Тиміш та Юрій Хмельницькі - Мицик Юрій - Страница 15

На другий день, тобто 21 листопада, знову була рада, у котрій тільки читали привілеї, дані з сейму Війську Запорозькому, їх слухали у великій тиші з увагою і були ними дуже задоволені. Вони сердилися й нарікали на старшину за те, що вона їм не читала привілеїв і не ознайомлювала з ними, кажучи, що якби нам читали ці привілеї, то ніколи б не дійшло до чогось поганого, ми задовольнялися б ними.

Була рада і втретє наприкінці листопада. Там козацькі емісари добивалися, щоб Семен тут же склав печатку, яка мала бути віддана пану Тетері, що й сталося. Пан Тетеря помірковано декларував, що коли б у Війську Запорозькому сталася якась відміна і незичливість проти природного пана, «то тоді я не тільки печатки, але й України не хочу знати». При цій оказії він багато казав їм про московське тиранство, про царські замисли, котрі зрозумів, коли був послом у царя і т. д. Всі закричали: «Не дай, Боже, нам думати про царя або про бунти. Просимо, щоб ти керував молодістю Хмельницького, а ми на тебе покладаємо відповідальність за наших дружин, дітей і майно…».

19 грудня 1660 р. з Чигирина було послано посольство до Варшави (Семен Голуховський, Степан Пітух, Іван Креховецький, Олександр Скородкевич), яке мало добиватися не тільки підтвердження умов Гадяцького договору, але й розширення прав та вольностей Війська Запорозького. Але Варшава діяла вже з позиції сили і відмовила послам у найважливіших пунктах. 6 січня 1661 р. з Чигирина вирушило нове посольство на чолі з медведівським сотником Степаном Опарою. Тут уже йшлося не про високі матерії, а про стримування ординців і недопущення постоїв королівського війська на Україні, що завдавало Гетьманщині значної шкоди. Це посольство мало лише частковий успіх. Король підтвердив своїм універсалом від 28 липня 1661 р. права й вольності Війська Запорозького, але не в такому обсязі, як свого часу за умовами Гадяцького договору. Але вони нерідко залишалися на папері, тому 18 жовтня 1661 р. з табору під Росавою Юрій Хмельницький відправив нове посольство до Яна Казимира на чолі з Федором Коробкою та Євстафієм Фецкевичем. Забігаючи наперед, відзначимо, що 23.03.1662 р. з Чигирина гетьман відправив ще одне посольство (Григорій Гуляницький, Іван Креховецький, Василь Глосинський, Еразм Каплонський) з подібними вимогами, хоча з’являються й нові, які стосувалися Київської митрополії: гетьман добивався повернення маєтностей Брестській, Вітебській, Володимирській, Львівській, Луцькій, Перемиській, Смоленській, Холмській та іншим православним єпархіям, також деяким архімандріям, зокрема Луцькій єпархії семи сіл під Острогом, які тримав князь Домінік, також кількох храмів у Острозі, які забрали римо–католики та уніати. Мова йшла й про сприяння короля у звільненні шляхом обміну полонених «п. Івана Нечая, мого швагра, п. Григорія Дорошенка, Андрія Бутенка і Василя Колачинського, військових підписків, які були затримані у Москві, також п. Василя Кропивницького, взятого у Прилуці внаслідок зради… також про Юрія Нечая та про Крису».

Поданий вище опис Корсунської ради є відлакованим. Насправді ж після Слободищенської битви авторитет Юрія Хмельницького значно підупав. За висновком сучасної дослідниці Надії Савчук, перший і більш–менш успішний період гетьманату Юрія Хмельницького скінчився. Розпочався другий, для якого було характерним послаблення влади гетьмана і центральної влади взагалі, наростання анархічних тенденцій, котрі тяжко відбилися на становищі Української держави. Е. Трейнер, сучасник тих подій, пише про інцидент, що стався на бенкеті після складання присяги на вірність королю. Один з полковників, обурений тим, що Юрій Хмельницький не поспішав з відповіддю йому, бо був зайнятий чимсь іншим, гостро докинув, що може гетьманові «і горло підрізати», на що той кинув лише: «Мовчи!» За такий вияв неповаги його батько не на словах, а на ділі покарав би такого, хто зневажив гетьманський авторитет. Тут варто підкреслити, що Юрій Хмельницький відчував наростання проблем зі здоров’ям, що суттєво перешкоджало йому виконувати складні й важливі гетьманські обов’язки. Якийсь «Семенов», котрому вдалося втекти з чигиринської тюрми, доповідав Іванові Брюховецькому та царському послу Федору Протасьєву 13.08.1661 р., що «Юрас де Хмелницкий в Чигирині конечно болен, испорчен». Тим часом, йому довелося вирішувати цілий комплекс нагальних проблем. Досить назвати одну з них: припинення ординських наскоків на Україну. У відповіді Юрію Хмельницькому від 18 березня 1661 р. кримський хан Мухамед–Ґірей ІV писав про напади з боку запорожців і про дії козацького корпусу в Молдавії, вимагав їх припинення, навіть видачі йому колишнього молдавського господаря Костянтина Щербана. Щоправда, хан десь визнавав і свою провину, бо не зміг стримати свавільних ногайців, але дуже туманно пообіцяв їх приборкати.

Чуднівський договір не дав і не міг дати ані миру, ані гідного становища Гетьманщині. Не випадково, почувши про його укладення, переяславський полковник Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького, відмовився коритися племіннику і разом з ніжинським полковником Василем Золотаренком та чернігівським полковником Йоаникієм Силичем прийняв московську зверхність. Він відступив з–під Білої Церкви на лівий бік Дніпра і став збирати війська. Пізніше він влучно писав племіннику з приводу Чуднівських порозумінь (28(18).10.1661р.): «Таких волностей Войску Запорожскому добыли и таковыми ж то привілеями ваши цілости єго кр[олевській] м[о]ст[і] обваровал, же ваша Украина (Правобережжя. — Ю. М.) пуста и нам так пришли–сте на нашу, а не знаете о далшом вашом и остатнем, ховай Боже, упадку». Однак розумні промови та листи не завжди роблять розумними практичні дії. Слід визнати, що завдяки політиці і Юрія Хмельницького, і особливо Якима Сомка руїна України постала в усій своїй «красі». За словами Величка, Україна прийшла «через незгоду кривих розумом і марнославних синів своїх у повторний, як це було й за Виговського 1658 року, розлам і роздвоєння». Особливо погіршало становище народних мас, бо на Україну знову посунула хмара вигнаних раніше польських шляхтичів, претендуючи на свої колишні володіння; знову почали ставати на квартири по Україні жовніри Речі Посполитої, чинячи насильства населенню, про що гірко писав видатний український хроніст Феодосій Софонович: «Ляхи чинили мордерства не толко людям простим, але й козакам», але гетьман Юрій Хмельницький «не дбал о тое». Ненабагато кращим було становище лівобічних гетьманців.

Змінюється в цей час тональність і тематика гетьманських універсалів. Уже 28 листопада 1660 р. у Смілі Юрій Хмельницький видав універсал козакам і всім жителям Прилуцького полку, запевняючи їх у необхідності покоритися польському королеві. Через кілька днів він звернувся до них з повторним закликом, просив також не чинити опору військам Речі Посполитої та Кримського ханства, які переправлялися через Дніпро. Того ж дня він закликав до спокою козаків і всіх жителів Ніжинського полку. Показовим є універсал гетьмана від 14 квітня 1662 р., яким він наказував козакам пускати на свої землі колишніх власників (це була переважно польська шляхта) згідно з Гадяцьким та Чуднівським договорами. Його універсали–привілеї стосуються вже переважно Правобережної України, зокрема він надав маєтності та права Канівському та Ведмедівському монастирям, жителям містечка Яблунівка, хоча є й універсали на користь Лубенського Мгарського та київського Пустинно–Микільського монастирів.

