Я 11–17… Небезпечний маршрут - Ардаматский Василий Иванович - Страница 41

— Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.

— Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.

Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.

У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині — горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне — це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…

Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.

— Гаразд, — відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: — У тебе неприємності?

— Ніяких. Просто дуже складна справа.

— Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.

— Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! — Потапов не міг приховати роздратування.

— Добре, добре! — засміялася Лена. — Неприємностей нема. А ночувати прийдеш?

— Не знаю.

На цьому розмова й кінчилась.

Скрипнули двері, і до кабінету увійшов полковник Астангов. Він сів на диван і, ніби продовжуючи перервану розмову, сказав:

— Ми, Потапов, складаємо зараз дуже серйозний іспит. Може, найсерйозніший за останні роки. І справи у нас складаються зовсім не так, як у книжках і фільмах на цю тему. Поки що в цьому поєдинку перевага на боці ворога. І це, незважаючи на те, що ми досить швидко натрапили на його слід. Він зробив кілька тактичних помилок, але й ми в боргу перед ним не залишились. От Гончаров!.. Непробачна помилка!

— А може, в Гончарова не було можливості зв'язатись з іншими людьми, і він змушений був піти за ним сам?

— Я допускаю це, Потапов, хоча думаю, що трапилося інакше. Але перед нами простий факт — убитий Гончаров, а той живий і знов зумів утекти.

Полковник Астангов устав, підійшов до Потапова і поклав йому на плече руку:

— Я знаю, Потапов, що він був вашим другом. Я теж любив його… — Полковник різко одвернувся і пройшов до стола. — Сідайте, прошу. Давайте ще раз проглянемо хід операції. — Поклавши перед собою аркуш паперу, полковник узяв олівця. — Що в нас зараз нового? Ми знайшли рештки його бази. Це послуга Гончарова. Рацію він, звичайно, забрав… — Полковник зняв телефонну трубку і назвав номер: — Весьолов? Це Астангов. Попередьте контрольний радіопункт — в ефірі мають з'явитися нові позивні. Розумієте? Стежити цілу добу. Доповідати мені негайно… Далі, Потапов. Ми маємо, нарешті, кілька клаптиків паперу з записом його шифру. — Полковник стукнув долонею по бильцях крісла: — Бачте, який хитрий тип? Ідучи назустріч Гончарову, він передбачив буквально все, встиг навіть знищити шифр. Якщо наші шифрувальники по цих клаптиках прочитають хоч що-небудь, їм треба за життя пам'ятник поставити! Так… А в Борськ я не вірю! Не вірю, і все. Адже ж він відчув нас у себе за плечима! Відчуває, сволота! І розуміє, що йому треба поспішати. А для цього йому не можна їхати від об'єкта так далеко. Не можна! Ось де логіка його поведінки… На всякий випадок, зробимо так: за сьогоднішній вечір і ніч перевіримо в місті всі вокзали, готелі, бульвари, ресторани, пивнички — словом, усі місця, де він може знайти притулок на ніч або хоча б на частину ночі, щоб не тинятися по вулицях. Він, мерзотник, не спить, і ми з вами теж не маємо права спати!

Окайомов зійшов з поїзда на глухому полустанку, який пам'ятав ще по своїй довоєнній роботі — їздив сюди колись за будівельним матеріалом.

Усі служби полустанка містилися в знятому з коліс товарному вагоні. Вздовж колії височіли чорні штабелі приготованого для вантаження торфу. Зразу за полустанком починалося торф'яне болото, заросле густим вільшняком. Окайомов знав, що кілометрів за три болото перетинає шосейна дорога. Саме тут він і вирішив влаштувати свою нову оперативну базу.

Зайшовши в кущі, Окайомов сів на суху, оброслу мохом купину. Втома вмить скувала його, страшенно захотілося спати. Він швидко зжував плитку шоколаду з сильним тонізуючим засобом і за кілька хвилин відчув наростаюче збудження: в голові зашуміло, мов після горілки. Окайомов устав і пішов крізь кущі, вишукуючи місце для бази.

