Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 3

— Їм потрібен місячний запас харчів і набої, — вів далі Авасін. — Деніказі хоче повести загін мисливців прямо в тундру, знайти оленів на їхньому літньому пасовиську й повернутися додому з в'яленим м'ясом, якого б вистачило до осені. Він, мабуть, і справді опинився в безвихідному становищі, якщо наважується на таке відчайдушне діло. Адже тундра — це країна ескімосів. Колись, давним-давно, чіпевеї з року в рік полювали в тундрі, але при цьому нападали й на ескімосів щоразу, як зустрічали їх. В ті часи у чіпевеїв були рушниці, а ескімоси не мали їх. А потім і ескімоси завели вогнепальну зброю й почали давати здачі. Відтоді ідтен-елделі більше не наважуються вторгатись у північні рівнини.

— Ти допоможеш їм? — запитав Джеймі. Авасін уперто стиснув уста.

— Так, — відповів він. — Дядько Соломон вважає, що цього робити не слід. Мовляв, вони все вигадали, щоб видурити в нас оті речі. Але мій батько ніколи не відмовляв голодній людині.

Мері підтримала сина. Поклавши руку Авасінові на плече, вона стиха мовила:

— І мати твоя теж ніколи цього не робила. Жодна людина нашого племені не відмовляла в їжі голодному!

Авасін усміхнувся до неї.

— Я певен, що вони не обманюють нас, мамо, — сказав він. — І як на те вже пішлося, то я знаю спосіб їх перевірити. Я попливу разом з чіпевеями до озера Касмір і на власні очі подивлюся, чи дійсно справи в них такі погані. А набої повезу в своєму каное, і коли пересвідчуся, що Деніказі вони справді потрібні, то й вручу їх йому там.

Джеймі схопився на рівні ноги.

— Цебто ти хотів сказати, ми попливемо! — крикнув він. — Ти ж не залишиш мене тут, правда?

Мері засміялася.

— Здається мені, що мій син придумав цей план, аби трошки побайдикувати, — сказала вона. — Але твоя пропозиція мені подобається: в такий спосіб ти розвієш Соломонові сумніви, та й я од вас відпочину — хоч кілька днів не будете під ногами крутитися. А щодо Деніказі я певна — він нікому не дасть скривдити сина Альфонса Мівасіна.

— Отже, ти відпускаєш нас? — вигукнув Авасін.

Його мати кивнула головою.

Не тямлячи себе від радості, обидва хлопці вискочили з хатини, аби поділитися новиною з усім табором. Мері дивилася їм услід з порога, широко усміхаючися.

3. До табору оленеїдів

Сонце ще не вийшло з-за обрію, коли Авасін розбуркав свого приятеля. Мері вже поставила для них на стіл велику сковороду смаженої риби й чайник. Хлопці похапцем проковтнули сніданок, схопили свої рюкзаки й помчали до озера — туди, де в імлистому передсвітанні бовваніли на піску рівненько вишикуване каное.

Чіпевеї вантажили на свої човни торби з борошном, в'яленим м'ясом і рибою — дарунками від племені крі. За кілька ярдів од них, навколо вузького сімнадцятифутового каное з кедрової кори, обтягнутої брезентом, скупчилися жителі селища. Цим човном мали пливти хлопці, і Мері, Авасін та його дядько Соломон півночі не спали, споряджаючи його в дорогу.

На дні каное були дбайливо складені дві постелі — згорнуті важкі вовняні ковдри, невеличких розмірів риболовна сіть, волосінь із запасними гачками, маленька сокира, просмолена парусина прикривати вантаж, яка могла правити також за намет, і п'ятдесят футів линви півдюйма завтовшки — на той випадок, коли човен треба буде тягти волоком в обхід порогів.

Мері щедро наділила їх на дорогу харчами, бо хлопці вирушали до голодного краю, де могли розраховувати тільки на власні запаси. В дерев'яну «продуктову скриньку» Мері склала сіль, цукор, пекарний порошок, смалець, борошно, чай і бляшанку з медом, на додаток до всього — велику торбу в'яленого м'яса.

В свої рюкзаки вони запакували по три пари мокасинів з лосиної шкіри, светри, сорочки, шкарпетки, по шість коробок набоїв тридцятого калібру й голки з нитками. Двадцять коробок набоїв для Деніказі були запаковані окремо й покладені в носову частину човна.

