Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 24

Признаймо добру культурологічну інтуїцію Дм. Донцову — він перший відчув у цій смерті якусь непосполиту, міфологічну логіку, що не вкладається в жоден лікарський анамнез: «Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. <…> Вона вмерла прудко, бо люде, що живуть так інтенсивно, живуть коротко»[157]. Висновок цей було зроблено на підставі самого тільки огляду творчости — власне в ті страхітливі останні роки написано «Лісову пісню» й «Камінного господаря», «Ізольду Білоруку» й «Орфеєве чудо», «Адвоката Мартіана» й «Оргію»: шедевр за шедевром, розгін, обірваний на висхідній, так, ніби «дух животворив» тим бурхливіше й нестримніше, чим більше звільнявся від свого матеріального субстрату (за власним зізнанням, «і все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної» [12, 397]), — а його вірна «одержима» перетворювалася на spirituelle dans tous les sens. Аж тепер нарешті відкривається нам «ціла правда» цього екстатичного гону-до-смерти, «визволення духа з в'язниці тіла»: це не що інше, як реалізоване власним життям авторки віровизнавче кредо Міріам — «загинуть за любов». Адже — найголовніше! — «…всі ці хатні злидні нітрохи не відбиваються на відношенні Кпьоні до мене і наш добрий тривок з ним не нарушається ніякими „подружніми сценами“. Між його душею і моєю ніхто не стоїть» [12, 337]. Те, що нам на відстані, зокрема й часовій, бачиться трагедією («нещастям»!) і непотрібною самопожертвою, самій героїні цієї «міфологічної пригоди» (цим разом такої, з якої героїня  н е  повертається!) вочевидь бачилося зовсім інакше. Сказавши коротко, в особі Лесі Українки наша культура має унікальну  л ю б о в н у  г е р о ї н ю  p a r  e x c e l l e n c e — якої, втім, за ціле XX століття так і не зуміла розгледіти.

Психоаналітик міг би сказати, що в шлюбі з Квіткою Лариса Косач послідовно й до кінця зреалізувала ту психологічну програму  л ю б о в и - ж е р т в и, якої в «духовному шлюбі» з Мержинським їй не дала реалізувати передчасна смерть партнера. (У цих умовах Квітчина хвороба ніяк не могла її відштовхнути, навпаки, додатково працювала на його ідентифікацію як об'єкта «рятунку» й самопосвяти: «Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі здумати, в який жах кидає мене ся аналогія!..» [12,188]). В жертву — причім доброхітну, тобто таку, яка суб'єктивно за жертву зовсім не сприймалася (здається, мало що викликaло в Лесі Українки таку саркастичну відразу, як тип «нової жінки», котра, як сказано в статті «Новые перспективы и старые тени», «ничего не делает иначе, как из чувства долга, самопожертвования, всегда с трагическим видом героини-жертвы <…>. Это тип только что освобожденной рабыни со всеми его трогательными и отталкивающими сторонами» [8, 95; курсив мій. — О. З.]), — отже в жертву радісну, «з любови» (як каже Месія Міріам, «жертви я не хочу, / любови тільки»), таки не з «рабства», а з щедроти — з повноти й надміру душевних сил, які просто не можуть реалізуватися інакше як через безупинну самовіддачу, — без вагань приносилося не лише власне здоров'я й добробут (по суті, життя, коли звати речі своїми іменами!), а й, за заповіддю Месії, дещо більше й важливіше за саме життя («віддати тіло» — «в тім душі нема», «Хто зрікся всього, а себе не зрікся, / не любить той»). Варто було, приміром, А. Кримському запідозрити «автобіографічну основу» в трагічно «відчуженому» шлюбі Йоганни з Хусою, як Леся Українка під гарячу руч замірилася була знищити й рукопис «Боярині» (де в основі конфлікту лежить іще вбивчіший, мертвотніший для героїні шлюб), — і, як зізнається матері, напевно б знищила, якби не втручання самого гаданого «прототипа» Хуси й Степана, К. Квітки: «якби „інспіратор“ не вмовив переждати афект» [12,427]. Афект афектом, скажемо ми, але сама думка про можливість подібного, за власним виразом письменниці, «інфантициду» — нищити свій твір, коли він, хай і мимоволі, виставляє її подружжя в фальшивому світлі (NB: а якби Квітка та не став «умовляти»? якби погодився на таку жертву?), — то найпевніший знак, що система вартостей Лесі Українки не описується ні в координатах модерністської естетики (годі уявити, щоб Метерлінкові, чи Стріндберґу, чи Пшибишевському — та навіть і Вірджинії Вулф! — могло спасти на думку знищити таку, для модерніста, беззастережну цінність, як свій твір, — єдино зі страху за душевне благополуччя коханої людини!), ні взагалі в координатах свого (вже не кажучи — нашого!) часу. Тут виразно проступає той безоглядний, воістину шекспірівський, «життєсмертний» масштаб пристрастей і почувань, за втратою якого в новочасній цивілізації шкодував уже Ґете — за дев'яносто літ перед тим: «Яким смиренним і кволим зробилося по упливі кількох жалюгідних століть ціле наше життя! Де ще сміє відкрито виступити ориґінальна натура? І хто ще має звагу бути правдивим і показати себе таким, яким він є! А це відбивається на поетові, що мусить все черпати з себе самого, скоро зовнішнє середовище нічого йому не дає»[158]. А тепер порівняймо з цією тугою старого Ґете за «великим і могутнім часом» Шекспіра Українчину дефініцію величі в «На полі крови», у тому місці, де Юда інкримінує Розп'ятому приховані претензії на світове панування: «Ти думаєш, що Він задовольнився б / якимсь там хуторцем у Каріоті? / Ні, Він хотів — усе або нічого!» — на що Прочанин виносить свій «гномічно»[159] підкреслений вердикт: «То все ж Він був великий чоловік» (курсив мій. — О. З.). Ось цей власне ціннісний максималізм усіх «великих», «ориґінальних натур» — «усе або нічого», «пан або пропав», «здобути або вдома не бути» — характеризує Лесю Українку так само, як і її героїв: своє життя вона творила, як і романтики (недарма ж признавалась до «неоромантичного напрямку»!), за законами художнього тексту, і шлюб у жодному разі не міг тут бути винятком, — якщо вже відданість, то, знов-таки, в усьому й до кінця.

