Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко - Страница 43

Бандала падав. Пойнятий жахом, напівпритомний, навіть не збагнув: те, що бризнуло навсібіч і на мить заглушило пекельний рик, — вода. Тільки коли вода вдерлася до його легенів і він, запрацювавши мимоволі руками й ногами, виринув на поверхню, тільки тоді Бандала побачив, що стоїть у рові, який відділяє храм Зуба від дороги. Вода сягала йому по плечі, довкола плюскотіли круглі слизькі потвори — черепахи. Він, Бандала, дурбас! Навіть двічі дурбас, бо оце вже вдруге пошився в дурні, достоту як отоді, коли вискочив з машини й чкурнув до плантації-пустки. Але тоді хоч за ним гналися по п'ятах справдешні люті пси, а зараз тільки гримнуло щось, наче буря. Він пізнав уже голос гонга.

А там, угорі, біля камінного парапету, на дорозі, збилися люди, вигукують, сміються.

Бандала витер очі. Лють охопила його то дужче, що це були туристи, ті недоумкуваті чужинці, яких Бандала знав уже в Анурадгапурі: не мають ніякої тями про Ланку, ото витріщають балухи на все й вірять усім нісенітницям, які їм ляпа той, котрий їх водить. І ці недоумки кплять з нього…

— Диви! — пасталакав якийсь брезклий чоловік із спітнілою головою, з корковим шоломом на маківці. — Диви, Гледіс, чорний злодюжка! Щось украв, а як за ним гналися, то стрибнув до води, йолоп. Ха-ха!

— Ох, — лякалася Гледіс. — Ох, Томе, чи не покусають його ті страшні звірі? Черепахи їдять людське м'ясо, якось я те бачила в кіно, дуже гарний фільм, але такий страшний! Про тих жорстоких стародавніх римлян…

— Але ж це не стародавній римлянин, а малий чорний гангстер, — кинув дотеп Том. — Ану вилазь, злодюжко, я вхоплю тебе за комір.

— Я не злодій! — вигукнув Бандала. — Я син Тісси, управителя пана Ліндсея в опалових копальнях!

Але Том його не чув, бо Гледіс — низенька бабця в дівочому вбранні — хихочучи сказала, що не дуже-то вхопиш голого за комір.

— Голий грабіжник! Хіба це не чудово, Томе?!

— Я не голий! — вигукнув Бандала. — Я не грабіжник, казано-бо вам…

— Мовчи й хапайся за мотузку, витягну тебе, — промовив хтось над ним по-сінгальськи.

Бандала підвів голову.

Побачив на терасі молодого ченця, який без усмішки, але й не сердито опускає додолу вірьовку.

Згодом Бандала дізнався, що молодого ченця звати Касіапа.

Ведучи Бандалу заплутаними коридорами монастиря, чернець поклав йому руку на плече, і хлопець здригнувся. Пізнав крижаний дотик, що пробудив його в святому місці.

— Не тремти, — сказав Касіапа. — Я знаю, що ти не злодій.

— То куди ти мене ведеш, шановний? — спитав розгублений Бандала.

— До ігумена. Це для тебе велика честь.

— Не знаю, чим я її заслужив, — покірно мовив Бандала. Справді, честь ця безмежно велика, бо ігумен із храму Буддиного Зуба — воістину святий чоловік.

Потому Бандала стояв сам один у порожній білій келії, чекав, коли Касіапа покличе його далі, й питався себе: ігумен із Храму Буддиного Зуба — людина чи щось більше — хоч істота його ще ув'язнена в людському тілі, але вона давно вже позбулася усіх людських слабостей. Авжеж, так воно є, і той, перед ким Бандала за мить упаде ницьки, сидітиме на високому п'єдесталі, як сам Освічений Будда, і не ворухнеться, не промовить слова, риси матиме камінні, і з них промінитиметься превелике сяйво…

Тут Касіапа відгорнув рогожу, яка правила за двері, кивнув, щоб Бандала зайшов, і той нерішуче ступив, загодя заплющуючи очі.

На порозі широко розплющив їх: ігумен храму Зуба сидів за письмовим столом тієї ж форми та кольору, як стіл пана Ліндсея, тримав авторучку геть-чисто таку, якою писав пан Ліндсей, і дивився замислено до блокнота, мов дві краплі води схожого на той, до якого пан Ліндсей щодня занотовував біля радіоприймача курси акцій на лондонській біржі. Єдина різниця полягала в тому, що замість люльки або сигарети ігумен стискав у лівиці віяло з листя пальми кітул, був босий, закутаний лишень у жовтогарячу одіж, з якої виглядало праве плече, та ще череп мав голений. Ну й, звісно, замість телефону стояв на письмовому столі очеретяний дзвін, під яким, певно, ховалася миска з рисом або овочами.

— Чув я, хлопче, що ти спав у святому храмі, — промовив великий чернець і подивився на Бандалу крізь окуляри в металевій оправі. — Чи не маєш іншого пристановища? Де живеш?

— Ніде, о святий, — відказав Бандала, затинаючись. — Прости мені. Я дуже побожний, але прийшов сьогодні здалеку й так утомився, що… що…

Ігумен ворухнув віялом і примружив очі.

— Знаю, — голос його бринів тихо, але таїлась у ньому рішучість, а може, й щось більше. — Твоя домівка в Калуеламагатарі.

— Еге. Ти знаєш усе, — прошепотів Бандала. Коліна йому затремтіли. Уперше за своє життя спіткав він справжнє чудо: святий чоловік прозирав у минуле і вдалину! За одну мить проглянув він ту хитромудру дорогу, якою мандрував Бандала, аж від самісінького її початку, від Калуеламагатари…

— Звісно, — незворушно потакнув ігумен. — Я знаю також, що ти добре розмовляєш по-англійськи.

— Але не люблю англійців! — вигукнув Бандала, ніби захищаючись. — А найбільше — християн. Саме тому я втік від них.

Ігумен поглянув на ченця Касіапу і знов на Бандалу.

— Ти дурний, — засміявся. — Що думаєш тепер робити?

Бандала понурив голову.

— Хто його зна. Наймуся до когось на службу й чекатиму на свого приятеля, котрий напевно прийде сюди, бо хоче стати магаутом…

Ігумен мовчав, граючися з віялом, але обличчя його досі було усміхнене, й хлопець зважився слізно попрохати:

— О святий, котрий знає усе, скажи мені, де Тікірі і коли він сюди прийде. Дуже тебе прошу.

— Не проси! — гримнув на нього ігумен. — Не намагайся зазирнути до майбутнього — ти-бо ще не маєш ні досить мудрості, ані досить сил.

— Даруй мені, святий…

— Цить! — Ігумен суворо звів віяло. — І ліпше послухай. Зостанешся тут. Не носитимеш чернечого одягу й не ходитимеш із мискою, як ченці. Їсти матимеш із дарів, що їх ченці принесуть. Мовчи, не дякуй! Матимеш свої обов'язки і колись, може, станеш ченцем. Але так далеко не бачу навіть я. Іди. Шановний Касіапа покаже тобі, де житимеш.

Бандала вклонився. Серце в грудях йому кидалося, мов птах у сильці. Відчув на плечі холодну Касіапину долоню, яка вела його назад до рогожі. Аж у передпокої наважився підвести голову. Подивився до Касіапиних очей і вкмітив у них приязний промінчик.

— Спіткало тебе велике щастя, — промовив чернець, коли вони вийшли до коридора. — Будь покірливий і слухняний, гідний його.

— Так. Буду! — видихнув Бандала з глибини душі. І, зігрітий тим промінчиком у Касіапиних очах, додав: — Шановний, маю лише одне бажання: піти завтра ополудні до водойми й чекати на Тікірі. Аби він знав, де я.

— Бажати чогось — безглуздо, — холодно сказав Касіапа. — Бо коли не справджуються бажання твої — мучишся.

— Ні, я думав не так, — виправився Бандала. — Я не хочу тільки, щоб мучився Тікірі.

— Не хотіти чогось так само безглуздо, — перебив його Касіапа ще холодніше. — Бо коли стається те, чого ти не хочеш, — мучишся. І це ти повинен би вже знати.

— Так, — затнувся Бандала. Справді він знав це вже давно від свого батька Тісси; але тільки тепер відчув, як тяжко цього дотримуватися.

Мовчки йшли звивистим коридором. Поблизу все ще гриміли гонги. Лунало то, наче буря з того світу.

Ввечері Бандала стояв біля вікна ванькирчика, в якому він мешкав з багатьма павуками, ящірками, стоніжками та безліччю чорних жуків, що грались у піжмурки в купі старих рогож і всілякого мотлоху. Крізь вікно без віконниць і скла просякав тяжкий пах священних квіток сапу — їх жовті пучки блищали внизу в садку, наче гори золота, пересипані білими чашечками проскурняка з пурпурними осердячками. По той бік дороги напрочуд гарно хиталися крони кількох кокосових пальм, що росли на подвір'ї іншого храму, теж буддистського, з маленькою дагобою та величезною статуєю Освіченого, котрий спав там під дашком із пальмового листя й показував Бандалі самі босі ноги, оздоблені намальованим лотосом. Довкола статуї, пофарбовані начервоно й нажовто, клячіли кілька постатей — наче оплакували померлого. Самі постаті були непорушні, але в їхніх пучках тріпотіло щось біле, наче великі метелики.