Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 30

— О, то ви й справді вважаєте, що він повернеться? — спитав містер Грімвіг.

— А ви ні? — всміхнувся містер Браунлоу.

Дух сперечання в грудях містера Грімвіга був у цю мить особливо впертий, і впевнена усмішка містера Браунлоу цю впертість тільки посилила.

— Hi, — мовив містер Грімвіг і грюкнув об стіл кулаком. — Ні, не вважаю. Хлопець вийшов у новому вбранні, під пахвою в нього пака дорогих книжок, а в кишені п'ятифунтова банкнота. Він подасться до своїх друзів-злодюг і насміється з вас. Якщо цей хлопець колись повернеться в цей дім, я ладен з'їсти свою голову.

Проказавши це, він присунув свого стільця ближче до столу, й обидва приятелі завмерли в мовчазному чеканні над годинником, що лежав між ними.

Щоб показати, як багато важать для нас наші погляди і на які нерозважливі й необачні висновки штовхає нас затята гордовитість, зазначимо, що хоч містер Грімвіг не був бездушним і щиро співчував би своєму другові, якби той став жертвою підступності й обману, — незважаючи на все це, він зараз палко, від душі хотів, щоб Олівер не повернувся.

Вже споночіло так, що важко було розгледіти цифри на циферблаті, а двоє старих джентльменів все сиділи мовчки за столом, на якому лежав годинник.

Розділ XV,

У темній кімнаті смердючого шинку в найбруднішому закутку Літл-Сефрон-Хіллу, в похмурому, моторошному кишлі, де взимку цілий день горить газовий ріжок, куди влітку не зазирає жоден промінь сонця, над олов'яним кухлем і чаркою, від яких тхнуло спиртним, сидів чоловік у плисовому сюртуці, коричневих бриджах, панчохах і шнурованих черевиках, у якому навіть у цій півтемряві найнедосвідченіший агент поліції враз упізнав би містера Вільяма Сайкса. Коло ніг його сидів білий червоноокий пес, який то мовби підморгував обома очима воднораз своєму хазяїнові, то зализував на морді велику свіжу рану, що з'явилася, певно, внаслідок недавньої бійки.

— Сиди смирно, тварюко! — раптом гаркнув містер Сайка

Чи то міркування його були такі глибокі, що навіть кліпання собачих очей заважало їм, чи то думки гнітили Сайкса так, що йому схотілося розважити душу, бодай штурхонувши ногою безневинну тварину, — сказати важко.

Та хоч би яка була причина, її наслідок не забарився: Сайкс копнув собаку, та ще й вилаяв його на додачу.

Собаки взагалі не мстяться своїм хазяїнам за заподіяну кривду, але Сайксів пес мав вдачу не кращу, ніж цей лиходій, а тут іще й незаслужена образа допекла до живого, отож, недовго думаючи, він мовчки вп'явся зубами в черевик хазяїна, добряче шарпонув його і з гарчанням поліз під лаву, вчасно уникнувши кухля, яким містер Сайкс спробував поцілити пса в голову.

— А, так ти кусатись? — мовив Сайкс, хапаючи однією рукою кочергу, а другою видобуваючи з кишені й неквапно розкриваючи великого складаного ножа. — Ану, ходи сюди, гаде! Сюди! Чуєш?

Собака, звісно, чув, бо голос містера Сайкса звучав удвічі лютіше, ніж завжди, але, відчуваючи, очевидно, якесь дивне небажання підставляти горлянку під ніж, він не зрушив з місця, а тільки загарчав ще погрозливіше, вчепився зубами за кочергу й почав гризти її, мов дикий звір.

Цей опір ще дужче розлютував містера Сайкса. Вже не тямлячи себе від злості, він став навколішки й почав штрикати кочергою під лавою. Пес кидався то в один, то в другий бік, огризався, гарчав і гавкав, а чоловік штрикав, бив, горлав і лаявся на всі заставки. Розв'язка здавалася неминучою, коли раптом хтось відчинив двері. Собака прожогом вискочив з кімнати, а Вілл Сайкс залишився стояти навколішках з кочергою в одній руці й ножем у другій.

Сварки без супротивника не буває, каже давнє прислів'я. Втративши одного супротивника — собаку, — містер Сайкс негайно переніс свій гнів на новоприбулого.

— Якого біса ти сунешся між мною й моїм собакою? — замахнувшись кочергою, вигукнув він.

— Та хіба ж я знав, мій дорогесенький, я ж не знав, — смиренно відповів Фейгін — бо це був саме він.

