Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 40

Відтак, повертаючись до «Лісової пісні», спробуймо запастися щодо Лукаша більшим вирозумінням, аніж досі переважно дозволяла собі наша культура: якщо під натиском «низького Еросу» впала ціла Троя, то як міг устояти ледве опірений сільський хлопчисько? Обравши свою «вульґарну» Ліліт, темпераментну («моторненьку»!) й пишнотілу Килину, як Паріс — свою Гелену, Лукаш якраз пішов за покликом «природи» (verbatim!), — куди більше, ніж якби віддав перевагу Мавці.

Час нарешті розквитатися з цим задавненим непорозумінням: Мавка зовсім не «природа», ні в нашому утилітарно-технологічному, ні в поганськи-пантеїстичному значенні слова, — вона дух (Geist), жіноча «енергетична еманація» лісу, «геній місця» (природного ландшафту, вийти з якого «не може» — «якби могла, пішла б»), те, що російський містик Д. Андрєєв називав, на противагу власне природній стихії, «стихіаллю» («Здається, лиш поезії й музиці вдавалося досі виразити цей взаємозв'язок стихіалей і стихій, це дивовижне життя їхнє у веселощах, грі, любові й радості»[290], — «Лісова пісня» місцями, як-от у Пролозі, а також у танці Мавки з Перелесником у II дії, сягає під цим оглядом майже духовидної глибини й може бути поставлена поруч із Ваґнеровим «Лісовим шумом»). Дух — це самосуща життєва сила, яку єгиптяни називали «ка», свого роду «пара» (недарма дядько Лев, гніваючись, уживає виразу «проклята пара»!), безмисна й безгрішна (не обтяжена людським тягарем первородного гріха), і незнищенна завдяки своїй включеності, кажучи по-буддійському, у колобіг земної «самсари» («не може пара згинути, бо з пари / знов зробиться вода», — пояснює Русалка ще в Пролозі). Містерійний смисл Мавчиної трагедії якраз і становить перетворення  д у х а — в  д у ш у  (гностики, як і більшість покликаних ними до життя пізніших єресей, за неоплатонічною традицією чітко розрізняли ці поняття, мислячи людину як триєдність духа, душі і тіла), перетворення вічної «пари» — в безсмертну душу, індивідуальну монаду з індивідуальною-таки есхатологією, або, в Українчиних термінах, з власним «голосом» у хорі земних і небесних ієрархій («Ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос»).

З погляду християнської церкви це, розуміється, стовідсоткова єресь: в ортодоксальній теології душу дає тільки Бог, і тільки людині, — здобути її самотужки ні звірі, ні духи не годні ніякими зусиллями. А от гностична містика залишає шанс на духовне просвітління (=здобуття безсмертної душі) за «всім творивом»: згідно з гностичними апокрифами, Епінойя Світла, послана Духом на нашу «схибнуту», «відпалу» від Світла землю, «допомагає всьому твориву, трудячись із ним [варіант: співчуваючи йому], спрямовуючи його в Плерому [повноту], навчаючи його <…> шляху піднесення, шляху, яким воно зійшло вділ»[291]. У Лесі Українки дядько Лев, цей останній «посередник», «перевізник» між «цим» і «тим», фізичним і трансфізичним світом (не випадково цілу І дію він проводить у човні — на берег виходить тільки «сказати казку»!) ще зберігає пам'ять про загублену таємну мудрість — про те сакральне знаття, що дає «всьому творінню» шанс на духовне просвітління: «небіжчик дід / казали: треба тільки слово знати, / то й в лісовичку може уступити / душа така саміська, як і наша». Самого «слова» (гнозису?), одначе, вже не знає ніхто — колишня езотерична релігія, як то згодом переконливо продемонструє Д. де Ружмон на прикладі лицарсько-катарської містики, безнадійно зредукувалась до «байки», міфологічного переказу, і коли Лукашева мати, призвичаєна жити за законами фізики й сприймати світ намацально-практично, цілком логічно для «стихійної матеріалістки» цікавиться: «Ну, а куди ж тоді відьомська пара / подінеться?» (як же, мовляв, закон збереження матерії?), то така теологічна дискусія дядькові Леву вже явно не по зубах: «От ліпше заберуся до роботи, / як маю тут жувати клоччя!», — ясно, що він і сам не знає відповіди. Ключа, отже, втрачено — наділених священним знаттям відунів-«пневматиків», як називали ранні гностики «просвітлених» (по-катарському, «досконалих»), більше не зосталось, і самотнім відважним «психотикам», спраглим Світла, сподіватися на своєму духовному шляху учителів-наставників уже нема звідки (дядько Лев, при всій своїй вирозумілості до Мавки, негоден запропонувати їй нічого, крім суто платонічного співчуття). І якщо Мавці, після всіх її земних страждань — обрaз, розчарувань, принижень, мук ревнощів та зради і, нарешті, добровільного віддання себе у владу пеклові в обмін на забуття (аналог самогубства), — таки вдається, на дні пекла, знайти «в серці <…> теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає» (sic!) і вийти назад у наш «серединний», людський світ, то це виключно завдяки тому, що вона цілий час, від першої хвилини свого духовного пробудження на звук Лукашевої (=«Орфеєвої») сопілки, зберігала непохитну, істинно релігійну  в і р н і с т ь  єдиному відблиску Епінойї Світла, доступному на землі, — б о ж и с т і й  л ю б о в і. Amor, отже, відкриває доступ до гнозису[292] (власне того досвіду і тої мудрости, котрих інакше в земному світі не здобути!); а вже гнозис увінчує духа (Мавку) безсмертною душею і дарує душі (і Мавчиній, і Лукашевій) визволення з-під влади поцейбічних (кармічних) законів, т. зв. «індивідуальне спасіння»[293]. Ось так, у кількох рядках, можна зрезюмувати метафізичний смисл того, що діється в «Лісовій пісні».

Те, що Мавка в усіх своїх вчинках керується виключно вірністю своєму коханню, що її кохання — то, властиво, мученицький спит, свого роду хресна дорога, складена з постійних самопожертв, і що цією дорогою Мавка проходить послідовно й до кінця, «не зрадивши ані на мить себе», добачив уже В. Петров. Не вживаючи, зрозуміло, одіозної в 1920-ті релігійної термінології, він, однак, досить прозоро окреслив Мавку як майже канонічну християнку-страстотерпицю: «За ненависть — пробачення, за ворожість — добрість»[294], — поведінка, здавалось би, ідеально згідна з етосом християнського смирення, і зацитовані при цій нагоді Мавчині крилаті слова «муку / свою люблю і їй даю життя» мали наголосити насамперед отой «мироносний» мотив — усепрощенство, лагідність (по-євангельському, «негнівливість»), незаздрісність до «чужого щастя» («Стою та дивлюся, які ви щасливі» В. Петров щиро сприймає за добру монету, не вловивши тут Мавчиної жорстокої іронії, — адже назвати Килинине хатнє пекло «щастям» можна хіба в геть уже непритомному стані[295]!), — і всі ті «великі страждання» покірно зносяться, мовляв, як ціна, заплачена «за кожну крихту радости»[296]. Тут уже все перевертається, типово домонтовичівським трюком, з ніг на голову (от хто б досконало вписався в постмодерністський дискурс, якби дожив до нашого часу!): сам собою феномен любови-жертви зафіксований абсолютно правильно, а тільки-но діло доходить до витлумачення, В. Петров, як вправний «ідеологічний жонглер», зараз же впихає краплену карту такої противної Лесі Українці фроммівської «ринкової психології», нічтоже сумняшеся пустивши при цьому повз вуха навіть власну заяву Мавки (у відповідь на Килинине: «Тобі не заплатили за роботу?»): «Мені ніхто не може заплатити» (sic! — курсив мій. — О. З.). То-то й ба, що мука Мавки невіддільна від її щастя не тим, що складає буцімто такий собі «психологічний чинш», котрим щастя вроздріб, по «найменших краплинах», «купується» (вище ми вже бачили, що для Лесі Українки подібна настанова є однозначно «рабською»!), — а тим, що якраз ця мука per se і є щастям: незрозумілим ні Килині, ні В. Петрову-Домонтовичу, зате цілком врозумливим, ба більше, єдино вартісним і єдино жаданим для прямих попередників Мавки на шляху духовного «просвітління», а заодно й прямих літературних попередників Лесі Українки, — маю на увазі дійсних «лицарів Блакитної Троянди», авторів лицарських романів т. зв. «Ґраалевого циклу», або «Круглого столу».