У своєму прагненні об’єднати Україну в одне ціле Юрій Хмельницький розпочав активні воєнні дії на лівому боці Дніпра. Проголосивши абсолютно вірне гасло: «Без другої сторони Дніпра ми не складаємо Війська Запорозького, рівно як і та сторона без нас», він поклався переважно на силові методи подолання опозиції і повернення колишньої єдності країни. Його наказний гетьман Петро Дорошенко заходився очищати тогобічну Україну від московських військ, але наштовхнувся на опір і значної частини лівобережних гетьманців. Війна тут затяглася, і Дорошенко був змушений провести в боях цілий 1661 рік… Юрій Хмельницький спробував для початку встановити свою владу над Переяславом, де засіли московський гарнізон і козаки Якима Сомка. Він почав з останнім листуватися з цього приводу, але Сомко під різними приводами відмовлявся виконати гетьманську волю, навіть не втримувався від іронічних зауважень та порад на зразок: «Я москви (в Переяслав) не впроважал и випровадити еї не могу», єхидної пропозиції використати вплив Павла Тетері — «мудрого чоловіка, которий на тое приводил и за небожчика отца вашого и бивал в раді, чоловік мудрый, бо з Киселем ежджал на едном ридвані, нехай оной приідет и потрафи в тое, як бы москву от нас випровадити». Тоді Юрій Хмельницький послав з Чигирина на Переяслав своє військо під командуванням полковників Бережецького та Макухи. Однак узяти місто їм не вдалося, тому довелось відступати на правий бік Дніпра. Ар’єргард цієї армії, на свою біду, затримався на переправах біля Ірклієва, і тут на них вдарили не тільки сомківці, але й московські війська князя Ромодановського. Поразка була відчутною, у полон потрапив і сам Бережецький, якого було повішено. Розлючений Юрій зібрав нове військо, залучив на допомогу польські й татарські загони і зробив нову спробу взяти Переяслав, але знову без успіху. Тоді гетьман змінив тактику, наказавши своїм та союзним військам облишити Переяслав і рушити в глиб лівобічної Гетьманщини. В середині березня 1662 р. війська його наказного гетьмана Івана Богуна захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та деякі інші придніпровські міста, але невдовзі їх витіснили за Дніпро. Жорстока політика Юрія Хмельницького призвела до зворотних результатів: його авторитет змалів, завдяки чому піднісся Сомко. Останній провів після Великодня 1662 р. раду у Козельці, на якій лише втручання ніжинського протопопа Максима Филимоновича, незаконно висвяченого московським патріархом в єпископи під іменем Мефодій, не дало можливості претенденту легітимізувати свою владу як гетьмана. Сам же Юрій Хмельницький виявив себе нерозважливим діячем, який не спромігся консолідувати навколо себе старшину і вніс непотрібні чвари й конфлікти своєю кадровою політикою. Це обурило багатьох заслужених полковників, які, «таємно сконфедерувавшись», написали листа на Січ, у якому викрили «всі криві дії й наміри» гетьмана. Січовики на чолі з кошовим отаманом Іваном Величком–Босовським начебто написали пізніше погрозливого листа на адресу Юрія. Хоча цього листа насправді писав літописець Величко (можливо, родич вищезгаданого кошового отамана), однак у ньому добре відбито тогочасні реалії. Зокрема, запорожці писали: «А оскільки злий норов твій так далеко пішов від норову батьківського, як від Чигрина відстоїть Кримська сторона, то вважаємо, що й добро хвальної смерті не здобудеш у нашій вітчизні, і ніде не одержиш собі доброго місця й Божого благословення за такі свої злочинства… маємо певний спосіб, через який легко можемо тебе загарбати в наші руки і викинути, як непотрібну п’явку з верші». Все це аж ніяк не сприяло здобуттю Юрієм Хмельницьким душевної рівноваги, бо він став боятися якоїсь змови від своєї старшини і особливо чигиринців, які нарікали на нього. Не сприяло це й успіху політики гетьмана, що виявилося в ході нової кампанії, яка велася за той же Переяслав. Юрій Хмельницький прагнув випередити московські війська та лівобічних гетьманців і у травні 1662 р. почав форсувати Дніпро. Він розвинув наступ, сягнувши до Ромен і нещадно розправляючись із опозицією, палячи непокірні міста й села. Коли ж гетьман наказав знищити містечко Лукомль, то місцевих жителів врятувало тільки заступництво Ясського митрополита Паїсія Вікарида (Лігарида), який ублагав Юрія не чинити злочину. Союзним ординцям гетьман платив… ясиром. Можливо, саме тоді народилася пісня, яка показала ступінь народної «любові» до Юрія: