Пригоди Олівера Твіста - Диккенс Чарльз - Страница 14

— Це моя дочка, — сказала стара, хитнувши головою в бік небіжчиці, й уста її скривились у безглуздій посмішці, страшнішій за смерть. — Боже, боже! Хіба не дивно: я, її мати, весела й здорова, а вона лежить отам холодна, заклякла! Боже, боже! Подумати тільки! Сміх, та й годі! Сміх, та й годі!

Бурмочучи щось, ця жалюгідна істота раз у раз заходилася огидним реготом, аж поки побачила, що трунар зібрався йти.

— Стривайте! — гучно прошепотіла вона. — Коли її ховатимуть — завтра, післязавтра чи сьогодні ввечері? Я опорядила її й маю йти за труною. Пришліть мені плаща — довгого теплого плаща, бо ж надворі така холоднеча. І перше, ніж іти, нам треба буде випити вина й закусити пирогом! А втім, нехай. Пришліть краще хлібця — буханку хлібця й кухоль води. Чоловіче добрий, ви ж пришлете хлібця? — занепокоєно спитала вона, хапаючи трунаря за рукав уже біля самих дверей.

— Авжеж, авжеж, — відповів трунар. — Усе, що забажаєте! — Він вирвався з рук старої і квапливо вийшов, тягнучи за собою Олівера.

Наступного дня (родині тим часом було надано допомогу: містер Бамбл сам відніс туди двофунтовий буханець хліба й шматок сиру) Олівер із своїм хазяїном повернулися до злиденного помешкання. Містер Бамбл чекав на них разом з чотирма мешканцями робітного дому, що мали нести труну. На плечі старої й удівця накинули благенькі чорні плащі, потім трунар пригвинтив віко нічим не оббитої домовини, носильники завдали її собі на плечі й винесли на вулицю.

— А тепер наддайте ходи, бабусю, — прошепотів Сауербері на вухо старій. — Ми запізнимось, а священик чекати не любить. Ану, вперед, хлопці, налягайте на ноги!

Після такого наказу носильники побігли підтюпцем із своєю легкою ношею, а вдівець і мати небіжчиці подалися слідом, намагаючись не відставати. Містер Бамбл і Сауербері бадьоро чимчикували попереду, а Олівер, у якого ноги були не такі довгі, як у його хазяїна, біг збоку.

Проте, всупереч передбаченням містера Сауербері, їм можна було б і не поспішати: коли вони дійшли до занедбаної, зарослої кропивою ділянки цвинтаря, на якій ховали коштом парафії, священика там ще не було, а паламар, що сидів біля каміна в ризниці, висловив припущення, що прийде він десь за годину. Тож труну поставили край могили, і родичі небіжчиці стали в грязюці над нею, терпеливо чекаючи під холодною мжичкою, а якісь обідрані хлопчаки, приваблені цікавим видовищем, галасливо затіяли грати в піжмурки поміж могил, раз у раз для забави перестрибуючи через труну. Містер Сауербері й Бамбл, на правах близьких друзів паламаря, сиділи з ним біля каміна й читали газети.

Нарешті, через годину з гаком, містер Бамбл, Сауербері й паламар підбігли до могили, а слідом за ними з'явився священик, який на ходу надягав стихар. Містер Бамбл для порядку пригостив ціпком двох-трьох хлопчаків, а слуга божий, прочитавши з панахиди рівно стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, віддав стихаря паламареві й пішов геть.

— Ну, Білле, закопуй, — сказав Сауербері могильникові.

Робота була неважка: в братській могилі стояло стільки трун, що від віка горішньої до поверхні лишалося всього кілька футів. Могильник засипав яму, сяк-так притоптав землю ногами, узяв заступ на плече й пішов, а за ним, галасуючи, побігли хлопчаки, розчаровані тим, що розвага тривала так недовго.

— Ходімо, друже, — мовив Бамбл, поплескавши вдівця по спині. — Ходімо, бо зараз зачинять браму.

Вдівець, котрий як став над могилою, так і простояв увесь час непорушно, здригнувся, підвів голову, подивився на Бамбла, ступив кілька кроків і впав непритомний. Божевільній старій було не до зятя: вона саме голосила через те, що трунар забрав у неї плащ. Тому на бідолаху хлюпнули холодною водою з кухля, а коли він опритомнів, його випровадили за цвинтарну браму, замкнули її і розійшлися кожен своєю дорогою.