Приблизно через годину з кущів на шосейну дорогу вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі і штанях навипуск. На руці він ніс уже не новенький плащ. Він озирнувся навкруги і поважно попрямував до стовпа з табличкою, де, чекаючи автобуса, стояло кілька чоловік.

— На автобус, товариші?

— На автобус.

— Скоро він буде?

— А хтозна. Це ж стихія!.. Ха! Дивіться — йде!

Старенький, запорошений автобус забрав пасажирів і, присідаючи на вибоїнах, покотив далі — до міста.

Окайомов сів на переднє місце і, поклавши плащ на коліна, дивився у вікно. «Все йде чудово, — думав він. — Якщо вони знову натрапили на мій слід, то кинулися в Борськ. Але навіщо ж, дорогі добродії? Я ж їду назад — до вас. І оселюся я у вас під самим носом. Де? Вам і на думку не спаде…»

У надвечірній час, коли присмерк уже спустився на місто, але світло на вулицях ще не засвітили, Окайомов увійшов у вестибюль готелю «Центральний» і звернувся до портьє:

— Вільний номер є?

— Нема і не буде. Он бачите? — Лисяча фізіономія портьє повернулася в бік темного кутка вестибюля, де в кріслах дрімали претенденти на номери.

— А сподіватись можна? — усміхаючись, спитав Окайомов.

— Будь ласка, це ваше право, — байдуже кинув портьє, уткнувши хитру мордочку в товсту реєстраційну книгу.

— Але якщо я можу сподіватись, — тихо промовив Окайомов, — то можете сподіватись і ви. Давайте сподіватись разом. Га?

— Залиште ваші документи! — наказав портьє.

Окайомов поклав на конторку свій паспорт.

— І сядьте отам. — Портьє показав на окремий стілець, що стояв коло самого входу.

Портьє розгорнув паспорт Окайомова — всю його першу сторінку закривала складена навпіл сторублівка. Портьє зсунув її рівно настільки, щоб прочитати прізвище власника паспорта, і крикнув:

— Філатов по броні міністерства тут?

— Я — Філатов… — Окайомов підійшов до конторки.

— Чого ж ви не сказали, що по броні? Заповніть анкету.

«Філатов, Іван Ілліч, рік народження 1910-й, — писав Окайомов. — Уродженець міста Демидова, Смоленської області. Місце роботи — агент постачання Ярославського шинного заводу. Термін перебування — п'ять днів…»

… Окайомов прийняв ванну і ліг у ліжко. Шоколад ще діяв, і спати йому не хотілося. «Ну що ж, містер агент постачання, давайте поговоримо на дозвіллі. Підсумуємо. Наслідки поки що невеликі: на одного шпига поменшало. Це, звичайно, добре, але не за цим ми сюди їхали. Не за цим.

І хоча все у нас посувається досить вдало, ми мусимо визнати, що ні на крок не наблизилися до головного. Правда, перше знайомство з об'єктом відбулося. Але й це виявилося дуже небезпечною справою… Щось, містер агент постачання, ми думаємо з вами не так, як треба. Чи не боїмося ми, часом, коли передусім треба думати про Вольського. Так, час іти в атаку. Тепер можна виграти тільки швидкістю і точністю дій. Але для цього треба знати, що в тебе за плечима все спокійно… Так, треба влаштуватися на роботу. Легалізувати своє існування, і тоді прощавайте, панове чекісти. Шукайте вітру в полі! Так і вирішуємо. Насамперед трошки тут відлежимось. Хіба не міг агент постачання схопити грип на своїй неспокійній роботі? За цей час виросте в нас рятівна борідка. А потім ми пускаємо в хід документи номер три — шофер другого класу Сергій Михайлович Гудков шукає роботу! Точка. Можна спати…»