Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 50

— До «Калік»? — спитав чоловічок. Єврей знову кивнув головою.

— Зараз пригадаємо, — замислено мовив крамар. — Так, з півдесятка знайомих туди пройшло. Але вашого приятеля серед них не було.

— Це ви про Сайкса? — розчаровано спитав єврей.

— Нон є свинтус[49], як кажуть правники, — похитав головою чоловічок, дивлячись на Фейгіна напрочуд хитрими очима. — Чи не знайдеться у вас сьогодні чого-небудь для мене?

— Ні, сьогодні немає нічого, — відповів єврей і рушив далі.

— Ви йдете до «Калік», Фейгіне? — гукнув йому навздогін чоловічок. — Заждіть! Чом би нам не випити по чарочці разом!

Але Фейгін, обернувшись, махнув рукою — мовляв, волію йти сам, а до того ж затиснутому бильцями кріселка містерові Лайвлі ніяк не вдавалося вивільнитися з їхніх обіймів. Тож того вечора «Каліки» так і не удостоїлися честі лицезріти його. На той час, як містер Лайвлі зіп'явся на ноги, Фейгін уже зник з очей, тому чоловічок, постоявши навшпиньки й переконавшись, що його не видно, знов упхався в кріселко, кивнув головою крамарці, яка стояла по той бік вулиці, і, виразивши цим свої сумніви й осуд, знову з поважним виглядом затягся люлькою.

Трактир «Три каліки», або просто «Каліки», як його називали завсідники, був тим самим закладом, у якому мп вже побували разом з містером Сайксом та його собакою. Мовчки махнувши рукою буфетникові, Фейгін відразу подався нагору, відчинив двері великої кімнати, тихенько прослизнув досередини і з-під долоні почав пильно оглядати присутніх, немов когось шукаючи.

Кімнату освітлювали два газові ліхтарі, а щоб їхнє світло не пробивалося назовні, вікна були зачинені віконницями, та ще й щільно запнуті вилинялими червоними завісами. Щоб не помітно було кіптяви від чадних ліхтарів, стелю пофарбували в чорний колір. У кімнаті висіла така густа хмара тютюнового диму, що спочатку нічого не було видно. Лише коли дим потягло крізь відчинені двері й повітря трохи очистилося, перед Фейгіном постало збіговисько людей, що наповнювало кімнату безладним гомоном. Уже можна було розгледіти чоловіків і жінок, що зібралися за довгим столом; на чільному місці сидів, очевидно, голова з молоточком у руці, а в кутку за розладнаним фортепіано — джентльмен-професіонал з буряковим носом і пов'язаною — бо в нього болів зуб — щокою.

Коли Фейгін прослизнув до кімнати, джентльмен-професіонал саме пробіг пальцями по клавішах замість вступу, і товариство галасливо зажадало тиші, бажаючи послухати пісню. Коли галас ущух, молода леді розважила слухачів баладою з чотирьох куплетів, причому за кожним куплетом акомпаніатор якнайгучніше повторював усю мелодію від початку до кінця. Коли пісня скінчилася, голова висловив співачці подяку, після чого двоє джентльменів-професіоналів, що сиділи обабіч нього, виявили бажання проспівати дует і за виконання його були винагороджені бурхливими оплесками.

В гурті вирізнялися деякі вельми цікаві особи. Передусім сам голова зборів (господар трактиру) — грубий, кремезний чолов'яга, який, поки тривали співи, здавалось, тішився разом з усіма, а проте ширяв очима сюди-туди й устигав помітити все, що робиться, й почути все, що говориться, бо зір і слух у нього були напрочуд гострі. Співаки, що сиділи праворуч і ліворуч від нього, з професійною байдужістю сприймали похвали слухачів і по черзі прикладалися до десятка склянок джину з водою, якими їх частували найпалкіші прихильники, чиї обличчя були позначені печаттю мало не всіх пороків, як недавно набутих, так і застарілих, і з гіпнотичною силою привертали увагу саме своєю огидністю. Підступність, жорстокість, п'яне зухвальство були їхніми найвиразнішими рисами, але найбридкішими й найжалюгіднішими персонажами цієї жахливої картини були жінки — деякі ще із слідами юного рум'янцю на щоках, який, здавалося, блякнув у вас на очах, інші вже цілком позбавлені принадних ознак своєї статі, геть спотворені й спустошені злочинством та розпустою; а всі ж вони ще не вийшли з юного віку!

Тим часом Фейгін, якого все це анітрохи не турбувало, пильно оглядав присутніх, та, видно, не знаходив того, кого шукав. Аж ось він перехопив нарешті погляд голови, ледь помітно кивнув йому й вийшов так само тихо, як зайшов.

Чим я можу прислужитися вам, містере Фейгін? — спитав трактирник, виходячи слідом за ним на площадку сходів. — Може, приєднаєтеся до нас? Усі вам будуть дуже раді, запевняю вас.

Єврей нетерпляче похитав головою й пошепки спитав:

— Він тут?

— Ні, його нема, — відповів трактирник.

— А Барні не об'являвся? — спитав Фейгін.

— Ні, — відповів господар «Калік». — Поки триватиме цей шарварок, він не виткне поса. Тут діло ясне: лягаві взяли слід, і якщо він поворухнеться, то відразу завалить і себе, і всіх. Ні, за Барні будьте спокійні: якби він погорів, я про це почув би. Закладаюся, що він тим лягавим наставить носа. Барні у нас хлопець тямущий.

— А той прийде сьогодні? — так само з притиском на займеннику спитав єврей.

— Це ви про Монкса? — запитав навздогад трактирник.

— Ша! Про нього, — кивнув головою Фейгін.

— Неодмінно прийде, — сказав трактирник, витягаючи з кишені золотого годинника. — Власне, мав би вже бути тут. Якщо ви почекаєте хвилин десять, він…

— Ні, ні, — квапливо відказав Фейгін, хоч він і хотів зустрітися з тим, про кого йшла мова, а проте, видно, зрадів, що не застав його. — Скажіть йому, що я його шукав. Нехай він неодмінно прийде до мене сьогодні ввечері. Ні, краще не сьогодні, а завтра. Завтра, бо сьогодні ж його ще немає.

— Гаразд, — відповів трактирник. — Ви маєте ще щось сказати?

— Ні, все, — хитнув головою старий і почав спускатися сходами.

— Послухайте, — хрипким пошептом зупинив його трактирник, перехиляючись через бильця сходів. — Зараз в така нагода продати лягавим Філа Баркера! Він сидить тут у мене, п'яний як чіп, його б і хлопчисько міг скрутити.

— Воно-то так, але для Філа Баркера ще не настав час, — відповів Фейгін, піднявши голову. — Філ ще мав дещо для нас зробити, перше ніж ми дозволимо собі розлучитися з ним. Тож повертайтеся до своїх гостей, дорогесенький, і скажіть їм, нехай тішаться життям, поки живі! Ха-ха-ха!

Трактирник посміявся разом із старим і повернувся до прокуреної кімнати, а на обличчі єврея, тільки-но він залишився на самоті, знову з'явився стурбований, стривожений вираз. Поміркувавши трохи, він зупинив кабріолет і звелів кучерові їхати до Бетнал-Гріну. За чверть милі до помешкання містера Сайкса єврей розрахувався з кучером і решту дороги пройшов пішки.

— Ну, голубонько, — пробурмотів він, стукаючи в двері, — зараз я з'ясую, чи не водите ви мене за ніс. Хоч яка ти хитра, а від мене не відкрутишся, заговориш.

Жінка, яка відчинила двері, сказала, що Ненсі у себе в кімнаті. Фейгін тихесенько піднявся сходами й увійшов не постукавши. Дівчина була сама, вона сиділа, поклавши на стіл розкуйовджену голову.

«Надудлилася, — байдуже подумав єврей. — Або розпустила рюмси».

Він обернувся, щоб зачинити за собою двері, і дівчина, почувши шум, підвела голову. Пильно вдивляючись у його хитрі очі, вона спитала, чи є новини, і він переповів їй те, що почув од Тобі Крекіта. Коли Фейгін скінчив, вона, не сказавши ні слова, знов опустила голову на стіл і рвучким рухом відсунула від себе свічку. Відтак почовгала ногами по підлозі, міняючи позу, і завмерла.

Поки тривала мовчанка, старий невпинно нишпорив очима по кімнаті, мовби шукаючи якихось ознак того, що Сайкс таємно повернувся додому. Очевидно, переконавшись, що його підозра невиправдана, він кілька разів кахикнув, намагаючись почати розмову, але дівчина не звертала на нього уваги — він для неї ніби й не існував. Але Фейгін не здавався. Потерши руки, він якнайсолодшим тоном запитав:

— А як по-твоєму, дорогесенька, де зараз може бути Білл?

Дівчина пробелькотіла, що не знає, і придушено схлипнула; Фейгін зрозумів, що вона плаче.

— А хлопчик? — провадив єврей, силкуючись зазирнути їй в обличчя. — Бідолашний малюк! Покинутий у канаві, Ненсі, ти тільки подумай, у канаві!