Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 34

Так уже повелося, що в усіх добротних кривавих мелодрамах, які побачили світло рампи, трагічні й комічні сцени чергуються точнісінько в такому порядку, як червоні та білі шари м'яса й сала в грудинці. Під вагою кайданів і злигоднів герой падає на своє солом'яне тюремне ложе, а в наступній сцені, не відаючи про це, його вірний зброєносець звеселяє глядачів кумедною пісенькою. З болем сердечним ми спостерігаємо героїню в руках пихатого й жорстокого барона; честь і життя її в небезпеці, й вона хапається за кинджал, щоб ціною життя зберегти честь. Та саме в ту мить, коли хвилювання наше досягає найвищої межі, лунає дзвінок, і ми зненацька опиняємось у великому залі замку, де сивоголовий сенешаль[43] виконує забавну пісеньку у супроводі хору ще забавніших васалів, перед якими відчинені всі двері і храмів, і палаців і які вештаються гуртом по всіх усюдах, неугавно виспівуючи пісень.

Слід визнати, що подібні переміни не такі вже недоречні й неприродні, як може видатися на перший погляд. У житті бувають ще дивовижніші переходи від столу, що вгинається під стравами, до смертельного ложа, від жалоби до святкових шат; але не забуваймо і про величезну різницю, яка полягає в тому, що в житті ми вже не пасивні глядачі, а дійові особи. Актори, імітуючи на сцені життя, просто не помічають незвичайності різких переходів та раптових спалахів пристрасті чи почуттів, які, проте, відразу обурюють глядача своєю надмірністю і фальшем.

У книжках такі несподівані перескоки, такі швидкі зміни часу й місця дії не тільки освячені давньою традицією, але й вважаються багатьма за доказ літературної майстерності автора — на думку критиків, вона тим вища, чим більша халепа, в якій письменник залишає своїх героїв наприкінці кожного розділу. З огляду на все це, дана коротка передмова може видатися зайвою. В такому разі сприйміть її як перепрошення біографа за свій намір повернутися до міста, де народився Олівер, і повірте, що вас не запросили б у цю подорож, якби на те не було істотних і поважних причин.

Рано-вранці містер Бамбл вийшов з воріт робітного дому, гордо випростався й урочистим кроком рушив по Хай-стріт у всій пишноті її блиску свого високого становища: його трикутний капелюх і оздоблений галуном сюртук сяяли в промінні вранішнього сонця, дужою рукою він владно стискав ціпок. Містер Бамбл завжди високо тримав свою голову, але цього ранку він ніс її ще вище. Відсутній погляд його, піднесеність, якою дихала вся його постава, відразу підказали б спостережливому глядачеві, що в голові бідла рояться думки такі глибокі, що їх неможливо навіть висловити.

Містер Бамбл не зупинявся поговорити ні з дрібними крамарями, ні з іншими стрічними, що шанобливо вітали його. Він відповідав їм тільки помахом руки і не стишував своєї величної ходи, аж поки не прибув на ферму, де місіс Менн з парафіяльною турботливістю опікувалася жебрацькими дітьми.

— Щоб він провалився, цей бідл! — вилаялася місіс Менн, почувши, як хтось торсає хвіртку, і зразу здогадавшись, хто саме. — Кого ж іще принесло б у таку ранню пору! Господи, містер Бамбл, невже це ви? Боже, яка радість, яка радість! Прошу, заходьте до вітальні, сер.

Перші речення призначалися Сьюзен, а радісні вигуки привітна господиня адресувала містерові Бамблу, поки, поштиво кланяючись і догідливо всміхаючись, відмикала хвіртку й вела його до вітальні.

— Місіс Менн, — сказав містер Бамбл, не сідаючи й не гепаючись у крісло, як зробив би який-небудь мужлан, а опускаючись у нього неквапно й поважно. — Місіс Менн, бажаю вам, пані, доброго ранку.

— І я вам, сер, і я вам бажаю доброго ранку, — відповіла місіс Менн, сяючи усмішкою. — Сподіваюсь, ви добра себе почуваєте?

— Не дуже, місіс Менн, — відповів бідл. — Парафіяльне життя — не трояндове ложе, місіс Менн.

— Ох, ваша правда, містере Бамбл, — підхопила господиня, і всі жебрацькі діти хором підтвердили б її слова, якби почули їх.

— Парафіяльне життя, моя люба, — провадив бідл, стукаючи ціпком об стіл, — це суцільні турботи, неприємності й труднощі, але що поробиш: ми, громадські діячі, приречені зносити переслідування!

Місіс Менн, не второпавши, що це має означати, звела руки й співчутливо зітхнула.

— Так, місіс Менн, нам лишається тільки зітхати, — сказав бідл.

Зрозумівши, що вона не схибила, місіс Менн зітхнула ще раз, явно догодивши тим громадському діячеві, який, стримуючи самовдоволену посмішку, суворо глянув на свій капелюх і проказав:

— Місіс Менн, я їду до Лондона.

— Невже, містере Бамбл? — скрикнула, задкуючи, місіс Менн.

— Так, їду до Лондона, пані, — повторив непохитний бідл. — Поштовою каретою. Везу двох жінок з робітного дому. Суд має визначити їхнє право осідлості[44], і рада доручила мені — мені, місіс Менн! — свідчити на сесії[45] в Кларкенвелі. І ми ще подивимось, — додав, велично випростуючись, містер Бамбл, — чи не доведеться кларкенвелським суддям підібгати хвоста після мого виступу!

— Ох, не будьте надто суворі до них, сер! — улесливо мовила місіс Менн.

— Ця кларкенвелська братія сама на це напросилася, пані, — відповів містер Бамбл. — Сама заварила кашу, тепер нехай їсть.

У цій грізній заяві містера Бамбла бриніла така рішучість, така віра в правоту своєї справи, що місіс Менн аж моторошно стало. Нарешті вона зважилася запитати:

— То ви їдете каретою, сер? А я гадала, що жебраків возять на підводах.

— Тільки хворих жебраків, місіс Менн, — відлові п бідл. — Як іде дощ, ми садимо їх на відкриті підводи, щоб вони, бува, не застудились.

— Он як! — сказала місіс Менн.

— Поштова карета заїде за цими двома, а місця ми замовили найдешевші, — пояснив містер Бамбл. — Обидві вони на ладан дихають, і ми підрахували, що квитки до Лондона обійдуться нам на два фунти дешевше, ніж похорон, — звісно, якщо мені поталанить накинути їх якійсь іншій парафії і якщо вони на зло нам не вріжуть дуба дорогою. Ха-ха-ха!

Містер Бамбл засміявся, та коли погляд його впав на трикутний капелюх, він знову споважнів.

— Ми забули про справу, моя пані, — мовив він. — Ось ваша платня за місяць від парафії.

Містер Бамбл видобув з гамана загорнуті в папір срібні монети, й на його прохання місіс Менн написала розписку.

— Щось я тут плям понаставляла, — сказала дитяча наглядачка, — але, здається, написала правильно. Спасибі, містере Бамбл, сер, я вам дуже, дуже вдячна.

Містер Бамбл ласкаво кивнув головою у відповідь на реверанс місіс Менн і поцікавився, як поживають діти.

— Благослови їх, крихіток, господи! — палко відповіла вона. — Вони в мене, любесенькі, такі здорові, що далі вже нікуди! Звісно, за винятком тих двох, що померли на тому тижні, і малого Діка.

— Невже цей хлопець і досі не одужав? — спитав містер Бамбл.

Місіс Менн похитала головою.

— Цей ваш Дік — зіпсована, свавільна, непутяща парафіяльна дитина, — роздратовано сказав містер Бамбл. — Де він?

— Зараз я його приведу, сер, — відповіла місіс Менн. — Діку, йди-но сюди!

Незабаром Діка знайшли. Місіс Менн сяк-так умила його під краном і обтерла подолом халата, після чого привела хлопця перед грізні очі бідла.

Хлопчик був худий і блідий, щоки в нього позападали, великі очі хворобливо блищали. Жалюгідні парафіяльні лахи — парадний мундир його убозтва — висіли на кощавих плечах, а руки й ноги висохли, мов у старого діда.

Маленьке створіння стояло перед містером Бамблом і тремтіло, не наважуючись звести на нього очі, боячись навіть почути його голос.

— Ану, подивися джентльменові в очі, ти, впертий хлопчиську! — гримнула на нього місіс Менн.

Дитина несміливо звела очі й зустрілася поглядом з містером Бамблом.

— Що з тобою, парафіяльний Діку? — спитав містер Бамбл, дуже доречно обравши жартівливий тон.

— Нічого, сер, — ледь чутно відповів хлопчик.