Якщо все ж спробувати оперувати прийнятими в сьогоднішній психології відносин поняттями, то нема сумніву, що з усього «віяла» ролей старшої жінки в любовному стосунку до молодшого чоловіка (Амазонка, Відьма, Королева, Ідеальна Коханка[160]) Леся Українка найближче стоїть до архетипу Ідеальної Коханки[161], тієї, для якої любов — це безупинна й беззастережна самовіддача («я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному» [12, 108]), спрямована на щонайповніше особистісне саморозкриття коханого чоловіка, з тим, аби він міг, як каже Мавка Лукашеві, «своїм життям до себе дорівнятись». Саме-бо пані Лариса першою розгледіла в скромному «титулярному советнику» майбутнього визначного етномузиколога[162] (як Хадіджа пророка — в пастушкові Мохаммеді), і таки наставила його на цей шлях, послідовними й цілеспрямованими зусиллями, — з голосу своєї «Хадіджі» К. Квітка робив перші записи народних пісень, вона організовувала за власний кошт польові музикологічні експедиції за його участю, видавала матеріали, інспірувала його перші музикознавчі розвідки, власноруч їх записуючи «під диктовку» (треба думати, не таку вже й механічну, адже літературною українською К. Квітка володів таки гірше од дружини!), бо його «перетомленим рукам і самий процес „ставлення літер“ <…> трудний» [12, 401] і, надсилаючи Олені Пчілці до друку в «Рідному краї» його «Новітню українську музичну етнографію», виповідала явно наболіле: «Ох, жаль мене брав, пишучи оцю статтю під диктовку! Що, якби сьому авторові та не треба було стільки писати «матеріалу архівного» (адже «для мишей» пишеться) для зарібку!.. Може, я пристрасна, але мені таки здається, що тратим ми на ньому критика і етнографа, та, може, й ще кого» [12, 402], — словом, виконувала історично традиційну для Ідеальної Коханки місію «музи-натхненниці», типову для талановитих жінок до-модерної епохи, для яких опосередкована «духовна інвестиція» в чоловіка була єдиним приступним каналом реалізації власних творчих потенцій.