Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 51

— Хоч би де він був, йому там краще, ніж у нас, — озвалася дівчина, раптом підводячи голову. — Якби я знала, що це не зашкодить Біллеві, то побажала б Оліверові, щоб він помер у тій канаві, щоб його кісточки там зотліли.

— Що?! — вражено вигукнув єврей.

— Те, що чуєш! — визивно відповіла дівчина. — Якщо мої очі більше не бачитимуть його, якщо я знатиму, що найгірше вже позаду, мені буде легше! Я місця собі не знаходжу, коли він поряд. Як гляну на нього — починаю ненавидіти і себе, і всіх вас.

— Пхе! — зневажливо вигукнув старий. — Ти просто п'яна.

— П'яна? — гірко відказала дівчина. — А хто ж навчив мене пиячити, як не ти? Я для тебе чим п'яніша, тим краща. Це тільки сьогодні мій хміль тобі заважає. Сьогодні мій настрій тобі не до вподоби.

— Так! Не до вподоби! — просичав єврей.

— А ти візьми й зміни його! — засміялася дівчина.

— Змінити його? — вигукнув єврей, украй розлючений і несподіваною впертістю дівчини, й усіма прикрощами цього дня. — Гаразд, я тобі його зміню. Слухай мене, хвой-до! Мені п'ятьох слів вистачить, щоб скрутити Сайксові його бичачі в'язи; п'ятьма словами я удавлю його незгірше, ніж десятьма пальцями! Якщо він повернеться сам, без хлопця, якщо він урятує свою шкуру й не поверне мені хлопця живим чи мертвим, то вбий його сама, коли не хочеш, щоб його удавив тюремний кат! Убий його, як тільки він переступить поріг цієї кімнати, бо інакше — затям мої слова — буде пізно!

— Та що ти верзеш? — мимоволі скрикнула дівчина.

— Що я верзу? — провадив єврей, не тямлячи себе від люті. — Цьому хлопцеві не скласти ціни, сама доля послала його мені, щоб я збагатився без усякого ризику, то за яким бісом я маю його втрачати через дурість п'яних бандюг, яких мені відправити на шибеницю — все одно, що раз плюнути? Надто тепер, коли я зв'язався із самим дияволом у плоті, котрий, як схоче, може… може…

Старому забракло слова, і він, задихаючись, затнувся, але й одної миті йому вистачило, щоб схаменутись, опанувати себе й змінитися буквально на очах. Оце щойно він хапав скарлюченими пальцями повітря, очі його палали, обличчя було аж синє від шалу; але тепер він опустився на стілець, зіщулився й затремтів, нажахано думаючи про те, що в нестямі виказав свій підлий задум. Помовчавши хвильку, він наважився глянути на дівчину і, видно, трохи заспокоївся: байдужа до всього, вона навіть не змінила пози.

— Ненсі, голубонько, — мовив він своїм звичайним хрипким голосом, — ти ж не сердишся на мене, правда?

— Дай мені спокій, Фейгіне, — відповіла дівчина, мляво підводячи голову. — Як у Білла не вийшло тепер, то вийде іншим разом. Він для тебе он скільки зробив і зробить ще більше, як зможе, а як не зможе, то не зробить — і край. Тож годі про це, гаразд?

— А як же з хлопчиком, серденько? — спитав єврей, нервово потираючи руки.

— А так само, як з нами всіма: що буде, то й буде, — квапливо перебила його Ненсі. — І знову кажу: краще б він помер, бо таке життя для нього, Фейгіне, гірше від смерті. Краще б він помер, але, звісно, так, щоб смерть його не окопшлася на Біллі. Якщо Тобі спромігся винести ноги, то Білл — і поготів, бо Вілл вартий двох таких, як Тобі.

— Ну, а мої слова ти затямила, серденько? — спитав старий, свердлячи Ненсі своїми блискучими очима.

— Коли ти хочеш, щоб я для тебе щось зробила, то скажи ще раз, що саме, — відповіла Ненсі. — Але краіне почекай до завтра. Бо поки ти патякав, мене хміль зовсім розібрав.

Фейгін поставив їй ще кілька запитань, щоб перевірити, чи не запали їй у голову його необережні натяки, але дівчина відповіла йому, не замислюючись, спокійно витримала його пильний погляд, і врешті він вирішив, що не помилився: вона таки п'яна. Ненсі справді приохотилася до спиртного так само, як більшість вихованок єврея, яким з малоліття не тільки не забороняли пити, а, навпаки, тицяли під ніс чарку. Її розхристаний вигляд і міцний дух джину, що стояв у кімнаті, переконливо підтверджували Фейгінів висновок. Коли ж тупа млявість, що найшла на неї після короткого спалаху люті, знов поступилася місцем збудженню — то невтішним риданням, то бадьорим обіцянкам ніколи більше не вішати носа, то міркуванням з приводу того, що милі посваряться, краще помиряться, — містер Фейгін, який добре знався на цьому ділі, остаточно переконався, на превелике своє задоволення, що вона геть п'яна.

Таким чином, він одразу зробив дві справи — переповів дівчині те, що почув від Тобі, і на власні очі пересвідчився, що Сайкс іще не повернувся. Тож тепер, заспокоєний, він пішов додому, а приятелька його заснула, опустивши голову на стіл.

До півночі лишалася година, а то й менше. Надворі стояла темрява, холодний вітер проймав до кісток, і Фейгінові було не до прогулянок. Рвучкий вітер, здавалося, повимітав з вулиць не тільки куряву й сміття, а й перехожих, — якщо зрідка й траплявся стрічний, то видно було, що він чимдуж поспішає додому. А втім, той вітер дув євреєві в спину, тож, здригаючись і щулячись під його поривами, Фейгін простував уперед досить швидко.

Він дійшов до рогу своєї вулиці й уже намацував у кишені ключі, коли з густого затінку дашка над під'їздом виринула якась постать і, перейшовши вулицю, нечутно наздогнала його.

— Фейгіне! — прошепотів чийсь голос над самим його вухом.

— Га? — крутнувся на підборах єврей. — Це…

— Він самий, — перебив його незнайомець. — Я тут стовбичу вже цілих дві години. Де вас чорти носять?

— Ходив у ваших справах, дорогесенький, — відповів Фейгін, боязко поглядаючи на свого супутника і стишуючи ходу. — Цілий вечір — виключно у ваших справах.

— Ну, звісно! — криво посміхнувся незнайомець. — І що ж ви виходили?

— Нічого путнього, — відповів єврей.

— Але, сподіваюсь, і нічого поганого? — спитав незнайомець, раптом зупиняючись і злякано дивлячись на Фейгіна.

Старий похитав головою й розтулив був рота, щоб відповісти, але незнайомець спинив його і, показавши на будинок, до якого вони вже підходили, зауважив, що радше вислухав би його там, у теплі, бо, мовляв, зовсім задубів, стоячи на цьому клятому вітрі.

Фейгінові, видно, дуже не хотілося пускати до себе гостя в такий пізній час, і він навіть пробурмотів щось про згаслий камін, та після того, як його супутник наполегливіше повторив своє прохання, він відімкнув двері й попросив гостя тихенько замкнути їх за собою, поки він піде по свічку.

— Тут темно, як у домовині, — мовив незнайомець, ступивши навмання кілька кроків уперед. — Не баріться.

— Зачиніть двері, — прошепотів Фейгін уже з другого кінця коридора.

І відразу двері з грюкотом зачинилися.

— Це не я, — мовив гість, намацуючи дорогу. — Це або вітер, або вони зачинились самі. Швидше несіть свічку, а то я собі голову розіб'ю в цій клятій норі!

Фейгін навшпиньки зійшов униз, незабаром повернувся із свічкою в руці й повідомив, що Тобі Крекіт спить унизу в задній кімнаті, а хлопці — в передній, а тоді знаком запросив гостя йти за собою і рушив сходами нагору.

— Осьдечки можна й побалакати, мій дорогесенький, — мовив єврей, відчиняючи двері кімнати на другому поверсі. — Ми тут ніколи не світимо, бо у віконницях є щілини, то, щоб сусіди не помітили світла, я залишу свічку на сходах. Отак!

Він поставив свічку на горішню сходинку, якраз навпроти дверей, і завів гостя до кімнати, умеблювання якої складалося лише з поламаного крісла й старої обдертої канапи, що стояла коло дверей. Незнайомець втомлено опустився на неї, а Фейгін пересунув крісло й сів навпроти. В кімнаті було не зовсім темно, бо двері були прочинені і свічка зі сходів кидала на протилежну стіну тьмяне світло.

Якийсь час вони розмовляли пошепки. Хоч розібрати можна було лише окремі розрізнені слова, випадковий слухач легко зрозумів би, що Фейгін захищається, а незнайомець у чомусь його звинувачує, і то дуже гнівно. Так вони перешіптувалися з чверть години чи й більше, а потім Монкс (саме так кілька разів називав його Фейгін) мовив, трохи підвищивши голос: