Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій - Забужко Оксана Стефанивна - Страница 22

Ось це й слід повсякчас, як при розв'язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь-які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно вирафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно- і народно-українська[138], — а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом), — і це справедливо не тільки щодо Лесі Українки, а й щодо цілого її оточення. Це-бо не хто інший, як стриманий і суворий, нелюбимий селянами поміщик П. А. Косач[139] писав у листі до дружини по тринадцяти (!) роках шлюбу: «Твоє письмо, чарівниця, вернуло мене до життя. Я знов співаю і виспівую тебе, моя зоре, моя Ola, я за тебе кинусь в море!»[140], — завважмо, що це пише чоловік аж ніяк не «восторженный», а навпаки, у повній згоді з тогочасним поведінковим кодексом дворянської маскулінности, у зовнішніх проявах емоцій скупий, як Командор дон Ґонзаго де Мендоза[141] (чи не тому цей останній і вийшов у Лесі Українки, вперше за всю літературну історію Дон Жуана, повноформатною людською постаттю?), але щойно доходить до україномовної любовно-родинної комунікації, як «дон Ґонзаго» зараз же найприроднішим чином переходить на лексикон Квітки-Основ'яненка («моя Олесічка-ясочка», «моя гулічка Олесічка», «милая Олічка-ластівочка», «моя вінозірочка», «милая люнічка», «моє зозулятко» і т. д.), — а порівнявши епістолярний стиль Лариси Косач і, скажімо, досі сповна літературно не зреабілітованої Людмили Старицької-Черняхівської, виявимо, на свій превеликий подив, що та унікальна приватна мова Лесі Українки, за якою так був побивався І. Костецький[142], насправді зовсім не була аж такою вже унікальною, і що в «Люді» в ужитку достоту ті самі мовностилістичні прийоми, якими каналізується «неповстримне» багатство почуттів (від ностальгії до сарказму в межах одного абзацу!), — і інтертекстуальність, і міжмовна гра, й елементи «перейманого народного» тощо[143]. Таким був дискурс середовища, звідки Лесю Українку, після неокласиків, було інтерпретаторами штучно висмикнуто, як рослину з живого ґрунту, і вміщено під лабораторне скло «науково-критичної» апаратури на правах уже гербарійного препарату (для неокласиків те середовище було ще видимим, та його натоді ще й не було розгромлено сталінськими репресіями, а спадок його не поховано в архіви), — операція приблизно така сама, як коли б, скажімо, Шекспіра розглядати без жодного зв'язку з культурою його епохи, явленим нізвідки, мов Афіна з голови Зевеса.

І коли вже говорити про дискурсивну «теплоту», то не варто забувати, що й саме те середовище було по-людськи дуже «теплим» — родинним і зрідненим, наскрізно переснованим живосплетіннями численних кровних, свояцьких і посвоячених зв'язків, для шляхетської «генеалогічно зорієнтованої» свідомости ще самих собою пріоритетно-ціннісних, і саме за цією вспадкованою «фамільною» моделлю творилася в ньому вже нова «генеалогія» — «не по крові, а по духу» (і тому зовсім натурально було, наприклад, з боку «хлопського сина» Івана Франка, потрапивши в те середовище, попросити в сестри свого «духовного батька» Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: «золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства! <…> Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці»[144] [курсив мій. — О. З.] — «рекомендаційний лист», який і виявився для Франка вирішальним). На додачу, і Косачі, і Старицькі, й Лисенки, всі панове, нівроку їм, маєтні, провадили в себе так званий «відкритий дім»[145] — форму соціального життя, яку сучасній людині вже годі собі уявити без спеціальних студій, а жодних таких студій з української маєткової культури XIX ст. ми, знов-таки, не маємо (як казав булґаковський Воланд, «что ж это у вас, чего ни хватишься, ничего нет!»). Тож не доводиться вже й дивуватися, коли в сьогоднішньому шкільному підручнику Леся Українка — «дворянка, дочь действительного статского советника» — виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця-юриста» (sic!), а княжий нащадок М. Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині»[146], і геть-чисто нічим, крім власне відсутности в свідомості автора-освітянина бодай якогось образу української дворянської інтеліґенції, пояснити таке ревне, уже в пострадянський час учинене «розкуркулення» наших класиків «с лишением всех чинов и званий», здається, неможливо.

