Незнайко на Місяці - Носов Николай Николаевич - Страница 56

— На, жери! — з досадою пробурчав Козлик і скоріше опустив у телевізор ще п'ять сантиків.

Екран засвітився знову, бандити кинулись виручати свого ватажка. Поліцейські стали метати бомби із сльозоточивими газами, а потім викликали на підмогу броньовані автомобілі й знову пустились у погоню, трощачи й ламаючи все на своїй дорозі.

І все-таки Незнайкові та Козликові не вдалося додивитися цей захоплюючий фільм до кінця. Коли язичок висунувся п'ятий раз, Козлик сказав:

— Годі! Ми не Скуперфільди якісь, щоб кидати гроші на вітер! До того ж і спати нам уже пора.

Вирішивши на ніч умитися, Козлик підійшов до вмивальника, але й тут довелося витратити сантик на воду, сантик на мило й сантик на рушник.

Слідом за Козликом почав умиватися Незнайко. Та тільки-но він намилив обличчя, як щось клацнуло й вода перестала текти. Незнайко крутив кран то в один бік, то в другий, стукав по ньому кулаком, однак це не помагало. Мило нестерпно щипало йому очі, а змити було нічим. Тоді Незнайко почав кликати на допомогу Козлика. Відчувши недобре, Козлик підбіг до крана, але саме в цей час погасло світло, й кімната знову потонула в темряві. Єдине, що можна було побачити в темноті, це наполегливе миготіння червоного вічка на стіні й поблискування під ним металевого язичка.

Зрозумівши, що знову треба платити за електрику, Козлик кинувся до язичка, дістаючи на ходу з кишені сантик. Миттю злизавши монетку, ясичок зник у стіні, і світло загорілося. Налагодивши таким чином справу із світлом, Козлик підбіг до вмивальника й побачив, що тут висунувся язичок, який вимагав плату за воду.

— Ах ти ненаситна утроба! — вилаявся Козлик. — Я ж з тобою розплатився вже! Ну, на, жери, якщо тобі мало!

Сантик миттю зник, і вода полилася з крана. Незнайко зміг нарешті змити мило, яке роз'їдало йому очі.

Важко зітхнувши, Козлик підрахував, скільки ще у нього монеток, і сказав, що треба скоріше лягати спати, бо грошей у них лишилося мало. Друзі роздяглися, залізли в ліжка, але на цьому їхні витрати не припинилися. Невдовзі вони відчули, що в кімнаті стало холодно. Хоч як куталися вони в ковдри, холод проймав їх аж до кісток. Нарешті Козлик вискочив з постелі й вирішив сказати, щоб їх перевели в тепліший номер. Він підбіг до дверей і, побачивши на стіні ряд кнопок з написами: «Коридорний», «Посильний», «Покоївка», «Офіціант» заходився щосили натискувати на них, але у відповідь на це із стіни лише висовувались язички, і кожен з них невмолимо вимагав: «Сантик», «Сантик», «Сантик».

— Всі ви подуріли! — обурювався Козлик. — Де я вам наберу стільки сантиків!

У цей час Незнайко помітив на стіні ще дві кнопки, під якими були написи: «Опалення» і «Вентиляція».

— Стривай, — сказав він. — Ми, напевно, забули ввімкнути опалення.

Він натиснув кнопку, але й тут із стіни висунувся язичок і заявив про своє бажання одержати сантик.

— Останній раз даю! — пробурчав Козлик, дістаючи з кишені монетку.

Сантик подіяв магічно. Почулося приглушене гудіння, і з отвору, що був під умивальником, у кімнату почало надходити тепле повітря. Відчувши, що в кімнаті стало тепліше, друзі позалазили в ліжка і, зігрівшися, поснули.

Вранці вони прокинулися ще на світанку й вирішили скоріше втекти з готелю, щоб зберегти останні монетки. Однак і тут перед ними виникла перешкода: дверцята шафи, в якій вони залишили свої капелюхи, були наглухо замкнуті. Хоч як смикав Козлик за ручку, з дверцят лише висовувався язичок, вимагаючи сантик за збереження речей. Побачивши, що робити нічого, Козлик поліз у кишеню по монетку.

— Хай їм чорт! — лютував він. — Це якесь здирство, а не готель. Тут поживеш, то не тільки без капелюха лишишся, — дивись, як би й штани не зняли. Скоро й чхнути безплатно не дадуть.

Заскочивши в закусочну й нашвидку поснідавши, друзі побігли на вокзал, сподіваючись, що Мига й Жуліо з'являться до приходу поїзда. Але їхні надії були марні. Поїзд прибув, а Мига й Жуліо так і не з'явилися.

— Тепер ясно, що вони обдурили нас і втекли з грішми, — сказав Козлик.

Вони знову подалися шукати роботу, але й цього дня їхні пошуки були марні. Козлик сказав, що це байдуже, адже скоро відкриється «Веселий балаганчик», і можна буде спробувати підробити там. Прийшовши на вулицю, де був уже знайомий їм розважальний заклад, Незнайко й Козлик побачили, що вчорашній коротулька видужав і вже стояв на помості, ухиляючись від м'ячів, які летіли йому в обличчя. Правда, під оком у нього був великий синець, але коротулька, видно, звик не звертати уваги на такі дрібниці.

— Що ж, — сказав Козлик, — я думаю, це нічого. Скоро його хто-небудь стукне м'ячиком так, що він упаде, тоді я знову займу його місце.

Передбачення Козлика збулося. Невдовзі справді хтось кинув м'яч з такою силою, що коротулька не встиг відхилитися. Цього разу м'яч поцілив у друге око. Схопившись рукою за підбите око й заливаючись слізьми від болю, бідолаха мерщій кинувся додому. Козликові було шкода нещасного коротульку, але водночас він був радий, що тепер зможе заробити трохи грошей.

Та не встиг він запропонувати хазяїнові свої послуги, як один коротулька, що стояв поблизу, вискочив на поміст і закричав:

— А тепер я буду! Кидайте в мене.

Він одразу просунув голову в отвір у завісі, і м'ячі полетіли в нього.

Цей новий коротулька, виявилося, був хорошим актором. Він спритно уникав ударів. Знаючи, проте, що публіці не подобається, коли м'ячі летять мимо, він час від часу нахиляв голову й навмисне підставляв під удар лоб. М'ячик, не завдавши коротульці особливої шкоди, відскакував від лоба, а коротулька, вдаючи, ніби удар був сильний, падав на підлогу й, висунувшись із-за завіси, дригав ногами в повітрі. Це страшенно смішило глядачів і приваблювало нових перехожих. Хазяїн був дуже задоволений, що йому трапився такий хороший працівник.

Козлика не полишала надія, що й цей сміливець не протримається довго, одначе той протримався до закриття балагану.

— Тепер нам з тобою доведеться лягти спати без вечері, — гірко мовив Козлик.

— А хіба в тебе не лишилось більше грошей?

— Лишилося тільки двадцять сантиків, але ці гроші будуть нам потрібні, щоб заплатити за нічліг.

— А може, краще ці гроші проїсти, а переночувати просто на вулиці? — спитав Незнайко.

— Що ти! Що ти! — злякано замахав Козлик руками. — Хіба ти забув, що я тобі про острів Дурнів розповідав? Краще без їжі потерпіти, ніж попасти поліцейським у руки.

— Не бійся, як зголоднієш дуже, то й на острів Дурнів захочеш, — пробурчав Незнайко.

— Що ж, буває і так, — погодився Козлик.

Отак собі розмовляючи, друзі йшли містом. Що далі відходили від центру, то рідше траплялися їм освітлені вітрини магазинів і яскраві вогники реклам. Будинки ставали нижчі, а вікна тьмяніші. Асфальтовані тротуари кінчились, почалися просто бруковані, з вибоїнами й великими купами сміття. Усе це справляло на Незнайка гнітюче враження. Самі назви вулиць могли викликати неприємне почуття. Якщо в багатьох кварталах міста частіше траплялись такі назви, як Світла вулиця, Щаслива вулиця, бульвар Радості, то тут здебільшого були такі назви, як вулиця Злиднів, Темна вулиця, Брудна вулиця, Болотна або Гнила.

Помітивши, що вони забрели в якусь глушину, Незнайко спитав:

— Хіба ми не підемо сьогодні в «Економічний» готель?

— Ні, братику, — відповів Козлик. — «Економічний» готель нам сьогодні не по кишені. В нас на кожного всього по десять сантиків, а за таку суму можна переночувати лише у Дрянинга в «Тупичку». Це так готель називається, — пояснив Козлик.

Пройшовши по Великій Глухій вулиці, наші друзі звернули на Малу Глуху й, минувши Перший, Другий і Третій Глухі провулки, завернули в невеличкий закуток, який називався Сміттєвий тупичок. У кінці цього закутка стояв великий сірий будинок, що скидався на величезний сміттєвий ящик.

Над вхідними дверима, які раз у раз відчинялися, пропускаючи все нових коротульок, висіла вивіска з написом: «Загальнодоступний готель Тупичок».