Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 40

Я тоді круто повернув праворуч і майже по прямій лінії проліз до бочки. Усі ці подробиці добре мені запам'ятались, і я був певен, що зараз я десь в середній частині корабля, з того боку, що в моряків зветься штирбортом. Пробиватись крізь бочонок — значить відхилитись від головного люка, крізь який я спустився у трюм. До того ж, пробиваючись крізь міцні дубові клепки, я міг задихнутись у випарах спирту.

Хто ж мене силує до цього? Значно легше пробиватись крізь ялинові ящики, ніж крізь тверду дубову бочку. Та я вже й пройшов частину шляху в цьому напрямку, тобто праворуч. Тепер обставини змінились, — у мене була бочка, куди я міг поскладати матерію і звільнити для себе місце.

Зваживши усі «за» і «проти» — небезпеку та труднощі — я прийшов до висновку, що пробиватись крізь бочку було б прикрою помилкою і твердо поклав собі рушити в протилежному напрямку.

Перш ніж взятися за ящики, я знову склав у бочонок матерію, і значно більше ніж до цього. Я вкладав сувої якомога акуратніше, щосили утрамбовуючи їх.

На цей раз я догадався захопити вбитих пацюків у торбину і затягти зашморг. Адже не всі пацюки були знищені, і я боявся, що цим тварюкам може заманутися з'їсти своїх родичів. Я чув, що для цієї мерзоти нічого дивного в цьому немає, а тому твердо вирішив зберегти свою здобич.

Упоравшись з своєю роботою, я освіжився, випивши кварту води, і поліз у порожній ящик.

Розділ LIV

В ІНШИЙ БІК

Я опинився в ящику з-під сукна, що стояв поруч з ящиком, де колись лежали галети. Звідси я вирішив прокладати собі новий хід. До цього мене спонукали дві причини: перша — я був певен, що саме тут має пролягати прямий шлях до головного люка. Правда, і ящик з-під галет теж вів у цьому напрямку, але він був менший і в ньому було незручно працювати. Друга причина була набагато значнішою: над цим ящиком лежало сукно, а зверху ящика з-під галет — тюки полотна. Тепер вам зрозуміло, що я зупинився саме на цьому, тому що впоратися з сукном було набагато легше, ніж з полотном.

Ви гадаєте, що я одразу ж взявся до роботи? Ні! Я ще довго сидів непорушно, однак не витрачав часу марно, а посилено думав.

І справді, новий план пробудив у мені свіжі сили, нечувану енергію, а надія на порятунок була такою реальною, як ніколи раніше. Перспективи відкривались чудові, навіть світліші, ніж тоді, коли я знайшов бочку з водою та ящик з галетами, — тоді я радів, вважаючи, що мені вистачить харчів і питва до кінця подорожі, однак радість затьмарювалась думкою, що доведеться пробути не один місяць у цій страшній самотності.

А тепер зовсім не те. За кілька днів, якщо мені усміхнеться доля, я знову побачу ясне небо, знову вдихну чисте повітря, побачу обличчя людей і почую їхні голоси — наймиліші на світі звуки.

Я почував себе, як людина, що після довгих поневірянь в пустелі раптом побачила далеко на обрії ознаки життя цивілізованого світу: темні обриси дерев, сизий димок, що в'ється над оселею… Все це вселяє в неї надію, що от-от вона повернеться до своїх близьких.

Саме така надія з'явилась і в мене — вона щомиті зростала й міцніла, поки не переросла в певність.

Мабуть, саме ця певність і стримувала мене від поспішних дій. Передо мною стояло надто серйозне завдання, щоб ставитись до нього легковажно. Могли виникнути непередбачені перешкоди, всякі випадковості, які загубили б справу.

Щоб уникнути цього, я вирішив діяти якомога обережніше і, перш ніж приступити до роботи, ретельно все обдумати. Отож, сидячи в ящику, я все міркував і міркував без кінця.

Одне було ясно — завдання важке та серйозне. Я вже казав, що моя комірка містилась на дні трюму, а я чудово знав, що на великих кораблях трюм дуже глибокий. Я пам'ятав, як довго спускався по канату, поки добрався до дна і, глянувши вгору, побачив, що люк дуже високо надо мною. Якщо увесь цей простір завалений товарами, а це, безперечно, так, то мені доведеться прокласти довжелезний шлях.

