Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 35

— Ще б пак! — вигукнула місіс Менн, яка, звичайно, відгукнулася на жарт містера Бамбла веселим сміхом. — Ти ж тут живеш як у бога за пазухою!

— Мені б тільки хотілось… — затинаючись, почав хлопчик.

— Отакої! — скрикнула місіс Менн. — Ти що ж, хочеш сказати, що тобі чогось бракує? Ах ти ж, підлий…

— Тихо, місіс Менн, тихо! — спинив її бідл владним помахом руки. — То чого б ви хотіли, сер?

— Я б хотів, — затинаючись, провадив хлопчик, — щоб хто-небудь, хто вміє писати, написав за мене кілька слів на папірці і щоб згорнув його, запечатав і зберіг у себе після того, як мене закопають у землю.

— Що верзе цей хлопчисько? — вигукнув містер Бамбл, на якого поважний тон і виснажений вигляд дитини все ж таки справили певне враження, дарма що він давно вже звик до таких видовищ. — Нащо тобі все це?

— Я хотів би, — відповів хлопчик, — залишити ті слова бідолашному Оліверу Твісту, щоб він знав, як я його любив і як часто плакав, згадуючи про те, що він блукає десь темної ночі, зовсім один. І я б хотів сказати йому, — палко провадив хлопчик, стискаючи рученята, — що я радий померти маленьким, бо, може, якби я виріс, став дорослим і постарів, моя маленька сестричка, яка вже на небі, забула б мене, і ми не впізнали б одне одного. А так ми зустрінемося дітьми й обоє будемо щасливі.

Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:

— Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!

— Просто в голову не вкладається, сер! — вигукнула місіс Менн, здіймаючи руки й злостиво дивлячись на Діка. — Я зроду не бачила такого запеклого малого негідника!

— Відведіть його геть, — звелів містер Бамбл. — Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.

— Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? — жалібно заскиглила місіс Менн.

— Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ, — запевнив її містер Бамбл. — А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.

Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.

Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.

Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи — невдоволеність і невдячність, — розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:

«П'ять гіней винагороди.

Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».

Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.

Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пентонвілу, від хвилювання — нечувана річ! — не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою.

— Містер Браунлоу вдома? — спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.

Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:

— Не знаю. А хто ви такий?

Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.

— Заходьте, заходьте! — задихано вигукнула старенька. — Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!

Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.

Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за столом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:

— Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!

— Будь ласка, не збивайте його з пантелику! — сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.

Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:

— То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?

— Так, сер, — відповів містер Бамбл.

— І ви таки бідл, га? — спитав містер Грімвіг.

— Так, я парафіяльний бідл, джентльмени, — гордо підтвердив містер Бамбл.

— Ну, бачите? — повернувся містер Грімвіг до свого приятеля. — Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл — з голови до п'ят!

Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:

— Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?

— Не більше, ніж вам.

— То що ви можете сказати про нього? — спитав старий джентльмен. — Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте?

— Мабуть, нічого доброго, га? — в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.

Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.

— Бачите! — вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.

Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився на похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.

Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.

Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер — підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своє коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.

— Так, боюся, що все це щира правда, — сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери. — Ось вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.

Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п'ять гіней і пішов.

Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті} розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під'юджувати свого Друга.

Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй: