Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 15

— Підкидьку, як поживає твоя мама? — почав Ной.

— Вона померла, — відповів Олівер. — І не чіпай її!

Кажучи це, Олівер спалахнув і почав важко дихати, губи й ніздрі його якось дивно затремтіли, що, на Ноєву думку, провіщало вибух плачу. Певний цього, містер Клейпол повів далі.

— А чого вона померла, підкидьку? — спитав він.

— Від розбитого серця, так мені казали старі богаділки, — мовив Олівер скоріше до себе самого, аніж до Ноя. — Я тільки тепер, здається, зрозумів, що значить померти від розбитого серця.

— Тра-ля-ля, підкидьку! — вигукнув Ной, спостерігши, що по Оліверовій щоці скотилася сльоза. — Чого ти рюмсаєш?

— Не через тебе, — відповів Олівер, похапцем стираючи сльозу. — Не радій.

— Та невже? — вишкірився Ной.

— Так, не через тебе! — гостро відказав Олівер. — І не смій мені більше говорити про неї. Не чіпай її — тобі ж буде краще.

— Мені буде краще? — вигукнув Ной. — Он як? Мені буде краще? Ох, підкидьку, ти добалакаєшся. Не чіпай його маму! Знаємо, хто вона така була, знаємо! О господи!

Тут Ной значущо похитав головою, зморщив, наскільки це можливо було, свого кирпатого червоного носа і, підбадьорений Оліверовим мовчанням, повів далі тим глузливим, удавано співчутливим тоном, що вражає найдужче:

— Розумієш, підкидьку, тепер уже цьому не зарадиш, та й тоді, звісно, ніяк було зарадити, і тому мені дуже прикро. Не тільки мені, всім нам прикро, і ми страшенно вболіваємо за тебе. Але ти повинен знати. Підкидьку, твоя мати була звичайнісінька шльондра.

— Що ти сказав? — перепитав Олівер, різко підводячи голову.

— Звичайнісінька шльондра, підкидьку, — спокійно повторив Ной. — І її щастя, що вона померла, підкидьку, інакше їй довелося б тепер сидіти у Брайдуелі[20] чи гарувати на каторзі, а то й гойдатися на шибениці, і це таки найпевніше!

Почервонівши від люті, Олівер скочив на ноги, перекинув стілець і стіл, схопив Ноя за горло, трусонув так, що в того аж зуби клацнули, і, вклавши всю свою силу в один удар, звалив свого кривдника з ніг.

Ще хвилину тому Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробило жорстоке поводження. Але тепер дух його збунтувався, і від смертельної образи, завданої матері, його кров скипіла. Груди його здіймались, очі палали, він випростався на весь зріст. Він був сам на себе не схожий; грізно дивлячись на свого боягузливого мучителя, кидаючи йому, поваленому, скорцюбленому від страху, виклик з не відомою досі для себе відвагою.

— Убивають! — зарепетував Ной. — Шарлотто! Пані! Цей новенький убиває мене! Рятуйте! Рятуйте! Олівер сказився! Шар-лот-то!

На крик Ноя озвалася голосним вереском Шарлотта і ще голоснішим — місіс Сауербері; перша вскочила до кухні з бічних дверей, а друга затрималася на хвильку на сходах, аж поки пересвідчилася, що там, унизу, ніщо не загрожує її життю.

— Ах ти ж, негіднику! — зарепетувала Шарлотта, щосили смикаючи Олівера за комір (а силою вона не поступалася атлетові, який щодня тренує свої м'язи). — Ах ти ж, не-вдяч-ний, ка-пос-ний, пас-куд-ний мер-зот-ни-ку! — І за кожним складом вона відважувала Оліверові добрячого стусана, про людське око супроводжуючи його вереском.

Кулак у Шарлотти був аж ніяк не легкий, але, боячись, що для приборкання розлютованого Олівера одного кулака буде мало, місіс Сауербері кинулася на підмогу: збігла зі сходів і, вчепившись у хлопця однією рукою, другою почала дряпати йому обличчя. За цих сприятливих умов Ной підвівся й став і собі гатити Олівера кулаками по спині.

Все це вимагало неабияких зусиль, а тому довго тривати не могло. Утомившись бити й дряпати, вони затягли Олівера, який пручався, борюкався і не втрачав бойового запалу, до льоху, де й замкнули. По тому місіс Сауербері впала на стілець і заридала.

— Боже мій, вона помирає! — вигукнула Шарлотта. — Ною, любий, мерщій склянку води!

— Ох, Шарлотто! — заговорила місіс Сауербері, насилу вимовляючи слова через брак повітря в грудях і надмір холодної води, яку Ной вихлюпнув їй на голову й плечі. — Ох, Шарлотто! Яке щастя, що він не зарізав усіх нас серед ночі!

— Так, пані, нам пощастило, — підтвердила та. — І, сподіваюся, це буде наукою хазяїнові. Хіба ж можна брати в дім цих гаденят, які з колиски стають убивцями й грабіжниками? Бідолашний Ной! Він уже конав, коли я забігла!

— Бідолаха! — сказала місіс Сауербері, жалісливо дивлячись на вихованця парафіяльного притулку.

Ной, верхній жилетний ґудзик якого був на рівні Оліверової маківки, вислуховував усі ці співчуття, жалібно схлипуючи й тручи очі долонями, і врешті спромігся-таки видушити із себе кілька сльозинок.

— Що робити? — вигукнула місіс Сауербері. — Хазяїна вдома нема, жодного чоловіка в домі нема, а він от-от висадить двері!

Її припущення було аж ніяк не безпідставне: згадана дерев'яна споруда двигтіла під шаленими наскоками Олівера.

— Ох, боже мій, пані, я не знаю, що робити! — сказала Шарлотта. — Може, послати по поліцію?

— Чи по військову підмогу! — запропонував містер Клейпол.

— Ні! — відказала місіс Сауербері, згадавши про давнього Оліверового приятеля. — Біжи до містера Бамбла, Ною, й скажи, щоб він негайно йшов сюди! Та не шукай ти картуза! Мерщій! І поки бігтимеш, притискай до підбитого ока ножа — воно тоді не набрякне.

Не гаючи часу на відповідь, Ной чимдуж кинувся бігти. Перехожі здивовано дивилися вслід вихованцеві притулку, що мчав вулицею голомозий, притискаючи до ока лезо складеного ножа.

Розділ VII

Ной Клейпол стрімголов летів вулицями, жодного разу не зупиняючися, щоб звести дух. Лише добігши до воріт робітного дому, він на хвильку затримався, відхекався, схлипнув, перевіряючи, як це в нього вийде, скорчив перелякану міну, а тоді затарабанив у хвіртку й постав перед старим воротарем робітного дому з такою нещасною фізіономією, що навіть цей злидар, звиклий бачити тільки нещасні обличчя, вражено позадкував.

— Що з тобою, хлопче? — скрикнув він.

— Містера Бамбла! Де містер Бамбл? — заволав Ной з добре вдаваним розпачем і так голосно й надривно, що містер Бамбл, який випадково перебував неподалік, не тільки почув його сам, але й не на жарт перелякався і вибіг надвір без трикутного капелюха, — а це вже обставина сама по собі знаменна й дивовижна, бо вона доводить, що навіть парафіяльний бідл під впливом великої несподіванки може тимчасово втратити самовладання і почуття власної гідності.

— Ох, містере Бамбл, сер! — залементував Ной. — Олівер, сер… Олівер…

— Ну, що? Що з ним? — перебив містер Бамбл, в холодних очицях якого спалахнула радість. — Невже втік? Невже втік, Ною?

— Та ні, сер! Не втік! Він сказився! — відповів Ной. — Спочатку він хотів порішити мене, сер, а потім хотів порішити Шарлотту, а потім хазяйку. Ой, як боляче, сер! Ой, не можу!

Тут Ной почав корчитись і звиватись, мов в'юн, тим самим даючи зрозуміти, що звірячий напад Олівера заподіяв йому тяжкі внутрішні ушкодження, які завдають нестерпного болю й страждань.

Побачивши, що від цієї новини містерові Бамблу геть відібрало мову, Ной постарався ще дужче його вразити й заходився нарікати на свої страшні рани вдесятеро голосніше. Коли ж він помітив джентльмена в білому жилеті, що саме простував двором, вереск його став зовсім несамовитим, бо хлопець правильно зметикував, що корисно було б привернути увагу й викликати обурення ще й згаданого добродія.

Увагу джентльмена Ной привернув дуже швидко. Не зробивши й трьох кроків, той гнівно крутнувся на підборах і запитав, чому оте щеня виє й чому містерові Бамблу не пригостити б його палицею так, щоб його зумисні голосові вправи стали мимовільними. На що містер Бамбл відповів:

— Цього бідолашного хлопчину з дитячого притулку, сер, мало не вбив — ну, ще трохи — і вбив би — отой малий Твіст.