Пилип Орлик - Коляда Ігор - Страница 18

Ніколи я не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права й права моєї нації на Україну».

Завершення російсько–шведської війни не могло не позначитись і на становищі гетьмана–емігранта. Турецький уряд, прагнучи уникнути конфліктів із Росією, примушував П. Орлика переїхати з Бухареста до Адріанополя. Він відмовився це зробити, тоді турки перестали видавати йому гроші на утримання. Гетьман мав намір переїхати до Ясс (тогочасної столиці Молдови, тим паче що саме тоді Порта призначила на посаду молдавського господаря його приятеля Маврокордата), куди він планував привезти після двадцятилітньої розлуки свою родину (дружину та одну доньку, які на той час проживали у Станіславові й дуже бідували). Становище гетьмана ставало вкрай скрутним: він уже два місяці не отримував своєї дотації, наробив боргів і не знав, як їх позбутися, його оточення, купка старшин і слуг, не бажали їхати за ним до Андріанополя, знаючи фінансову неспроможність Орлика та побоюючись нездорового адріанопольського клімату. На щастя, на допомогу прийшли іноземні дипломати: шведські резиденти в Царгороді, молодий Гепкен і Карлсон, та новий французький посол де Кастелян, яким вдалося вмовити турецького султана дозволити старому гетьманові переїхати до Ясс.

Однак час перебування у Яссах для гетьмана–вигнанця Пилипа Орлика виявився недовготривалим.

24 травня 1742 р., на самоті, без надії побачитися й пожити зі своїми рідними, він помер.

Молдавський господар Маврокордато, що високо шанував гетьмана, улаштував гідний його гетьманського звання похорон. Григір був тоді у діючій армії, коли дістав «страшну й сумну новину» про смерть батька. «Ви не можете уявити собі, — писав Григір новому французькому міністрові закордонних справ Амельо, — мого горя; батько був для мене всім: другом, дорадником і вождем. Він був живим доказом, що людина, вихована в принципах, може донести раз з'ясовані ідеали до кінця свого життя». До Людовіка XV Григір писав: «…Завзяття, з яким мій батько до кінця своїх днів переносив найбільш жорстокі нещастя, найбільші розчарування і примхи невблаганної долі, попадаючи в них унаслідок своєї вірності спільним інтересам, — здобуло йому пошану не тільки в державах, зацікавлених його планами й законними заходами, але навіть і в тих державах, проти яких він працював для піддержки інтересів своєї батьківщини й нації».

Кращої епітафії не можна було зложити на могилу Пилипа Орлика.

Слава батьків у славі їхніх дітей

Ганна Орлик (Герцик) стала вірним другом та супутницею гетьмана, поклала своє особисте щастя на вівтар боротьби її чоловіка за визволення Гетьманщини. Вона не тільки була вірною дружиною, але й активною помічницею спочатку у всіх справах Пилипові Орлику, а потім їхньому синові — Григору. Після Полтавської битви Ганна вирушила у вигнання з багатьма іншими мазепинцями услід за своїм чоловіком. У листопаді 1708 р. джерела ясно засвідчують провідну роль Ганни в емігрантському середовищі. Разом з чоловіком та дітьми вона терпіла нужду й гіркоту відступу. Як пізніше писав П. Орлик, «жона моя в єдной токмо сукні з дітьми переправилася» через Дніпро влітку 1709 року.

Ганна Орлик народила восьмеро дітей — дочок Настю, Варвару, Марту, Марину, Катерину, синів Григора, Якова та Михайла.

Незважаючи на скруту, майже двадцятирічну розлуку з чоловіком, вона не тільки виховувала дітей, а й активно долучалася до справ свого сина, здійснюючи у 1740–х pp. зв'язок між Григором та сподвижниками Пилипа Орлика — Ф. Мировичем і Ф. Нахимовським.

Пилип Орлик був турботливим батьком. Аби хоч якось забезпечити майбутнє своїх дітей, він намагався знайти для них вельможних покровителів. Так, хрещеним батьком Якова був шведський король Карл XII, а доньки Марти — польський король Станіслав Лещинський. Саме вони допомагали Орликовим дітям влаштуватись у житті: навчатись, поступати на службу, фінансово підтримували при одруженні.

Справжнім помічником батька став син Григір Орлик, якому згодом також допомагали онуки Пилипа Орлика, сини його доньки Насті — Карл і Пилип Штайнфліхти, що служили під його командою, часто виконуючи завдання, пов'язані з «українською справою».

Григір Орлик народився 5 листопада 1702 р. у столичному місті Гетьманщини — Батурині. Хрещеним батьком новонародженого став гетьман «обох сторін Дніпра» Іван Мазепа, а хрещеною матір'ю — дружина впливового генерального старшини Василя Кочубея — Віра. Після хрестин життя малого Григора було схоже на дитинство дітей української шляхти. У жовтні 1708 р. подружжю Орликів довелося залишити Батурин. Переправившись через Десну, вони пристали до гетьмана Мазепи, який рухався з військами до шведського короля Карла XII. Наступного 1709 року, після поразки шведів під Полтавою, під час важкого відступу до молдавських земель, Григір їхав з матір'ю в обозі. Потім було життя в еміграції, сповнене тривог і поневірянь, пов'язаних з переховуваннями від російських агентів.

Про мужність, рішучість малого Григора свідчить такий факт. 12 лютого 1713 р. у Варниці татарська кіннота оточила будинок, у якому жив із родиною гетьман П. Орлик. Йому запропонували скласти зброю й вирушити під арештом до Бендер разом із сім'єю. Григору Орлику тоді виповнилося лише 11 років, але він, вихопивши свою дитячу шаблю з піхов, кинувся вперед і закрив собою матір та сестер. Татари схопили хлопчика, що шалено відбивався, і прив'язали до спини коня. Син хана Каплан–Ґірей і польський сенатор Сапєга втрутилися, врятувавши життя гетьманичу. Так закінчилося дитинство Мазепинського хрещеника.

І вже тринадцятирічний білявий, блакитноокий, стрункий Григір після прийому з батьком у шведського короля Карла XII був зарахований до королівської гвардії. Невдовзі королівська гвардія брала участь в обороні фортеці Штральзунд, і там молодший Г. Орлик уперше «понюхав пороху». Проте батьківські нестатки не дозволили сину гетьмана продовжувати військову службу. У травні 1716–го Григір, залишивши гвардію, все?таки вступає до Лунденського університету, на кафедру професора Регеліуса. Це був досить престижний навчальний заклад, у якому навчалися діти з найвельможніших родин Шведського королівства, і Григір здружився з багатьма з них, а особливо з сином канцлера Міллерна. Разом із Густавом Міллерном юний Орлик вивчав латинь, яка в той час була мовою міжнародного спілкування вінценосних осіб та дипломатів. Крім латині, Григір вивчав філософію, військову справу, фехтування, музику, живопис, але головне — багато читав. Цицерон, Юлій Цезар, Плутарх були його улюбленими авторами.

12 грудня 1717 p., коли Г. Орлику пішов шістнадцятий рік, канцлер Міллерн представив його королю. Знаючи про скрутне матеріальне становище родини, Григір чудовою латиною повів із Карлом XII розмову про те, коли ж український гетьман одержить обіцяні заборговані гроші. Але, як писав Міллерн, зробив це він настільки делікатно, що король виділив сім'ї Орлика спеціальний пенсіон, а Григора взяв на державну службу з пристойною оплатою.

У серпні 1720 р. Григір іде з державної служби, а 10 жовтня того ж року з батьком вирушає до Європи. З цього часу і протягом усього життя Григір підтримує фінансово матір, пересилаючи їй належну йому платню за службу королю. Нині життя Григора Орлика стає нерозривним з життям і справами батька, гетьмана Пилипа Орлика, і присвячене Україні.

У травні 1721 р. Григора Орлика зарахували лейтенантом до кінного полку саксонської гвардії під прізвищем де Лазіскі. Але посол Петра І князь Долгорукий не давав можливості Григору утвердитись, надавши графу Флемінґу документи, з яких випливало, що у військах Саксонії служить син державного російського злочинця. Тоді граф Флемінґ таємно викликав Григора до себе, виправив йому документи, й Г. Орлик залишив Дрезден.

Молодий Г. Орлик вирушив до Бреслау (Австрія), але довідавшись про можливість свого арешту, з допомогою австрійських Орликів залишив місто. У 24–річному віці він став ад'ютантом коронного гетьмана в Польщі. На той час Петро І помер, загроза арешту минула. Григір стає єдиною опорою для родини, фінансово утримуючи її, бо батько, перебуваючи практично в полоні у Салоніках під наглядом агентів султана, не мав такої можливості.