— Не знав, підла шахрайська твоя душа? — прогарчав Сайкс. — Ти ще скажеш, що не чув колотнечі?

— Ані шереху не чув, Віллє, щоб я пропав! — відповів старий.

— Аякже, ти ніколи нічого не чуєш, — злісно засміявся Сайкс. — А чомусь ходиш навшпиньки, щоб ніхто не помітив, як ти підкрався і як зник. Шкода, що хвилину тому ти не був на місці собаки, Фейгіне.

— Чому? — силувано всміхнувшись, запитав той.

— А тому, що закон охороняє життя таких людців, як ти, нікчем, гірших за паршивого пса, але дозволяє вбивати собак, як кому заманеться, — відказав Сайкс, промовисто клацнувши ножем. — Ось чому.

Фейгін потер руки і, присівши до столу, вимушено засміявся з жарту свого приятеля. Проте видно було, що в нього зашкребло на душі.

— Смійся, смійся, — сказав Сайкс, ставлячи на місце кочергу й кидаючи на Фейгіна лютий, зневажливий погляд. — З мене тобі однаково не насміятись, хіба що на шибениці. Ти в моїх руках, Фейгіне, і щоб я здох, якщо я тебе випущу. Затям собі це: куди я, туди й ти, я на дно — і ти за мною. Тож пильнуй, щоб зі мною нічого не сталося!

— Ну, годі, годі, мій дорогесенький, — мовив єврей. — Хіба ж я не знаю. У нас… у нас з тобою спільні інтереси, Білле… Спільні інтереси.

— Гм, — буркнув Сайкс із таким виразом, мовби вважав, що для Фейгіна інтереси ті важать більше, ніж для нього. — Ну, кажи, з чим прийшов.

— Усе сало розтопилося, і я приніс тобі твою пайку, — відповів Фейгін. — Тут трохи більше, ніж тобі належить, мій дорогесенький, але ж я знаю, що за тобою не пропаде, й іншим разом ти мені…

— Годі патякати, — нетерпляче перебив його грабіжник. — Де гроші? Давай їх сюди!

— Зараз, зараз, Білле, не гарячкуй, — улесливо сказав єврей. — Ось вони! В повній цілості!

Кажучи це, він витяг з-за пазухи старий бавовняний носовик, розв'язав великий вузол і вийняв пакуночок в обгортковому папері. Сайкс вихопив пакуночок у нього з рук, похапцем розгорнув і почав рахувати соверени[39].

— Це все? — спитав він.

— Все, — відповів старий.

— А ти дорогою не розгорнув часом пакунок та не проковтнув дві-три монети? — підозріло спитав Сайкс. — Та не строй ти із себе ображеного! Ти ж уже не раз це робив. Ану шарпни балабон!

У перекладі на людську мову це означало подзвонити. На дзвінок до кімнати ввійшов інший єврей, молодший за Фейгіна, але майже такий самий бридкий і відразливий.

Біля Сайкс тільки мовчки показав на порожній кухоль. Молодий єврей, чудово зрозумівши цей жест, узяв кухоль, щоб його наповнити. Та перше ніж вийти, він запитально подивився на Фейгіна, який саме звів очі, немов чекаючи цього погляду; у відповідь старий ледь хитнув головою — так сторожко, що навіть спостережливий глядач навряд чи помітив би цей рух. Сайкс, у всякому разі, не помітив його, бо саме нахилився, щоб зав'язати шнурок, який йому порвав собака. Можливо, якби він зауважив цю німу сцену, то збагнув би, що вона не віщує йому добра.

— Тут є хто-небудь, Барні? — спитав Фейгін. Тепер, коли Сайкс дивився на нього, він говорив, утупивши очі в підлогу.

— Нікого, — відповів Барні, чиї слова — йшли вони від серця чи ні — виходили тільки через ніс.

— Нікого? — здивовано перепитав Фейгін, немов даючи зрозуміти, що Барні вільний казати правду.

— Нікого, крім міс Ненсі, — відповів той.

— Ненсі тут? — вигукнув Сайкс. — Де вона? Щоб мені очі повилазили, якщо я не шаную цю дівку! Вона ж артистка!

— Вона в буфетній, їсть варену яловичину, — сказав Барні.

— Скажи їй, хай іде сюди, — звелів Сайкс, наливаючи в чарку джину. — Давай її сюди.

Барні несміливо глянув на Фейгіна, немов питаючи дозволу. Старий, однак, мовчав і не підводив очей. Тоді Барні вийшов і незабаром повернувся з Ненсі, яка була при повному параді: у капелюшку, фартушку, з кошиком і з ключем у руці.