Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко - Страница 44

Поки Бандала сушив собі голову, чи то справді метелики, що злетілися до Освіченого, чи білі квітки, сонце похилилося нижче і в його косих променях заблищали два дроти, які бігли відкись із міста і губились у кронах дерев за храмовою стіною. Вони були дуже схожі на телефонні, тоді як третій дріт, схований у гіллі просто над Бандалиною головою, скидався на антену. Однак Бандала викинув цю підозру з голови. Не хотів і не міг припустити, щоб найсвятіше місце всієї Ланки влаштоване було на кшталт будинку Ліндсея; вистачить йому різноколірних електричних лампочок, що прикрашають восьмигранну вежу храму Зуба. У своєму ванькирчику хлопець мав лишень каганця, в якому блищала ще ложечка згірклої олії, але гнота, на жаль, не було.

Поки Бандала зсукав його з ниток, повисмиканих із старих жовтогарячих лахів у кутку, посутеніло. Тож він зостався у темряві, сам із своїми ящірками та жуками. Сидів нишком серед їхнього пискоту, сичання, шарудіння. Не чув нічого. Думав про Тікірі, чудувався, що так йому його бракує.

Дививсь у вікно, за яким пишалася гілка, всипана квітками, тепер уся чорна, і пробував звернути думки на інше, на себе, на несподіване щастя, що його спіткало. За одну благословенну хвилину не тільки найшов притулок, а й цілком позбувся усіх сагібів і християн. Сюди їхні руки не досягнуть! Це місце безпечніше від найдальшого острова!

На небі вигулькували зірки одна за одною — так, ніби Бандалі в голові думки й питання. Приміром, чому Касіапа з ігуменом вибрали з-поміж усіх хлопців саме його, Бандалу. Мо' здався їм зугарним робити те, про що ігумен ізгадав? Певно… Але що він чинитиме?

Нова загадка.

Лягаючи спати, знов думав про Тікірі: що він робить і де він, як йому ведеться: добре чи зле… може, він дивиться цієї хвилі он на ту ясну зірку…

Хоч ця ясна зірка світила і в Коломбо над Гордоновим парком, але Тікірі дивився зовсім на інше: з острахом стежив за чоловіком, котрий, крекчучи, перелізав загорожу.

Джім з Арізони

Джім Піч анітрохи не сподобався Тікірі, зате хлопець припав Джімові до душі вже другої хвилини.

Першої хвилини, тільки-но Джім заліз під дерево й загледів Тікірі, одразу ж наскіпався на Грегоріса:

— Що тут робить ця мавпа? Гадаєш, тут звіринець або цирк?!

Коли ж Грегоріс порадив йому не розпускати язика, Джім розгорнув гілля, аби під дерево впало більше світла, глянув уважніше й промовив уже іншим тоном, що цей хлопець — усе одно, що знахідка в сто доларів.

— Ну й пика! А по-людськи воно вміє говорити? Як звешся, негреня? Чи, може, не маєш імені? Ну, видуши з себе що-небудь, я тебе не вкушу — ти мені не смакуєш. А крім того, ти ж моя золота мавпочка! — Джім майже ласкаво погладив чуприну Тікірі. — Боже, який ти чудово бридкий! Ой, я зараз заридаю. Усміхнися трішки. Більше, більше! Бий мене грім, я над тобою заплачу. Бачиш, ти мене геть розчулив? А як мене — то й кожного. Я ж кажу: ти знахідка в сто доларів.

Тікірі мовчав. Він знав про себе, що не красень, але куди до нього оцьому таранистому дядярі зі шпичкуватим носом і випнутим підборіддям. На мишу схожий, тільки, звісно, од миші пахне приємніше — принаймні не горілкою.

— То як звешся? — повторив Джім і, відразу ж забувши, що питав Тікірі, звелів йому вилізти й стати проти світла.

— Здорово, — плямкнув Джім задоволено. — Хоч йому бракує якоїсь болячки. Але те з часом надолужиться. Лізь назад, плазуне! Я тобі кажу, не бійся мене, — такого пана не знайдеш собі й на краю світа. Я — Джім з Арізони, затям собі це!

Хоча Джім Піч був родом із Чікаго, а штату Арізона не бачив навіть з вікна потяга, проте корабель, з якого він дезертирував, мав горду назву «Арізона», й Джім залюбки додавав цю назву до свого імені мов титул.

— Що ти хочеш із ним робити? — спитав з підозрою Грегоріс.

Джім Піч з Арізони закурив сигарету й простягся на спині. Був він куди менший від грека й умостився під деревом увесь.

— Що ти хочеш із ним робити? — повторив Грегоріс.

— А тобі що до цього? Чи, може, ти на нього претендуєш!?