Відтак те, що вже непорівнянно серйознішим дослідникам здається в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською «неперебореним інфантилізмом», бувши поміщеним у свій питомий контекст української приватности «родового гнізда», так само втрачає позірну «унікальність» і, як тепер бачимо, не вельми й вибивається з прийнятого «між своїми» мовно-культурного нормативу. «Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде „міау“. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді <…>, а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау!» [11, 230]; «Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля» [11, 231] і т. д. — весь цей милий любовний лепет, це аж ніяк не «атмосфера дівочої школи» (коли скористатися формулкою Вірджинії Вулф), і навіть, хоч би як це розчарувало наших гомосексуалок, не лесбійський сексуальний дискурс (бодай тому, що в ньому бракує чільної дефінітивної характеристики цього останнього — переряджання «хлопчиком» і транссексуальної естетизації[147]), — ні, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський («не по крові, а по духу»), і до того ж таки, нікуди не дінешся, автентично-український, бо афектоване називання чоловіка в середньому (згадаймо Ольжичеве «бурбулятко»!), а жінки в середньому й чоловічому роді («Мій Лільчик [сестра Ольга. — О. З.] золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [11, 378]), хай яке воно й ґендерно асиметричне (чоловікові-бо на знак ніжности не скажеш «моя зайчиха», як жінці — «мій зайчик»!), притаманне українській так само, як і більшості індоєвропейських мов (до речі, й по-французьки — до кузини Аріадни Драгоманової, поки І. Труш не поклав край їхнім стосункам, — Лариса Косач також пестливо зверталася в чоловічому роді — «mon cher petit Radis», а не «ma cherie petite»). І жодних рацій нема в цьому випадку вигадувати «хтосеві білому» й «хтосеві чорненькому» чужомовних впливів («походить така форма, імовірно, від „німеччини“ Кобилянської, а саме — слідів неозначеного називання, характерних для німецької мови. Але, проявившись в україномовному спілкуванні обох подруг, така граматична форма стала ґендерним маркером і дозволила говорити про лесбійський сексуальний дискурс їхнього листування»[148]), — німецьке «man» тут якраз і геть ні до чого, бо неозначене називання (фігура «ухиляння» від прямої відповіді на питання «хто це?», «що це?», свого роду мовна «гра в хованки») завжди є невід'ємною прикметою дитячого опанування мовою «від двох до п'яти», тобто знов-таки родинного сленґу (пор. Мопассанове «Чий це ротик?» — «правильною» любовною відповіддю тут мало б бути не «мій», а «чийсь» або «не знаю»). Куди цікавіше, на мою думку, було б звернути увагу на те, що чомусь рішуче оминається увагою всіх без винятку інтерпретаторів цього сюжету, — що, попри всю сердечну дружбу й духовне посестринство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, ці дві добре виховані панії ніколи за ввесь вік так і не перейшли між собою на «ти» (!!!)[149], а відтак оте домашнє, грайливо-здрібнене звертання в третій особі, «дорогий чорненький хтось» замість «дорога товаришко», у поєднанні з усіма пустотливими «міау» й «чіча-лялями», було чи не єдиним засобом «утеплити», «оріднити» письмо (в усному спілкуванні на «Ви» таке «підвищення температури» без труда забезпечується інтравербально — мімікою, голосом, інтонацією, — і саме тому Леся Українка й нарікає повсякчас у листах на те, що на письмі не виходить так, як «в живі очі живим словом» [11, 273]).