— Ну як, Олівере, — спитав Сауербері, коли вони рушили додому. — Сподобалося?

— Так, сер, сподобалося, дякую, — відповів Олівер, повагавшись. — Але не дуже, сер.

— Ет, з часом звикнеш, — сказав Сауербері. — А як звикнеш, то воно тобі буде за іграшку, хлопче.

Олівер подумав, чи довго довелося звикати містерові Сауербері. Але вирішив, що краще цього не питати, і мовчки пішов до контори, міркуючи про все побачене й почуте.

Розділ VI

Місячний іспитовий термін скінчився, і Олівера було офіційно прийнято в учні. А тут якраз надійшла благодатна пора хвороб. Висловлюючись комерційною мовою, труни стали ходовим товаром, і за кілька тижнів Олівер набрався неабиякого досвіду. Успіх вдалої вигадки містера Сауербері перевершив його найсміливіші сподівання. Старі люди не пам'ятали такої пошесті кору; хвороба нещадно косила дітей, і не одну жалобну процесію очолював малий Олівер у капелюсі зі стрічкою до колін, викликаючи невимовний захват і розчулення в усіх матерів міста. Оскільки ж Олівер, щоб набути такої потрібної взірцевому трунареві статечності й самовладання, ходив із своїм хазяїном і на похорони дорослих, то він часто мав нагоду спостерігати завидну стійкість і мужність, з якою деякі сильні духом люди переносять випробування долі і втрати.

Наприклад, коли Сауербері обслуговував похорон якої-небудь заможної старої леді чи джентльмена, оточених силою-силенною племінників та племінниць, котрі, поки тривала хвороба, не приховували своєї невтішної, невтримної скорботи навіть від сторонніх очей, — вони, ці самі родичі, залишившись у своєму колі, почувалися зовсім безтурботно й розмовляли між собою так весело й невимушено, наче нічого лихого не сталося. Чоловіки переносили втрату дружини з героїчною витримкою. А дружини й собі, вбираючись у жалобу по чоловікові, думали не про гіркоту втрати, а про те, щоб цей одяг скорботи був елегантний і їм до лиця. Впадало в око й те, що леді й джентльмени, які не тямили себе від розпуки під час похоронної церемонії, опановували себе, тільки-но переступивши поріг свого дому, й цілком заспокоювалися за чашкою чаю. Дивитися на такі речі було і приємно, і повчально, й Олівер спостерігав усе це з великим подивом.

Твердити, ніби приклад цих добрих людей навчив Олівера покірливо зносити злигодні, я не беруся, дарма що я його біограф; але можу засвідчити, що протягом багатьох місяців він безмовно терпів кривди й знущання Ноя Клейпола, який аж казився від заздрощів: адже новому учню дісталися чорна патериця й капелюх із стрічкою, а він, перший учень, так і лишився при старому картузі й шкіряних штанях. Шарлотта ставилася до Олівера погано, бо погано ставився до нього Ной; а місіс Сауербері люто ненавиділа його, бо містер Сауербері виявляв до нього прихильність; отож між цими трьома особами, з одного боку, й нескінченними похоронами — з другого Олівер почував себе далеко не так приємно, як оте голодне порося, що його ненароком замкнули в повних зерна засіках броварні.

А тепер я підійшов до дуже важливої сторінки в біографії Олівера, бо мова піде про подію, яка, на перший погляд здаючись другорядною й незначною, врешті спричинилася до неабияких змін у його подальшому житті. Одного дня Олівер і Ной спустились, як завжди, в обідній, час у кухню, де їм залишили півтора фунта баранячих хребців, — але Шарлотту саме покликали нагору, і Ной Клейпол, голодний і злий, зметикував, що за цей короткий проміжок часу він зможе вволю позбиткуватися над юним Олівером Твістом.

Отож Ной задер ноги на застелений скатеркою стіл і ну розважатися: спершу він скубнув Олівера за чуба, смикнув за вухо і обізвав його підлизою; потім заявив, що неодмінно прийде подивитись, як Олівера повісять, і що рано чи пізно стане-таки свідком цього приємного видовища, а тоді перейшов до інших образливих зауважень, запас яких у злостивого вихованця притулку був невичерпний.

Та що всі ці знущання не давали бажаного наслідку — не доводили Олівера до сліз, — то Ной вирішив удатися до ще дотепніших жартів; перейшов на особисті випади, якими, до речі, не гидують і куди славетніші дотепники, ніж Ной, коли хочуть дошкулити до живого.