Крім того, я прокладатиму хід не просто вгору, але й в напрямі головного люка, — для цього необхідно буде пройти мало не половину ширини корабля. Та це мене зовсім не турбувало, бо я знав, що рухатись просто вгору однаково не вдасться, тому що на шляху зустрічатимуться найрізноманітніші вантажі. Тюки полотна або якісь тверді речі доведеться обминати, і щоразу мені необхідно буде вирішувати, чи просуватись вгору, чи горизонтально, тобто вибирати, те, що легше.

Виходить, я підніматимусь ніби по східцях, весь час наближаючись до головного люка.

Ні кількість ящиків, крізь які я мав пробиватись, ні відстань не лякали мене так, як вантажі, що лежали на моєму шляху. Це непокоїло мене найбільше. Адже саме від того, що доведеться приймати з дороги, залежатиме складність моєї роботи. Якщо я натраплятиму на товари, які при розпаковці займатимуть більше простору, то мені загрожує нестача місця, а цього я більш за все боявся.

Я вже раз зазнав такого лиха і, якби мені не пощастило натрапити на бочку з бренді, то всі мої плани виявились би нездійсненними.

Найбільше я боявся полотна. З ним впоратись найважче, бо сувоями його не витягнеш, а якщо висмикувати кусками, то скласти назад зовсім неможливо. Мене тішила тільки думка, що серед вантажу не так багато цієї прекрасної та корисної тканини.

Я перебирав найрізноманітніші речі, якими могла бути набита ця велетенська скриня — трюм «Інки». Навіть намагався пригадати, що це за країна — Перу та які товари довозять туди з Англії. Але так нічого й не згадав, — надто вже великим неуком був я в галузі економічної географії. Ясним було тільки одно: це могли бути які завгодно товари, що завозились в країни Тихого океану. Виходить, я можу зустріти на своєму шляху все, що виробляється в наших великих промислових містах.

Згаявши добрих півгодини на ці міркування, я переконався, що все марно: в кращому випадку це припущення і не більше. Хіба вгадаєш, який метал у землі, поки не докопаєшся до нього?

Час було братись до роботи. Відкинувши всі роздуми, я приступив до здійснення свого задуму.

Розділ LV

СТОЮ НА ВЕСЬ ЗРІСТ

Пам'ятаєте, коли я вперше обслідував ящики, сподіваючись знайти там галети або щось їстівне, я звернув увагу й на ті вантажі, які були поруч та вгорі. Ви пам'ятаєте, що біля ящика з матерією, ближче до головного люка, я виявив тюк полотна, а зверху лежав ще один ящик, мабуть, з сукном. У ньому я колись вже проробив дірку і тому зараз міг вважати, що шлях нагору відкрито. Випорожнивши верхній ящик, я піднімусь на один щабель в потрібному напрямі. Виходить, час і праця, витрачені на цю роботу, не пропали марно. Тепер лишилось тільки витягти сувої з верхнього ящика та поскладати їх позаду. Без зайвих зволікань я й почав з цього, із запалом узявшись за роботу.

Завдання було не з легких. Мені знову довелося зустрітися з тими ж труднощами, що й раніше. Важко було відділити сувої один від одного і витягти з набитого ящика. Однак поступово я з цим справився. Я витягав їх по одному, штовхаючи поперед себе в найвіддаленіший куток своєї комірчини, аж до бочки з бренді.

Там їх я складав не абияк, а дуже ретельно, щоб вони зайняли якомога менше місця і не лишалось порожніх куточків між сувоями і шпангоутами трюму, — куточків, де б могли ховатися пацюки.

А втім, пацюків я вже не лякався і не сушив собі цим голови. Я знав, що вони десь тут по-сусідству, але мій останній кривавий «наступ» відбив у них охоту чіпати мене. Несамовитий вереск, що рознісся по всьому трюму, коли я давив пацюків, які потрапили в мою пастку, був добрим застереженням для інших. Безперечно, це дуже налякало їх і, переконавшись, що я сусіда небезпечний, вони вирішили до кінця подорожі триматись далі від мене.

Отож, не з страху перед пацюками я забивав кожну дірочку, а з бажання зберегти якнайбільше місця, — адже, як я вже сказав, це питання найбільше непокоїло мене.