Полонені Білої пустелі - Моует Фарлі - Страница 2

Так, минулий рік був повний подій та пригод, і Джеймі заново переживав їх у своїй уяві, зв'язуючи сирицею купу ондатрових шкурок. Нараз він звів очі: з-поза берегового закруту випливло легке кедрове каное.

На носі човна сидів, вітально вимахуючи веслом, Авасін. А на кормі флегматично посмоктував свою стару люльку Альфонс, спроквола занурюючи весло з крижану озерну воду.

2. Табір індіян крі

Альфонс і Авасін були часті гості в хатині Макнейра, але цього ранку їх привела сюди особлива причина. Альфонс давно підозрівав, що найближчий скупник хутра, факторія якого стояла за двісті миль на південь звідси, обдурює мисливців крі. Він поділився своїми сумнівами з Енгусом, і той запропонував ватажкові вирушити вдвох у довгу подорож до Те-Паса, де хутра скуповували за твердими цінами. Порадившись з мисливцями свого племені, Альфонс вирішив пристати на Енгусову дружню пропозицію.

Рішення ватажка вносило зміни в попередні Енгусові плани. Він збирався був узяти з собою на південь Джеймі, але навіть його велике вантажне каное не могло б умістити всієї здобичі індіян, а також двох чоловіків і хлопця. Отже, було домовлено, що до повернення чоловіків, тобто протягом шести-восьми тижнів, Джеймі житиме з Альфонсовою родиною в таборі крі на березі поблизького озера Танаут.

— Шкода, що я не можу взяти тебе з собою. Ти вже, будь ласка, не журись, — сказав Енгус.

Джеймі рішуче захитав головою.

— А я й не збираюся! Ми з Авасіном тут нудьгувати не будемо.

Енгус у душі зрадів, що Джеймі воліє залишитися в лісі й не виявляє туги за принадами цивілізації.

— Молодець! — сказав він. — Ну, а я вже про тебе не забуду, коли ходитиму по крамницях в Те-Пасі. Обіцяю привезти тобі новісіньку рушницю, щоб почував ти себе в лісі справжнім мисливцем. А тим часом можеш ходити на лови з моєю дубельтівкою тридцятого калібру.

Джеймі аж плечі розпростав з гордості, бо дозвіл полювати з рушницею такого калібру означав, що Енгус уже вважає його за майже дорослого чоловіка.

— Я за тебе, звісно, не хвилююся, — вів далі Енгус, — але затям собі одну річ. Авасін знає північ краще, ніж знатимеш ти, навіть коли проживеш тут усе життя. Тим-то командувати буде він, і якщо ти забудеш про це, то, повернувшись, я тобі про це нагадаю — і не чим-небудь, а лопаттю весла!

Авасін одразу ж скористався з свого привілею.

— Авжеж! — вигукнув він. — Я — командир. А тому іди-но до нашого каное й чисть рибу, яку ми привезли на вечерю!

— Отакої! — обурився Джеймі. — Дядько зовсім не про таке казав! Хто останній добіжить до каное, той і чиститиме рибу!

Хлопці кинулися наввипередки до озера, зіткнулися коло човна, зчепились і впали, борюкаючись, на землю.

Альфонс з усмішкою спостерігав їх.

— Коли цуценя й лисеня бавляться разом, боги радіють, — сказав він. — Авжеж, нам нема чого непокоїтися за них. В усякому разі, мій брат Соломон не спускатиме з них ока, а жінка дбатиме про те, щоб їм нічого не бракувало.

Через три дні велике каное відчалило від берега озера Танаут, до бортів навантажене паками хутра. Авасін і Джеймі разом з чоловіками й жінками табору крі дивилися йому вслід, аж доки воно зникло з очей. Потім вони повернулися тінистим схилом до табору — кільканадцяти брусованих хатин, що примостилися край темно-зеленого лісу.

Джеймі сподівався, що все літо вони з Авасіном будуть рибалити, полювати й ходити в лісові походи, але незабаром він переконався, що розпорядок його життя залежить од волі інших людей. Мері Мівасін, Альфонсова огрядна й життєрадісна дружина, з ранку й до вечора не давала хлопцям перепочинку. То треба було витягати риболовні сіті, то збирати хмиз, то годувати собак. Десятки подібних дрібних доручень забирали цілий день.

Мері ж віддячувала хлопцям тим, що частувала їх гарячими коржами з вівсяного борошна й порошка, замішаних з цукром на воді, запеченою фореллю й сигом, смаженою олениною або дичиною і цілими галонами гарячого солодкого чаю, що його так полюбляють індіяни.

Таке життя цілком задовольняло Джеймі, але вільного часу в нього лишалося зовсім мало, і хлопцеві вже здавалося, що його мріям про похід у ліс так і не судилося справдитись. Весь час він мав виконувати якісь доручення. Так минуло три тижні. Не за горами був і кінець липня. Аж ось одного вечора на дверях їхньої хатини несподівано з'явився Авасінів дядько Соломон. Він коротко повідомив:

— До нас озером пливуть гості. Три каное оленеїдів з півночі. Вони пристануть до берега десь за годину, і ти, Авасіне, мусиш зустріти й привітати їх там, бо ти син ватажка.

Сказавши це, Соломон зник.

Джеймі зачудовано спитав у свого друга:

— А хто вони такі — оці оленеїди?

Авасін спохмурнів.

— Це ідтен-елделі, люди з племені чіпевеїв. Вони живуть миль за сто на північ від нас. Колись ми з ними ворогували. Але Альфонс давно вже зав'язав з ними дружбу, і тепер вони іноді приїздять до нас у гості. Здебільшого коли у них трапляється якесь лихо.

Авасін довечеряв поспіхом і рушив до дверей.

— Ти лишайся тут! — кинув він на ходу через плече, і ці слова прозвучали як наказ.

Джеймі обурено пробурмотів щось услід приятелеві, але зостався в хаті. Визираючи з розчинених дверей, він побачив, як три берестяних: каное повільно випливають з надвечірнього туману, прямуючи до берега. В кожному човні сиділо по два чоловіки — невисокі на зріст і убрані в одяг, пошитий з оленячих шкур — на відміну від людей племені крі, що зустрічали їх на березі в своїх звичайних синіх джинсах і барвистих бавовняних сорочках.

Коли до берега залишилося кілька футів, гості вийняли весла з води. Один з них вигукнув слова вітання низьким, гортанним голосом. Авасін одразу ж відповів тією самою незнайомою мовою. Каное уперлися носами в пісок, і шість ідтен-елдельських мисливців вилізли з них і спинилися перед гуртом крі, що чекав на березі.

Кілька жінок крі зразу ж збігли прибережним схилом униз, несучи рибу, борошно й чай. Чіпевеї розклали багаття і незабаром жадібно накинулися на їжу, а їхній ватажок став осторонь з Авасіном і Соломоном. Ватажок прибулих, на ім'я Деніказі, був дужий, присадкуватий чоловік середніх років із смаглявим рябим обличчям.

Нарешті він з Авасіном і Соломоном, що йшов назирці, піднявся схилом угору й увійшов до хати. Чорні, мов вуглинки, очі Деніказі на мить затрималися на Джеймі, а тоді одвернулися, й більше ватажок не звертав уваги на хлопця, наче його там і не було. Джеймі тихенько сів у кутку, а Мері заходилася варити чай. Індіяни розмовляли між собою мовою чіпевеїв.

За годину, коли Деніказі повернувся до своїх супутників, Авасін задовольнив, нарешті, цікавість Джеймі, який нетерпеливився дізнатись про причину візиту.

Деніказі був ватажок стійбища чіпевеїв, розташованого на березі озера Касмір, за яким починалися рівнини Барренленду[3]. Цих людей називали оленеїдами тому, що все їхнє життя залежало від карібу — оленів, величезні стада яких мандрують в арктичній зоні.

Влітку карібу пасуться в тундрі, але восени десятки тисяч їх переходять у ліси, де вони зимують. Чіпевеї харчуються майже виключно олениною й вівсяними коржами. Єдиний інший звір, на якого вони полюють, — це білі песці, що їхні шкурки вони обмінюють на набої, борошно й чай.

Минулої зими, однак, полювання на песців було невдале, отож одноплемінники Деніказі не мали чим розраховуватися за мисливську амуніцію. Хазяїн факторії відмовився дати їм набої в кредит, тим-то навесні оленеїди не змогли настріляти стільки карібу, аби стачило до осені. І от тепер люди голодували і собаки вже навіть здихали з голоду. Людям теж загрожувала голодна смерть, і через це Деніказі прибув до своїх колишніх ворогів — крі прохати допомоги.