Морське вовченя - Рид Томас Майн - Страница 39

Мені спало на думку, що замість того, щоб дозволити їм з'їсти себе, чи не краще з'їсти їх самому. Оце й була моя ідея.

Така їжа зовсім не викликала в мене огиди, не викликала б вона її й у вас, якби ви опинились в подібному становищі. Навпаки, я радів, що це дасть мені змогу здійснити свій план: добратись до палуби. Іншими словами — врятувати своє життя! Більше того, я відчув себе врятованим, як тільки у мене виникла ця думка. Лишалось тільки здійснити свій намір.

Я знав, що пацюків у трюмі багато. Раніше це мене лякало, але тепер мій погляд на них змінився. Принаймні їх має вистачити, щоб забезпечити мене провізією надовго, може. до завершення мого плану. Питання лише в тому, як спіймати їх.

Поки що я знав один спосіб: намацавши пацюка, хапати його голими руками і давити, поки він не здохне. Я вже пробував це робити і не без успіху. Як вам уже відомо, я знищив одного і міг ще задавити кількох, але це все одно, що нічого. Адже коли я вб'ю двох, решта почне мене боятися і повтікає. Тоді прощавайте мої надії! А тому треба було подумати і розробити план, як спіймати якомога більше і забезпечити себе днів на десять-дванадцять. Може, за цей час мені пощастить дістатись до кращої їжі. Так буде і розумніше, і надійніше. Довго я ще придумував, як би його за один раз забити кілька пацюків?

Необхідність породжує винахідливість. Вважаю, що саме необхідності, а не таланту, зобов'язаний я тим, що придумав пастку.

Хоч і просту, але, як мені здавалось, добру. Слід було зробити велику торбину з сукна, а це неважко: відрізати кусок матерії певної довжини, згорнути його і прошити шпагатом. Нестачі в ньому не було. За голку мені правитиме лезо ножа, і з його ж допомогою я зможу протягти шпагат навколо отвору торбини, — це й буде зашморг. Не гаючи часу, я так і зробив.

Менш як за годину торбина, або, як я її назвав, «сітка», була зроблена, зашморг припасований, і пастка готова.

Розділ LII

КІЛЬКА ЗА РАЗ

Далі я перейшов до виконання основної частини свого плану. Я все добре обдумав, поки готував торбину. Залишилось тільки «поставити пастку». Для цього я прийняв сувої полотна, щоб звільнити місце. Порожня бочка з-під бренді стала мені у великій пригоді — я набив її сукном.

Як і раніше, я позатикав усі дірки й щілини, залишивши тільки одну, найбільшу, якою пацюки звичайно пробирались до мене. Напроти отвору я припасував торбину так, щоб вона закрила його повністю, і розтягнув її на кілочках, які зробив для цього. Потім, ставши навколішки перед отвором, я ширше відкрив торбину, готовий вмить затягнути зашморг. У такій позі я приготувався приймати гостей.

Я знав, що вони полізуть у торбину, бо поклав туди приманку. Приманка складалась з кількох крихт — останні, що я мав. Як кажуть моряки, я «поставив на карту» все. Якби пацюки з'їли кришки і втекли, то в мене більше не лишилося б ніякої їжі.

Я знав, що вони прийдуть, але водночас і сумнівався, чи добрим буде мій улов. Я боявся, що пацюки прибігатимуть по одному і розтягнуть приманку. Через це я розтер крихти на порох, розраховуючи, що перші пацюки неодмінно мають затриматись, поки в мішку не збереться ціла зграя. Потім мені лишиться відрізати їм шлях до відступу, міцніше затягнувши зашморг.

Мені пощастило. Я не простояв навколішках і хвилини, як почулось тупотіння маленьких лапок і пронизливий писк. За якусь мить потому, як у мене під руками заворушився мішок, я зрозумів, що жертви потрапили в пастку. Шарпання в мішку дужчало, і я переконався, що пацюків стає там дедалі більше і кожен з них намагається пробитись до роздріблених крихт. Вони штовхались, лізли один на одного і люто верещали.

Настала слушна мить, щоб затягнути зашморг. Я мерщій смикнув за кінці шпагата, і пастка щільно закрилась.

Не вискочив жоден звір, що потрапив усередину. Я з задоволенням переконався, що мішок мало не до половини набито цими злими тварюками.

Не гаючись, я почав втихомирювати заколотників і робив це досить оригінально.

