Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 44

(NB: «спотворений» — порівняно з «чистим, як струмок» голосом Лукаша І дії. — О. З.)

(NB: «прокинулась» так само, як і в І дії: тоді — щоб полюбити всім «новозродженим» серцем відслонений завдяки музичній магії Абсолют, тепер — щоб самій співтворити Абсолюту своєю любов'ю, піднімаючи коханого з дна його падіння, із вовкулачого стану, як сама Епінойя Світла. — О. З.)

(NB: «вогонь», як уже згадувалося раніше, є знаком земного об'явлення Абсолюту. — О. З.)

(курсив мій. — О. З.)

Це зовсім не риторичний зворот — своїм духовним подвигом, невгаслим і на дні пекла «палким жалем» до скараного на вовкулацтво «зрадливого коханця» Мавка справді «вчиняє диво» (до речі, здатність творити чудеса, якщо вірити протоколам інквізиції, катари приписували своєму клірові — «досконалим», parfaits), — через її самотужки добуте «слово» бідолашному «дурному лицареві» не лише повертається людська подоба (знак, між іншим, визволення від закону кармічної покари, адже, за народними віруваннями, «ніхто з вовкулаки не може зробитися людиною, бо це дається за кару від Бога»[325]!), а й спадає нарешті ота «непрозора» полуда з духовних очей: розперетворений Лукаш повертається назад до свого лісу трансфізично видющим. Тепер він справді «мудрий став» — як дядько Лев, як «небіжчик дід»: «Ґраалівська порода» усвідомила в ньому себе. Він бачить невидимих «непрозорому» оку Килини Злиднів на клунках і мішках, які вона тягає з хатньої пожежі, і «сміється тихим, дивним сміхом», коли вона лякається його загадкових слів («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…»): «Чого боїшся? Дурня не боялась, / а мудрого боїшся?». Взагалі, вся його мова тепер видає радикальну зміну, переродження особистости: якщо в І, «весняній» дії Лукаш — романтичний закоханий хлопчисько, у II, «літній» — заклопотаний земними трудами й гоном женячки дорослий селюк-laborator, то в III дії, «зимовій», перед нами вже старий муж, мудрець-відун із жрецької касти, — за три пори року Лукаш немовби проживає «три віки» людської душі (тріада, відповідна буддійським заповідям — перші двадцять років життя віддати насолодам, другі двадцять років світові, а після того йти в монастир у пошуках просвітління). Земний цикл, таким чином, завершено, — спокутувавши у вовкулачій подобі свій «гріх незнання» і визволений Мавкою, цей новий, трансформований («посвячений») Лукаш більше не має нічого до діла з людським «серединним» світом, йому, дослівно, нема чого тут робити («То що ж ти тут робитимеш?» — питає зчудована Килина, почувши, що Лукаш не збирається з нею в село, на що він зовсім по-«дзенівському» відказує: «А треба / все щось робити?»; «Як же маєм жити?» — дивується бідна жінка й отримує нову загадкову відповідь: «А треба жити?» — діалог, що мимохіть наводить на гадку дзен-буддійське «Живучи, будь мертвий і роби, що хочеш»).

Власне, Лукаш тепер міг би з повним правом повторити Мавчине напівпритомне зізнання «Вільна я, вільна…», — він здобув абсолютну земну свободу, «як одрізана гілка, / що валяється долі»: навіть Долі в нього більше нема (зазвичай сцена Лукаша з Долею трактується в нас досить поверхово — як данина традиції народнопісенних ламентацій над «лихою долею»[326] — і ніяк не ув'язується з отриманою ним «мудрістю»). Це означає, що всі «кармічні вузли» розв'язано, метафізичну вину знято, єдина проблема — Лукаш таки дійсно не знає, «що робити» з цією екзистенційною пусткою-свободою і навіщо вона йому тепер потрібна, — не знає, «як прожити без долі». І тут знову йому на поміч приходить Мавка — вона взагалі весь час на крок випереджає його на шляху до Абсолюту, любовно-опікунчо веде його за собою, так що, хоч початково, на старті, й  «розбуджена» Лукашем (точніше, його орфеївським даром), насправді це вона йому «психагог» («Лісова пісня» таки насамперед її історія!). Цим разом Мавка з'являється його відкритому духовному зору вже як потойбічна «тінь» (якби йшлося про людину, можна було б сказати — душа небіжчиці), — у міжчасі вона також розквиталася з законами карми: перейшовши спершу через трансформу фізичного тіла (у вербове дерево), а відтак остаточно його позбувшись, «очистившись/охрестившись вогнем» від усього матеріального в собі[327] («О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино» і т. д.) і скинувши колишню плоть на відкуп природному колобігу («Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, — / стане початком тоді мій кінець»). Тепер із Мавки вже тільки «ч и с т а  д у ш а» — б е з с м е р т н а  П с и х е я. Інакше кажучи, їй вдалося здійснити те, до чого інтуїтивно прагнула від найпершого моменту духовного пробудження, коли ото лякала була свого нетяму-лицаря несподіваною, в розпалі любощів, заявою, як їй «шкода», що не може вмерти, бо ж «се так добре — / умерти, як летюча зірка…» (і достоту так же ж фізично і «вмерла», verbatim — «вільними іскрами вгору злетіла»!), — вдалося здобути неприступне «невірній парі»-«стихіалі» право на смерть і, «смертію смерть поправши», воскреснути вже таки для автентичного «вічного життя» («Я буду вічно жити!») — «горнього», потойбічного життя в Духові, у Світлі, у Плеромі, чи якими б там іще іменами не звано в віках первісний платонівський Абсолют.

«Кар'єра» для «духа», як бачимо, безпрецедентна, та й серед людей таке вдавалося хіба лиш поодиноким духовним подвижникам. Особливо сильно своєю містерійною стороною перегукується «історія Мавки» з історією сестри Катрей, описаною 1317 р. чи не найвідомішим містиком пізнього середньовіччя Майстром Екгартом, — до речі, також із походження лицарем, і також — згідно з папською буллою, що, на щастя, вже не застала Майстра серед живих, — «єретиком». «Єретичкою» була з погляду католицької церкви і його, спочатку, «духовна дочка», а потім духовна наставниця, — беґінка[328] сестра Катрей, духовидиця, яка, за її зізнанням, «стала Богом» («Порадійте зі мною, я стала Богом!»[329]) у висліді того самого духовного шляху «посвячених» (жертовне служіння — очищення — страждання — містична смерть), котрим проходить і Мавка, тільки що Мавка, не забуваймо, до того всього ще й «не людина» і не має душі, отож її метафізичне завдання на порядок трудніше (недарма Майстер Екгарт каже сестрі Катрей: «Хвала Богові, що він сотворив тебе людиною!»[330]). Вирішальним у духовному досвіді Мавки слід уважати її сходження в пекло, віддання себе у владу «Того, що в скалі сидить» — це ключовий епізод цілої містерії, сюжет, настільки важливий для зрозуміння не лише Українчиного міфа, а й, ширше, його значення і місця в контексті всієї європейської культури, — що обминути тут його кількома скоромовчастими заввагами, як звичайно чинять критики, ніяк не випадає. Отож, укотре ризикуючи заплутати читача черговим відхиленням вбік від основного напрямку думки, мушу все-таки виконати дорогою ще одну «мертву петлю», — щоб нарешті спуститися в пекло разом із жінкою-Орфеєм і глянути у вічі українському Гадесу: досвід, до якого сама Леся Українка йшла довгих десять років — від мінської «ночі „Одержимої“» 1901-го до «Лісової пісні» 1911-го.