Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 83

Так вони плентали помалу курним шляхом, ні на що не звертаючи уваги і тільки мовчки сходячи на узбіччя, коли з Лондона їм назустріч мчали поштові карети. Коли вони поминули Хайгетську арку, чоловік, що так само йшов попереду, зупинився й нетерпляче гукнув до своєї супутниці:

— Ти не можеш іти швидше? Ну і ледащо ж ти, Шарлотто.

— Якби ти знав, який у мене важкий клумак, — захекавшись від утоми і насилу переставляючи ноги, відповіла жінка.

— Важкий! Що ти мелеш? На що ж ти після цього годишся! — вигукнув чоловік, перекладаючи свій клуночок на друге плече. — О, знову стала! Та з тобою в кого завгодно терпець урветься!

— Ще далеко йти? — скинувши на нього поглядом, запитала жінка й присіла на придорожній насип; піт градом котився по її обличчю.

— Далеко?! — Та ми вже, вважай, прийшли, — відповів довгоногий подорожній, показуючи поперед себе. — Дивись! Онде вже видно лондонські вогні.

— До них іще добрі дві милі, а то й більше, — зовсім занепавши духом, відгукнулась жінка.

— Дві милі чи двадцять миль — годі тобі базікати, — сказав Ной Клейпол, бо це був він. — Вставай, і ходімо далі, а то — попереджаю! — я тебе так штурхону, що враз підхопишся!

Червоний ніс Ноя ще більше почервонів од гніву; він перейшов шлях, ніби збираючись виконати свою погрозу, тоді жінка, більш нічого не кажучи, підвелася й попленталась поруч із ним.

— Де ти думаєш зупинитись на ночівлю, Ною? — спитала вона, коли вони пройшли кількасот ярдів.

— Звідки я знаю? — огризнувся Ной, чий настрій геть зіпсувався від утоми.

— Добре б десь поблизу, — з надією в голосі мовила Шарлотта.

— Ні, не поблизу, — відказав містер Клейпол, — а якнайдалі. Чуєш? Якнайдалі! Так і затям собі!

— Але чому?

— Коли я кажу, що не хочу чогось робити, то й годі про це. І нема тут чого довго розводитись — чому та чого, — чванливо відповів містер Клейпол.

— А нащо ж так сердитись? — мовила його супутниця,

— Ото гарно було б — нічого сказати! — якби ми зупинились на ночівлю у першому ж трактирі при в'їзді у місто, щоб Сауербері, якщо він подався за нами навздогін, сунув туди свого довгого носа і повернув нас назад в арештантському возі, та ще й у кайданах, — глузливо сказав Ной. — Ні! Я йтиму, доки не набреду на найглухіші завулки, де мій слід загубиться, і там не зупинюся, аж поки не набачу який-небудь відлюдний трактирчик у найвіддаленішому закутку міста. Їй-бо, щастя твоє, що я маю голову на в'язах: коли б ми з самого початку не пішли навмисне іншим шляхом і не повернулись стороною, ти б досі вже цілий тиждень сиділа, голубонько моя, під трьома замками. І так тобі й треба було б, раз у тебе така дурна голова.

— Я знаю, що не така бистра на розум, як ти, — відповіла Шарлотта, — та не звертай усю вину на мене й не кажи, що сиділа б я; якби посадили мене, то й тебе теж.

— Гроші з каси вкрала ти, — сказав містер Клейпол. — Не забувай про це.

— Я вкрала їх для тебе, мій любчику, — заперечила Шарлотта.

— А хіба вони в мене? — спитав містер Клейпол.

— Ні, ти віддав гроші мені на схованку і довірив нести їх, ти ж бо такий славний у мене, — сказала Шарлотта і, поплескавши Ноя по підборіддю, взяла його під руку.

Все було й справді так, як сказала Шарлотта; але оскільки містер Клейпол не мав звички сліпо й нерозважливо звірятись на будь-кого, то, виправдовуючи його вчинок, слід зауважити, що цей джентльмен виявив таку довіру до Шарлотти лише з тих. міркувань, щоб на той випадок, якби їх схопили, гроші знайшли у неї. Тоді він зумів би довести свою непричетність до крадіжки і вийти сухим з води. Звичайно, він не став пояснювати мотиви своїх учинків, і обоє в мирі й злагоді рушили далі.. Дотримуючись свого плану, обачний містер Клейпол ішов не зупиняючись, аж поки дістався до «Ангела» в Ізлінгтоні, де, судячи з натовпу перехожих і численних екіпажів, він дійшов справедливого висновку, що тут, власне, і починається Лондон. Він затримався на якусь хвилю тільки для того, щоб роздивитись, які вулиці най-багатолюдніші і, отже, яких слід найбільше уникати, а далі звернув на Сент-Джон-Рруд і невдовзі заглибився у лабіринт похмурих, брудних завулків між Грейс-Інн-Лей-ном та Смітфілдом. Ця місцевість одна з найзлиденніших і найбридкіших у Лондоні, хоча розташована вона в центрі міста, який не раз перебудовувався.

Цими вулицями йшов Ной Клейпол, тягнучи за собою Шарлотту; він часом сходив на бруківку, щоб окинути оком трактирчик, і знову йшов далі, коли якісь відомі лише йому ознаки підказували, що тут надто людно. Аж ось він спинився перед одним, бруднішим і жалюгіднішим на вигляд, ніж усі ті, що їх минав раніше. Перейшовши на другий бік вулиці й пильно оглянувши будиночок звідти, він ласкаво оголосив своє рішення спинитися там на ніч.

— Давай-но сюди, — сказав Ной, відв'язуючи з Шарлоттиної спини клумака і закидаючи його собі на плечі. — І гляди, пе роззявляй рота, поки до тебе не звернуться. Як зветься цей трактир? «Три… три…» Чого три?

— «Три каліки», — відповіла Шарлотта.

— «Три каліки», — підхопив Ной. — Ну, що ж, і назва непогана. А тепер — ходімо! Не відставай від мене ні на крок! — Напутивши отак свою подругу, він штовхнув плечем рипучі двері й разом з нею ввійшов досередини.

У буфетній не було нікого, крім молодого єврея, котрий, спершись обома ліктями на шинквас, читав засмальцьовану газету. Він дуже пильно подивився на Ноя, а Ной так само пильно подивився на нього.

Якби на Ноєві було вбрання з сирітського притулку, єврей ще мав би якісь підстави отак витріщати очі, але оскільки Ной розпрощався з курткою та значком і надяг поверх шкіряних штанів куценьку робітничу блузу, то здавалось, не було ніяких видимих причин, щоб його зовнішність привертала до себе в трактирі таку увагу.

— Це, коли не помиляюсь, трактир «Три каліки»? — спитав Ной.

— Еге ж, він і є, — відповів єврей.

— Ми прибули з провінції. Один добродій, якого ми зустріли по дорозі в Лондон, порадив нам ваш трактир, — сказав Ной і підштовхнув ліктем Шарлотту, чи то звертаючи її увагу на такий дотепний спосіб привернути до себе буфетника, чи то попереджаючи, щоб вона не дивувалася. — Ми хотіли б заночувати у вас.

— Не знаю, чи можна, — сказав Барні, який прислуговував у трактирі, — піду поспитаю.

— А поки ви будете довідуватись, подайте нам, будь ласка, холодного м'яса і пива, — сказав Ной. — Де тут у вас можна сісти?

Барні повів їх у маленьку задню кімнатку і поставив перед ними м'ясо і пиво. Перегодом він повідомив, що їх можуть поселити на ніч, і пішов, даючи милій парочці можливість підживитись.

Кімната, куди завели прибульців, розміщалась на кілька східців нижче від буфетної, в стіні якої, футів за п'ять від підлоги, було невелике віконце, завішане шторкою, отож людина, що добре знала будинок, могла, відхиливши шторку, не тільки спостерігати гостей унизу, а й чути доволі виразно, про що вони розмовляють, — досить тільки прикласти вухо до перегородки. Крізь віконце можна було підглядати цілком непомітно, бо воно було в темному кутку за широким стовпом, що підпирав сволок. Хазяїн трактиру, сховавшись за стовпом, уже хвилин з п'ять не відривав очей від потаємного віконця, а Барні, переказавши гостям його дозвіл на ночівлю, щойно повервувся до буфетної, коли зайшов Фейгін. Він завітав сюди, як звичайно робив вечорами, щоб довідатись про декотрих своїх юних вихованців.

— Ша! — зупинив його Барні. — В кімнаті поруч чужі!

— Чужі? — пошепки перепитав старий.

— Еге ж. І чудна парочка, скажу я вам, — додав Барні. — З провінції, але, якщо не помиляюсь, вам сподобається.

Фейгіна, очевидно, дуже зацікавило це повідомлення. Зіпнувшись на ослінчик, що стояв там-таки, він припав очима до віконця і з того спостережного пункту бачив, як містер Клейпол дудлив пиво з великого кухля і заїдав холодним м'ясом просто з тарелі, вряди-годи вділяючи від щедрот своїх мізерні дози того й того Шарлотті, яка покірно сиділа поруч.

— Ага! — прошепотів Фейгін, обернувшись до Барні. — Цей хлопець мені подобається. Ми ще матимемо з нього користь. Ач, як вимуштрував свою подружку! Ану, ні пари з уст, дорогесенький, послухаємо, про що вони балакають… послухаємо.