Підлога в моїй комірчині в одному місці була твердою і рівною. Це були дубові дошки корабля. Знявши з них сукно, я поклав туди мішок з пацюками, накрив його дошкою і зверху вмостився сам. З усієї сили натискуючи коліньми на дошку, я почав своєю вагою чавити жертви.

Якийсь час я погойдувався, немов на пружинах. Мішок навіть випорснув з-під дошки, та я поклав його знову і продовжував тиснути, наче пресом. Пацюки штовхались, дряпались, кусались. З мішка весь час линув страшний вереск. Однак я не звертав на це ніякої уваги, а продовжував тиснути з усієї сили, поки підо мною не припинився усякий рух і не настала цілковита тиша.

Тоді я наважився розкрити мішок і подивитись, що там усередині. Я був задоволений наслідками. В пастці було чимало пацюків, і всі неживі!

Однак я, про всяк випадок, витягав їх з мішка обережно, по одному, і водночас лічив. Їх було десять!

— Ага! — вигукнув я, звертаючись до побитих пацюків, — нарешті я спіймав вас, капосні! Це вам за ті муки, що ви завдали мені. За хороші діла платять добром, а за зло — злом. Якби ви не чіпали мене, то минули б такої лихої долі, А ви ж самі не лишили мені іншого вибору. Ви пожерли мої галети, і я, щоб не вмерти з голоду, мушу їсти вас!

Скінчивши своє звернення, я заходився здирати шкурку з одного пацюка з наміром пообідати.

Ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я відчував якусь огиду. Голод зробив мене невибагливим! Я був такий голодний, що здирав шкурку абияк, і за п'ять хвилин здобич була з'їдена.

Розділ LIII

В ІНШИЙ БІК

Справи мої явно змінились на краще. Моя комірчина поповнилась запасом їжі, якої мало вистачити принаймні на десять днів, бо я твердо вирішив надалі з'їдати лише по одному пацюку в день. Тепер вже я міг сподіватись, що виконаю своє завдання, яке ще так недавно здавалось мені нездійсненним, — проберусь до палуби.

«З'явилась можливість, — думав я, — не лише підтримувати життя, а навіть відновити сили. Наполегливо працюючи, я, певно, за ці десять днів дістанусь до верхнього ряду вантажів аж під палубою. А може й раніше? Чим раніше, тим краще. Однак за десять днів я неодмінно проб'юсь до верху, навіть якщо між мною і палубою лежить десять поверхів вантажу».

Ось на що я сподівався. До мене знову повернулись впевненість і спокій, яких я вже давно не знав. Тільки одне непокоїло мене: як пробитись крізь бочонок з бренді? На цей раз не робота і не час породжували тривогу, бо я вже вірив, що встигну добратись до палуби, раніше ніж втрачу сили. Я все ще боявся випарів алкоголю, які й досі були міцними. Я боявся, що знову знепритомнію, незважаючи на свою пильність і рішення не сидіти довго в бочці. Бо ж коли я вдруге заліз туди, то ледве встиг вибратися звідти! Проте я вирішив поборотися з сильним, спокусливим духом, що оселився в цій великій бочці, і відступити тоді, коли відчую, що далі опиратися не зможу.

Хоч мені вже не треба було так дорожити часом, як раніше, однак я не мав наміру витрачати його марно. Запивши свій обід великою кількістю води, я мерщій взявся за ножа і поспішив до порожньої бочки, щоб знову спробувати розширити отвір.

А! Та вона ж не порожня. Вона забита матерією. Захопившись полюванням на «паразитів», я навіть забув, що завалив бочку матерією.

«Звичайно, — думав я, — необхідно витягти її звідти і звільнити місце для роботи», І, відклавши ножа, я почав витягати сувої.

Під час роботи у мене в голові зародилась нова думка, і я запитав себе: «Навіщо я витягаю матерію з бочки? Чому б не залишити її там? Хіба обов'язково пробиватись крізь цю бочку?» Раніше, коли я шукав тільки їжі, в цьому була якась рація. А зараз, коли в мене інші бажання, інші наміри і сподівання, зовсім не треба пробиватись крізь бочку. Навпаки, це був би найгірший напрямок з усіх можливих. Адже він не вів до палубного люка, а мені необхідно прокладати шлях саме туди. Я добре знав, де люк, бо пам'ятав шлях від люка до бочки з водою, коли вперше потрапив у трюм.