Чорні дияволи - Пархомов Михаил - Страница 25

З кожним днем він дедалі більше переконувався в тому, що на «Дельфіна» можна покластися, торпеда не підведе. Її крейсерська швидкість, правда, була порівняно невелика, — усього лише чотири вузли, зате вона могла опускатися на значну глибину, у чому він незабаром переконався сам.

Складніше було із спорядженням. Водонепроникний гумовий комбінезон це не водолазна сорочка, до якої ти звик. Балони із стиснутим повітрям давили спину. Дихальний прилад був прикріплений на лямках, а маска щільно облягала обличчя. Ні на хвилину не можна було забувати, що редукційний клапан з'єднаний ніби з твоїми штучними легенями, схожими на торбинку. І з'єднує його довга гофрована трубка. Вона була така ж, як у протигаза. Навіть страшно було подумати про те, що може статися прокол…

У цьому легкому спорядженні Нечай почував себе одрізаним від усього світу. Опускаючись під воду, він знав, що ніхто не сидить на «телефоні», щоб допомогти йому в хвилину небезпеки. Щоразу, опускаючись, він ішов у глуху безмовність і самотність…

І маска, і дихальний апарат були ще далеко не досконалі, Микола Сергійович цього не приховував. Сталося так, що черговий спуск мало не став для Нечая останнім. Отруєння вуглекислим газом почалося поступово, майже непомітно. Спочатку з'явилось якесь легке, приємне відчуття. Здалося навіть, ніби руки потеплішали, а маска вже не так сильно здушує обличчя. Та й дихати стало легше. Але потім його обсипало морозом, потемніло в очах. Добре, що Нечай був не сам. За його спиною сидів Сеня-Сенечка, і коли Нечай звалився набік, той вихопив ножа і миттю перерізав лямки, що тримали на грудях Нечая баласт. І Нечай пробкою вилетів з води.

Та, робити нічого, доводилося задовольнятися тим, що є. Коли-то винайдуть вдосконалений апарат! Можуть минути місяці, якщо не роки. А тут… Кожного дня міг настати той момент, коли капітан-лейтенант, відклавши після вечері паперову салфетку, скаже:

— Ну, досить вам байдики бити…

Розділ сьомий

У ПОХОДІ

Він прокинувся одразу, раптово. Крижане світло місяця заливало кубрик, і Не-чай побачив над собою біле, перепічкувате обличчя капітан-лейтенанта.

Двері були прочинені. Капітан-лейтенант пішов до них навшпиньках, і Нечай, вдягнувши фланелівку і штани, що лежали на табуреті у головах, босоніж почалапав за ним. Він устиг помітити, що ліжко Сені-Сенечки уже порожне. Тільки Кость Арабаджі ще хропів сном праведника, причмокуючи уві сні губами. Кость запевняв, ніби бачить дивовижні сни.

Взувся Нечай під східцями.

Коли вій зайшов до кают-компанії, там горіла п'ятилінійна гасова лампа, накрита вилинялою газетою. В її теплому домашньому світлі Нечай побачив Миколу Сергійовича, котрий по-старечому горбився над столом, Гришку Трояна, Ігорка і Сеню-Сенечку. Капітан-лейтенант навіщось перевіряв світломаскування на вікнах.

В чуткій нічній тиші ледь потріскувала лампа, на стінах двоїлися тіні. Велетенська тінь Гришки Трояна, зламана під прямим кутом, упиралася в стелю.

Переконавшись, що вікна завішені щільно, капітан-лейтенант повернувся до столу і сказав:

— Сідайте.

Він був, Нечай тільки тепер це помітив, у суконному кітелі, застебнутому на всі п'ять ґудзиків. Очі його твердо поблискували з-під козирка.

Було ясно, що їх неспроста підняли серед ночі. Троян запитав:

— Збігати по речі?

— Ніяких речей! Вам вони не знадобляться, — відповів капітан-лейтенант. — Сподіваюся, ви розумієте, чому такий поспіх? Так от, передусім прошу вас здати документи, фотографії, листи… Усе-все. Навіть гребінці й кисети. Виверніть кишені.

Підійшовши до столу, Нечай виклав усе своє багатство — олівець, записну книжку, голку з ниткою, сірники… Фотографій у нього не було. Ганнуся обіцяла подарувати свою фотокартку, та так і не встигла. Наостанок, вийнявши з кишені батькову люльку, Нечай згадав Гасовського, який одмовився від такого дорогого подарунка. Може, капітан-лейтенант дозволить її залишити?

— Браєрівська… Чудова люлечка, нічого не скажеш. Прокурена… — мовив капітан-лейтенант, покрутивши її в руках. — Але я, на жаль, не можу… Люлька англійська. Зрозумів? — і вже офіційним тоном закінчив: — Та ви не турбуйтеся. Ми її збережемо. Одержите, як тільки повернетесь.

Нечай промовчав.

— А значки… Значки відгвинтити? — запитав Ігорок.

— Звичайно.

— Ну, цього не скинеш… — Троян підкачав рукав фланелівки і показав татуїровку.

— Так, на жаль, витравити не можна… Що там у вас?

— Якір… І ще русалка.

Троян зігнув руку в лікті і русалка ожила, махнула хвостом.

— Це ще нічого… — пробурмотів капітан-лейтенант. — Було б гірше, якби зірки… Довелося б вас звільнити. Як це я міг забути!..

Він похитав головою. І знову став строго офіційний.

— Добре, що нагадали, — сказав. — Більше ні в кого немає татуїровки? Слава богу. Так от, товариші, одержано наказ…

Тільки тепер Нечай помітив, що в кутку кімнати лежать якісь тюки. Не інакше як спорядження.

— Перед вами ставиться завдання… Вони мовчки вислухали бойове завдання.

У лампі потріскувало полум'я. Микола Сергійович совався на стільці, нервував.

— Подальші вказівки одержите на місці, коли командир підводного човна уточнить обстановку, — сказав капітан-лейтенант. — Човен ждатиме вашого повернення. Але може статися… В такому разі, він прийде по вас через чотири доби. Чи інший човен. Повторюю, рівно через чотири доби. І вам доведеться цей час пересидіти на березі. Старий, про якого я вам казав, попереджений. Він працює сторожем на винограднику, там і живе. Він переправить вас у безпечне місце, а потім знову вивезе в море… Нагадую пароль. «Де твоето моміче?» Старий повинен відповісти: «Лєгна сп вече, аго!». Після цього треба сказати: «Іван Вазов», а старий відповість: «Под ігото. Роман в три часті». Постарайтеся запам'ятати.

— Виходить, цей старий болгарин? — спитав Троян.

— Я й забув, що ти з Болгарських хуторів, — капітан-лейтенант уперше осміхнувся. — Що ж, тим краще. Легше запам'ятаєш. Повтори.

— Де твоєто моміче?

— Лєгна сп вече, аго! — відповів капітан-лейтенант.

— Іван Вазов.

— Под ігото. Роман в три часті, — сказав капітан-лейтенант. — Перші дві фрази взяті з цієї книжки.

— А хто такий Вазов? — спитав Ігорок.

— Письменник, — встряв у розмову Микола Сергійович. — До речі, свій роман він написав у нас, в Одесі.

— Іще от що… — вів далі капітан-лейтенант. — Якщо сторожа не буде на винограднику, пробирайтеся до міста. Ось на цьому папірці записана адреса шевця. Тут і пароль. Папірець прошу знищити на човні. Спалити. У поході встигнете вивчити напам'ять і пароль і адресу. Домовились?

Цього разу він сказав не «ясно» а «домовились», і від цього невійськового слова у Нечая потепліло на серці.

— Але будемо сподіватися, що до пароля не дійде… Від щирого серця бажаю вам цього, — сказав капітан-лейтенант і повернувся до конструктора. — Миколо Сергійовичу, тепер ваша черга… Хіба ви нічого не хочете їм сказати?

Не тільки по обличчю, але навіть по руках конструктора, які бгали край клейонки, було видно, що він намагається угамувати хвилювання. Він усе ще горбився під тягарем тієї відповідальності, яку звалив на себе. Конструктор вірив у торпеду. Він вклав у неї своє серце. Та чи все вій врахував?.. Тільки життя могло відповісти на це запитання. Ех, якби він міг випробувати свого «Дельфіна» сам, не наражаючи на небезпеку інших!.. Яке б це було щастя! Та в тому-то й річ, що це належить зробити іншим. І якщо з ними щось трапиться, якщо виявиться, що це сталося з його вини, він ніколи не простить собі цього.