Готувати їжу хлопці взяли з собою чавунну сковороду й велику, вкриту кіптявою багатьох вогнищ бляшанку з-під сиропу, що могла правити і за чайник, і за казанок, і за відро на воду. Запас сірників мав зберігатися в трьох невеличких скляних пляшках.

Навіть у середині літа ранки в північних лісах бувають холодні, і тому хлопці вляглися в грубі брезентові штани, теплі вовняні сорочки й брезентові куртки. Холоші штанів вони заправили в товсті шкарпетки, а на мокасини з лосиної шкіри взули звичайнісінькі калоші — ті самі, що їх городяни носять, коли йде дощ.

Коли над обрієм засвітилася перша жовта смужка світанку, хлопці й Деніказі та його супутники мовчки посідали в каное, і Авасінові родичі повідштовхували човни од берега. Хоч усе це робилося вельми спокійно, Джеймі, який умостився на носі кедрового каное, аж тремтів із радісного збудження.

Мері вигукнула їм навздогін ще кілька напучень. Хтось з чоловіків на березі пожартував, чи вміють, мовляв, хлопці веслувати. Та чіпевеї вже налягли на весла, глибоко занурюючи їх. у, тиху воду дужими руками. Джеймі й Авасін поспішно пристосувалися до їхнього ритму, і за кілька хвилин чотири човни почали танути в туманному просторі.

Чіпевеї, вправні веслярі, яким ще більшої енергії додавала нагальність дорученої їм справи, вирвалися далеко вперед, і хлопці мовчки щосили працювали веслами. Скоро, незважаючи на холодний туман, лоби їм упріли.

Джеймі зціпив зуби й уперто процідив:

— Ми мусимо наздогнати їх. Нумо, ще швидше!

Обидва тричі занурювали весло у воду з одного соку каное, а тоді, підкинувши весло в повітря, перехоплювали його на льоту й тричі відштовхувались од води з другого боку, жодного разу не збиваючися з ритму.

Часто змінюючи нахил тіла, вони не давали м'язам затерпнути, а злагоджена ритмічність рухів полегшувала роботу.

Спочатку каное линули у вранішній тіні, що її відкидали високі береги озера. Десь над полудень вони порівнялися з порубом, посередині якого стояли розвалені стіни покинутої хати. Чіпевеї зразу ж скерували свої човни подалі од берега, аби об'їхати це зловісне місце.

Обидва хлопці знали історію полишеної хати. Її збудував молодий рудоволосий англієць, який хотів заснувати тут факторію. Та майже двадцять років тому молодий торговець зник. Ніхто не знав напевно, що з ним сталося, хоч у індіян крі була щодо цього своя версія — мовляв, якось узимку він вирушив скуповувати песцеве хутро в ескімосів, а назад так і не повернувся. Єдина пам'ять, що її він по собі залишив, була оця купа гнилих колод, яку й досі називали факторією Рудоволосого.

— Чіпевеї поводяться так, наче бояться факторії Рудоволосого, — зауважив Джеймі, коли вони пропливали повз неї.

Авасін відповів не зразу.

— Можливо, їм краще ніж іншим відомо, чому зник той торговець, — нарешті промовив він. — Чіпевеї — народ дивний.

Вже сутеніло, коли каное досягли північного краю озера. Тут закінчувалися володіння племені крі, і далі лежала незнайома хлопцям земля.

Каное вперлися носами у вузеньку смужку прибережного піску. Звідси ідтен-елделі звичайно рушали далі суходолом, в обхід Касмірського водоспаду. Але починати цей тривалий перехід з човнами на плечах було вже запізно, бо темрява швидко насувалася, і тому індіяни запалили на березі багаття. Хлопці повечеряли смаженим сигом коло вогнища Деніказі. З'ївши свою пайку, індіянський ватажок, не кажучи ані слова, відійшов од вогню, загорнувся в ковдру й ліг.

Хлопці повернулися до свого човна, перевернули його й залізли під низ. Вмостившись на ніч, вони й обличчя накрили ковдрами, щоб їх не покусали москіти. Десь далеко завив у темряві вовк, але хлопці не почули його, бо вже спали міцним сном.

Задовго до світанку вони вже знову були на ногах. Деніказі так поспішав повернутися до свого стійбища, що не дозволяв нікому згаяти й хвилинки. Сніданку не готували — пережовуючи на ходу по жменьці в'яленого м'яса, чоловіки й хлопці вирушили в довгий перехід.