Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 84

Він знову припав очима до віконця і, притуливши вухо до перегородки, став уважно наслухати. Хитрий, жадібний вираз його обличчя був достоту наче в диявола.

— Отже, я маю намір стати джентльменом, — рвучко випроставши ноги, продовжив містер Клейпол розмову, на початок якої Фейгін спізнився. — Годі мені возитися з тими клятими трунами, Шарлотто, хочу жити по-панському, а ти, коли хочеш, будеш справжньою леді.

— Я то хочу, ще й як, любчику, — відповіла Шарлот-та, — та тільки не щодня нам щаститиме чистити каси в крамницях і втікати потім від погоні.

— На біса нам ті каси! — вигукнув містер Клейпол. — І без кас знайдемо що чистити.

— А що саме? — спитала його супутниця.

— Кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки! — вигукнув містер Клейпол, усе дужче розпалюючись від випитого пива.

— Але ти не вмієш усього того робити, любчику, — зауважила Шарлотта.

— Я напитаю тих, хто вміє, і пристану до їхнього гурту, — відказав Ной. — Вони й прилучать нас до якогось діла. Та ти одна варта півсотні жінок; я зроду не бачив такої спритної шельми, якою ти буваєш, звісно, коли я тобі дозволяю.

— О боже! Як приємно мені чути це від тебе! — скрикнула Шарлотта, цілуючи його гидку пику.

— Ну, ну, годі, не в'язни до мене зі своїми пестощами, а то розсерджуся, — мовив Ной і, вивільнившись з її обіймів, прибрав вельми поважного вигляду. — Я хотів би бути ватажком якої-небудь банди, тоді б я тримав своїх людей у залізному кулаці і стежив за ними, так щоб вони й не здогадувались. Отаке діло якраз по мені, аби тільки зиск був добрий. От якби натрапити за молодця такого штибу, я, їй-богу, не пошкодував би тієї двадцятифунтової банкноти, що схована в тебе, тим паче, що ми не знаємо, як спустити її з рук.

Висловивши таке побажання, містер Клейпол глибокодумно зазирнув у кухоль з пивом, побовтав його як слід і, поблажливо глянувши на Шарлотту, хильнув разок, що видимо освіжило його. Він саме розмірковував, чи не хильнути йому ще раз, коли двері раптом відчинились і до кімнати зайшов іще один відвідувач.

То був містер Фейгін. На обличчі його була сама люб'язність. Шанобливо вклонившись, він сів до сусіднього столика й, звернувшись до усміхненого Барні, замовив собі чогось випити.

— Чудовий вечір, сер, але, як на цю пору року, надто холодний, — сказав Фейгін, потираючи руки. — Я бачу, сер, ви здалека йдете.

— А як ви здогадалися? — спитав Ной Клейпол.

— У нас в Лондоні немає стільки пороху, — відповів Фейгін, показуючи на черевики Ноя і його супутниці та на їхні клунки.

— Ну й проноза ж ви, одначе, — здивувався Ной. — Ха! Ха! Ха! Ти тільки послухай, Шарлотто.

— Аякже. В цьому місті, дорогесенький, хоч-не-хоч, а мусиш бути пронозою, — обізвався Фейгін, по-змовницьки стишивши голос майже до шепоту. — Що правда, то правда.

За останнім зауваженням Фейгін постукав себе збоку по носі вказівним пальцем правої руки. Ной спробував повторити жест старого, хоча й не дуже вдало, бо ніс його виявився для цього трохи замалим. Проте Фейгін, здавалось, відгадав у зусиллях Ноя бажання показати свою повну згоду з висловленою думкою, тож він дуже привітно почав частувати Ноя напоєм, який тільки-но приніс Барні.

— Добряче питво, — зауважив містер Клейпол, облизуючи губи.

— Якщо ви, дорогесенький, хочете пити його щодня, — сказав Фейгін, — треба обчищати каси крамниць, кишені, жіночі ридикюлі, будинки, поштові карети, банки…

Почувши повторення своїх власних слів, містер Клейпол відкинувся на спинку стільця й перевів погляд з Фей-гіна на Шарлотту з виразом смертельного жаху на зблідлому лиці.

— Не бійся мене, друже, — сказав Фейгін, ближче присовуючи свого стільця, — Твоє щастя, що я, а не хтось інший ненароком почув вашу розмову. Хе-хе-хе! Твоє щастя, що то був я.

— Я не крав їх, — промимрив Ной; він уже не випростував ноги, як годилося б незалежному джентльменові, а скулився й підібрав їх якнайдалі під стілець. — Це її робота. Гроші й тепер у тебе, правда, Шарлотто?

— Байдуже, в кого вони тепер або хто їх украв, дорогесенький, — запевнив його Фейгін, кинувши, однак, яструбиний погляд на дівчину та на обидва клунки. — Я й сам із таких, а тому ти припав мені до вподоби.

— З яких? — спитав містер Клейпол, помалу отямлюючись.

— Промишляю тим самим, — пояснив Фейгін, — як і всі в цьому будинку. Ви потрапили якраз куди треба, і тут вам ніщо не загрожує. Та ви в усьому Лондоні не знайдете надійнішого притулку, ніж «Каліки», — для тих, звісно, хто мені подобається. А ви обоє припали мені до серця — ти і ця молодичка, тож заспокойтесь, кажу вам, нема чого мене боятися.

На душі в Ноя Клейпола, може, й стало спокійніше після таких запевнень, тільки про тіло його аж ніяк не можна було цього сказати: він совався на стільці й корчився, прибираючи різні недоладні пози, і перелякано й недовірливо поглядав на свого нового друга.

— Я скажу навіть більше, — провадив Фейгін, який уже встиг підбадьорити дівчину, нашіптуючи їй якісь приязні слова й дружньо киваючи. — У мене в друзяка, який, здається мені, міг би допомогти здійснити твоє палке бажання і наставити тебе на путь істинну, а тоді ти вибереш собі дільце, що припаде тобі найбільше до смаку, а згодом навчишся і дечого іншого.

__ Ви наче й справді не жартуєте, — озвався Ной.

— Яка мені вигода жартувати? — знизавши плечима, відмовив Фейгін. — Ось що: ходім-но у другу кімнату — я маю дещо сказати тобі віч-на-віч.

— А чого це нам завдавати собі клопоту? — зауважив Ной, помалу висунувши ноги з-під стільця. — Хай вона тим часом віднесе наші речі нагору. Шарлотто, бери-но клунки і гайда звідси!

Наказ цей, відданий дуже поважним тоном, було виконано без будь-яких заперечень; Шарлотта квапливо схопила клунки й пішла, а Ной, придержавши двері, простежив за нею поглядом.

— Ну як я її вимуштрував, га? — повертаючись до свого місця, спитав він так, ніби йшлося про приборкання дикого звіра.

— Куди вже краще, — відказав Фейгін, поплескуючи його по плечу. — Ти, дорогесенький мій, просто геній.

— Мабуть, що й так, бо інакше я не сидів би зараз тут перед вами, — відповів Ной. — Але не гайте даремно часу, вона от-от повернеться.

— То що ти скажеш на мою пропозицію? — спитав Фейгін. — Пристанеш до мого друга, якщо він тобі сподобається?

— А він добре знається на цьому ділі? Бо це дуже важливо, — відповів Ной, підморгуючи своїм маленьким оком,

— Він усьому голова, має під рукою велику ватагу; з ним вершки нашої професії.

— Справжні городяни? — спитав містер Клейпол.

— Серед них немає жодного провінціала, і, думаю, він не взяв би тебе, навіть на мою пораду, якби саме тепер не мав великої потреби в помічниках.

— Доведеться, мабуть, віддати йому ось це? — спитав Ной, ляснувши долонею по кишені штанів.

— Без цього ніяк не обійдеться, — відповів Фейгін тоном, що не допускав заперечень.

— Але ж двадцять фунтів — великі гроші…

— Не тоді, коли це банкнота, яку не знаєш, як спустити з рук, — відмовив Фейгін. — Номер і число випуску, гадаю, записані? Банк попереджено? Розміну не підлягає? Пхе, небагато варта така банкнота. Доведеться переправити її за кордон, і навряд чи на ринку за неї дадуть високу ціну.

— Коли я можу побачити вашого друга? — невпевнено запитав Ной.

— Завтра вранці.

— Де?

— Тут.

— Гм, — мугикнув Ной. — А платня яка?

— Шитимеш як джентльмен, — харчі й помешкання, тютюн і випивка задарма. Крім того, половина твого заробітку і заробітку жіночки — ваші, — відповів містер Фейгін.

Дуже сумнівно, щоб Ной Клейпол, жадібність якого не мала меж, погодився навіть на ці блискучі умови, якби він був цілковито вільний у своїх діях; але пригадавши, що в разі відмови новий приятель міг би негайно віддати його до рук правосуддя (а на світі траплялись і неймовірніші речі), він став поступливіший і сказав, що це йому, мабуть, підійде.

— Бачте, — зауважив Ной, — раз вона здатна до тяжкої роботи, я хотів би взяти собі якусь легшу.