— Хто? Я? — спитав Грегоріс, сподіваючись, що Тікірі, котрий досі стояв перед деревом, не буде дурний і дремене звідси. Але хлопець вернувся до лігва, й Грегоріс подумав: найрозумніше — не дражнити Джіма. — Я?.. Аніскільки.

— Розумні слова, — похвалив Джім, у пориві великодушності вийняв з кишені й простягнув Грегорісові коробочку сардин. — Ось тримай. Як з'їси, дай вилизати бляшанку моєму мавпеняті. Бо воно тепер під моїм захистом. Тобто я приберу його до рук, а воно простягатиме свою руку. Зрозуміло?

— Цілком, — сказав Грегоріс і подумав, що Тікірі спіткало лихо, а втім, не найбільше, бо сяк чи так хлопцеві не лишалося нічого іншого, як жебрати. Тільки тепер він жебратиме не для себе, а для Джіма… хоча хто його зна… Хлопець, здається, не дурний. Тим часом Джім почав хропти, але Грегоріс не був певен, чи той не прикидається, аби підслухати, що він, Грегоріс, казатиме хлопцеві. Джім-бо дуже полюбляє такі дешеві трюки. Тож Грегоріс нічого хлопцеві не сказав. Та й взагалі, коли так подумати, навіщо йому бити горшки з Джімом і позбутися притулку лиш заради цього головатого хлопчиська, котрий уранці все одно втече, якщо має клей у голові.

Тікірі, справді, не міг нарікати на брак розуму, хоч і ніколи не куштував сирого ігуанячого язика в листі щавлю. Він навіть уторопав з Джімових натяків, чого американець хоче. Але хлопець не думав тікати з тієї простої причини, що думав тільки про Бандалу. Що йому той Джім з Арізони!.. Завтра Бандала вже напевно приїде, і все буде по-інакшому!

Про це Тікірі думав і цього прагнув — аби настало завтра, а з Бандалою все буде куди ліпше. Йому й на гадку не спало, що й завтра він верне до парку сам один, без Бандали.

Коли ввечері, тільки-но посутеніло, Грегоріс побачив, як Тікірі біжить побіля чагарів, він плюнув і сказав собі, що це його більше не обходить. Хлопець просто пришелепуватий. Або, може, Джім йому навіть подобається, — і таке трапляється.

Грек помилився, бо Тікірі повертав не до Джіма, а до нього, до Грегоріса, бо Грегоріс був єдиний чоловік, якого хлопець у Коломбо знав і якому довіряв.

На лихо, у парку був уже й Джім Піч. Саме чистив нігті гостряком ножа, що — як незабаром з'ясувалося — істотно вплинуло на хід подій. Заледве хлопець зупинився перед деревом, Джім кинув ніж на землю й підвівся:

— Скільки несеш?

— Нічого, — відказав Тікірі. Він не брехав, бо за цілий день навіть не спробував наслідувати інших хлопчисьок — приліпитися до якогось туриста, канючити, скімлити, плакати, доки це багатієві набридне й він дасть відчіпного. Не вмів Тікірі жебрати, та й бридко це йому було. І, крім того, він дуже довго сподівався, що ось-ось з'явиться Бандала, боявся прогавити, бігав од автобусної станції до гавані й знов назад… аж стало пізно, й туристи пішли до готелю вечеряти. Тікірі падав од утоми. А з утоми виросла безнадія, а з безнадії — спрагле бажання спитати поради в когось або принаймні почути щире слово.

Той хтось був Грегоріс, котрий тепер одвернув обличчя, аби не бачити, що буде далі.

— Як це нічого? — солодко спитав Джім. — Чи ти не знаєш, що я тобі звелів?

— Знаю, — відказав Тікірі.

— Повтори.

— Якщо втечеш, знайду тебе й зроблю з тебе печеню, — сказав Тікірі.

— І більше нічого?

— Ні, ще, — сказав Тікірі. — Як нічого не принесеш — одлупцюю так, що не встанеш.

— Правильно, — осміхнувся Джім Піч, зціпивши зуби. — А тепер скажи правду. Де гроші?

— Ніде, — простогнав Тікірі. — Їй-бо…

Не доказав. На млі ока Джім з Арізони підбив йому ноги, притис коліном до землі й, здушуючи лівицею хлопцеві горло, аби не кричав, правицею швидко й впевнено почав обмацувати бганки саронга, — відразу стало видно, що досвід у цьому Джім має справді неабиякий. А самоцвіт був такий великий, що його запрошки міг знайти й не фахівець.

— А це що таке, ти, чорний підсвинку? — зловтішно просичав Джім. — За мої гроші ти купуватимеш дурниці! Що це? Кажи!