтку ще і в 1870-ті, див.: Скоропадський П. Спогади. — К. — Філадельфія: Б. в., 1995. — С. 400). Через численних «бабушок», двоюрідних дідів тощо дитяча пам'ять Олени Пчілки зберегла живе й безпосереднє відчуття української «хутірської» культури XVIII ст. — з бібліотеками французьких романів у козацьких кованих скринях, із «жупанками» на чоловіках і «сукнями з коротким стаником та з викотом коло шиї» на жінках, з гітарами, що ще звались «бандурками», служками, що звались «джурами», люльками «на довжелезному чубуку» (ці люльки на чубуку, а також старовинних «Мамаїв» на стінах упереміж із родинними портретами згадує й П. Скоропадський), і т. д. На додачу, Драгоманови-діти жили «в дуже близькім оточенню нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людности. А та полтавська повітова людність в ті давні часи ще значно більше зберігала українські властивості, ніж пізніше. Можна сказати, що українська течія отачала нас могутньо…» (Там само. — С. 416—417). Ось цю-то атмосферу Олена Пчілка потім, уже цілеспрямовано, відтворила й у власній родині, так що всі її «народницькі» педагогічні інновації, які в нас заведено подивляти, можуть, строго кажучи, вважатися такими тільки, якщо міряти наше полтавське дворянство на мірку тульського чи костромського і бачити в Ользі Драгомановій тільки випускницю Київського пансіону Нельговської для благородних дівиць, — тобто оцінювати її діяльність, знов-таки, за нормами насамперед імперської культури.

вернуться

403

Драгоманов М. Переднє слово [до «Громади» 1878 р.] // Драгоманов М. П. Вибране. — С. 289.

вернуться

404

Ця фраза належить київському жандармському ґенералу Новицькому і увійшла в українофільський сленґ з подачі молодого В. Самійленка, який почув її від ґенерала на допиті: «Коли я розповів Кониському про свою візиту до ґенерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав: «Ну, давайте тепер „заниматься малороссийскими гадостями“» (Самійленко В. З українського життя в Києві в 80-х роках XIX ст. // Самійленко В. Твори: В 2 т. — Т. 2. — К.: Держ. вид-во худож. літератури, 1958. — С. 407).

вернуться

405

Див.: Ульяновський В. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибр. історич. та публіцистич. тв. — К.: Либідь, 1995. — С. 9, 75.

вернуться

406

Див. про це: Косач-Кривинюк О. Виписки з «Рукопису» Гліба Лазаревського // Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка)… — С. 53. Єдиний раз, коли П. Косача, можна вважати, спіткала службова неприємність, був пов'язаний уже з відверто поліцейською справою: 1878 р. Косачі їздили до Парижа на Всесвітню виставку і зустрічалися там з Драгомановим, на той час політичним еміґрантом, оголошеним у Росії поза законом. Завдяки своїм зв'язкам, одначе, П. Косач особливо серйозної нагінки не зазнав — мусив тільки змінити місце служби (зі Звягеля на Луцьк).

вернуться

407

Див.: Чикаленко Є. Спогади (1861—1907). — К.: Темпора, 2003. — С. 280.

вернуться

408

Славінський М. Гортаючи сторінки життя // Заховаю в серці Україну. — С. 346.

вернуться

409

Як «мова міжнаціонального спілкування» французька вживалася і в «ідейно розколотих» інтеліґентських родинах: так, І. Косач-Борисова згадує матір М. В. Лисенка і Софії Лисенко-Старицької, Ольгу Єреміївну Лисенко, з дому Булюбаш, типову представницю старшої ґенерації «малоросійського дворянства», випускницю Смольного інституту і дружину ґвардійського офіцера, яка на старість літ «якось спантеличена була національною свідомістю і демократизмом свого сина, дочки, зятя і говорила: «Откуда это у них такое хлопоманство?» Микола Віталійович <…> ніжно любив і дуже шанував матір, але і для неї не робив винятку і не говорив до неї по-російському» — у висліді «вони залюбки розмовляли французькою мовою» (Косач-Борисова І. Микола Віталійович Лисенко в родинному та дружньому оточенні // Лариса Петрівна Косач (Леся Українка)… — С. 269).

вернуться

410

Леся Українка збиралася підписати «Бояриню» ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар'єрі («Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою <…>, так-таки просто і всім до слуху говорилося про се» [12, 427–428]), а Олена Пчілка вважала таке перестрахування «злочином» і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине «мазепинство», кар'єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру еґоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям.