Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 31

— Ну як, Ненсі, знайшла слід? — запитав Сайкс, подаючи їй чарку.

— Знайшла, Білле, — відповіла юна леді, вихиливши її. — Відбігала собі ноги, але знайшла. Хлопчисько хворів, не вставав з ліжка і…

— Ох, Ненсі, голубонько! — сказав Фейгін, підвівши очі.

Мабуть, руді брови єврея якось дивно здригнулись, а глибоко запалі очі примружилися, застерігаючи Ненсі від зайвої відвертості, але, чи так воно було, для нас не має великого значення. В даному разі нас цікавить лише факт. А факт полягає в тому, що Ненсі раптом урвала свою розповідь на півслові і, чарівно всміхаючись Сайксові, звернула мову на інше. Хвилин через десять на містера Фейгіна напав нестримний кашель, і Ненсі відразу накинула на плечі шаль і заявила, що їй час іти. Містер Сайкс, з'ясувавши, що йому з нею по дорозі до першого повороту, зголосився провести її; вони вийшли вдвох, а за ними, тримаючись на безпечній відстані, поплентався білий пес, що виліз із підворіття, як тільки пройшов його хазяїн.

Коли Сайкс подався геть, Фейгін висунув голову з дверей у темний коридор, погрозив йому вслід кулаком, пробурмотів якийсь прокльон, а тоді з бридкою посмішкою знову сів до столу й незабаром занурився в читання цікавих сторінок «Поліційної газети».

Тим часом Олівер Твіст, і гадки не маючи, що веселий старий джентльмен перебуває десь зовсім поряд, прямував до книжкового рундука. Дійшовши до Кларкенвелу, він помилково завернув не в той провулок, але помітив це аж тоді, коли пройшов його до половини. Знаючи, однак, що і цей провулок іде в потрібному напрямку, він вирішив не вертатись і тільки наддав ходи, міцно тримаючи книжки під пахвою.

Він ішов і думав, як йому пощастило і як багато він віддав би за те, щоб тільки глянути на бідолашного малого Діка, який, голодний і побитий, можливо, гірко плаче саме в цю хвилину. Аж раптом він здригнувся, почувши за спиною несамовитий жіночий зойк: «Ой, мій любий братику!» — і не встиг він озирнутися, як чиїсь руки міцно обвилися навкруг його шиї.

— Пустіть! — скрикнув Олівер, вириваючись з обіймів. — Пустіть, чуєте! Хто ви така? Чого вам від мене треба?

Замість відповіді молода жінка, що обіймала його, тримаючи в руці кошик і ключ, тільки заголосила.

— Слава тобі, господи! — кричала вона. — Нарешті я знайшла його! Ох, Олівере, Олівере, як же ти міг, скільки ти горя мені завдав! Ходім, ходім додому, рідний мій. Нарешті я знайшла його! Слава тобі, господи, боже милосердний, нарешті він знайшовся!

Після цих безладних вигуків молода жінка знову заридала, і так ревно, так нестямно, що дві жінки, які саме підійшли, спитали в різникового хлопця з лискучим волоссям, намащеним воловим жиром, який також спостерігав цю сцену, чи не слід би йому збігати по лікаря. На що хлопець, наділений, очевидно, досить млявою, щоб не сказати ледачою, вдачею, відповів, що, на його думку, лікар не потрібен.

— Ні, ні, не турбуйтеся, — сказала молода жінка, хапаючи Олівера за руку. — Мені вже краще. Ходім додому, капосний хлопчиську! Ходім!

— А що сталося, добродійко? — поцікавилась одна з жінок.

— Ох, добродійко! — вигукнула молода жінка. — Він утік з місяць тому від своїх чесних, роботящих батьків, злигався із зграєю злодіїв та шахраїв і розбив серце своїй бідолашній матері.

— От негідник малий! — мовила одна жінка.

— Ану марш додому, гаденя! — підхопила друга.

— Неправда все це! — злякано закричав Олівер. — Я не знаю її! В мене немає сестри, нема ні батька, ні матері! Я сирота! Я живу в Пентонвілі!

— Ні, ви послухайте! Бреше й оком не змигне! — скрикнула молода жінка.

— Ой, та це ж Ненсі! — вигукнув Олівер. Він тільки тепер побачив її обличчя й від подиву аж відсахнувся.

— От бачите, він мене знає! — заволала до присутніх Ненсі. — Сам себе виказав! Люди добрі, допоможіть, скажіть йому, щоб ішов додому, а то він уб'є і матінку нашу, й батька, і розіб'є серце мені!

— Що тут у біса коїться? — гаркнув якийсь чолов'яга, вискакуючи з шинку в супроводі білого пса. — Ти диви, це ж малий Олівер! Ану йди додому, щеня! Твоя мати вже очі виплакала! Мерщій додому, чуєш?

— Вони мені чужі! Я не знаю їх! Рятуйте, рятуйте! — кричав Олівер, вириваючись із дужих ручиськ незнайомця.

— Рятуйте? — повторив чолов'яга. — Зараз я тебе врятую, паскуднику. Звідки в тебе ці книжки? Поцупив їх, га? Дай-но їх сюди!

Кажучи це, він видер в Олівера з-під пахви книжки і вдарив ними хлопця по голові.

— Так його! — вигукнув з вікна в горищі якийсь чоловік. — Він тільки таку мову й розуміє!

— Правильно! — підтакнув тесляр із заспаним обличчям, схвально глянувши на чоловіка, що визирав з вікна.

— Може, порозумнішає! — згодились обидві жінки.

— І то правда! — мовив чолов'яга, ще раз торохнувши Олівера по голові і схопивши його за комір. — Ходім, негіднику! Де П'ятак? Ану сюди, псюго! Не спускай його з очей!

Що було робити бідолашному хлопцеві, ще зовсім кволому після хвороби, приголомшеному несподіваним нападом, побитому і нажаханому гарчанням страшного пса й брутальністю незнайомця, пригніченому тим, що всі довкола повірили брехні і справді вважають його запеклим негідником? Вже сутеніло, у провулку цьому мешкав непевний люд, чекати на чиюсь допомогу було марно, опиратись — теж. І за хвилину Олівера потягли лабіринтом темних вузьких вуличок, потягли так швидко, що навіть коли він насмілювався кричати, навряд чи хтось міг зрозуміти, що він благає допомоги. А втім, хіба не однаково? Той, хто зрозумів би, все одно не звернув би уваги на його благання.

На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.

Розділ XVI

Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.

— Ти чув? — гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.

Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.

— Давай другу, — звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку. — Сюди, П'ятаче!

Пес підвів голову й загарчав.

— Дивись сюди, псюго! — провадив Сайкс, беручи Олівера за горло. — Як він бодай писне, хапай його! Затямив?

Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.

— Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! — мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням. — Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!

П'ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.

Вони переходили через Смітфілд[40], але якби це навіть був Гровенор-сквер[41], Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незнайомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.

Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.