Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 76

— Я роблю це не з образи на вас і не заради того, щоб пошкодити вам. Я хочу тільки одного: щоб Велика юрта не зникла. Через два-три роки вона знову відновить своє багатство, отоді я візьму свою частку. Зайвого просити не буду. Візьму тільки те, що ви самі призначите мені зараз, і буду цим задоволений.

Ввечері, коли в юрті Такежана обговорювали ці слова Абая, Азимбай вирішив нарешті заговорити одверто:

— Треба скористатися з того, що Абай надає вам право вибору,— сказав він батькові.— Скажіть йому, що у Великій юрті ви житимете самі. Всі ваші обговорення ні до чого, якщо не почнеться розмова з Єркежан.

Батьків не здивувала та сміливість сина, який заговорив про новий шлюб батька. Обоє вже звикли до того, що хитрий, підступний і обачливий Азимбай дає їм розумні поради. І вже другого дня, знову зустрівшись з родичами, Такежан заговорив одверто і владно:

— Якщо ви, Абай і Ісхак, справді надали мені право вирішувати все, то от моє слово. Найважливіше питання — це питання не про майно і зимівлі, а про вдів. Якщо вирішити його, решта розв’яжеться само собою. Після Оспана залишилися три дружини. Нас теж три аменгери. Але поки що ми не вирішили, хто з нас з якою вдовою одружиться. Ось про що треба зараз говорити. Скажіть свою думку.

Ісхак поспішив заявити, що цілком згоден з Такежаном.

На подив обом Абай не став заперечувати і проти цієї пропозиції. Більше того, він попросив братів сказати, яку вдову кожен з них бере собі за дружину.

Такежан, пам’ятаючи вчорашню розмову з Азимбаєм, сказав, що сам він одружиться з Єркежан. Почувши це, всі глянули на Абая — хто із зловтіхою, хто з цікавістю. Єрбол тривожно стежив за Абаєм, чекаючи, що той скаже.

Абай і цього разу не затримався з відповіддю. Спокійним, тихим голосом він повторив, що Такежанові було дане право розв’язувати всю справу. Раз він прийшов до такого рішення, треба погодитися.

Таким чином, основне питання було розв’язане несподівано швидко і гладко. Спрощувався і поділ спадщини — треба було встановити, яка частка йде з Великою юртою, а все інше розв’язувалося вже легко.

Залишилося переговорити з самою Єркежан, господинею Великої юрти. Першим заговорив при це Ісхак, його підтримали Шубар і Єрбол. Але ІІІаке, який сидів тільки як слухач, висловив іншу думку:

— Чому тільки з Єркежан? Поговорити треба з усіма трьома. Погано, що вони не беруть участі в цьому обговоренні з самого початку.

— Е-е, навіщо ж з усіма розмовляти? — несхвально сказав Ісхак.— Хіба в жінок питають про те, що вирішують чоловіки? Ось зараз зайшла мова про те, що Такежан-ага одружився з Єркежан, її й треба умовити на це. А інші при чому?

Шаке ця відповідь не сподобалася.

— Що ви кажете, Ісхак-ага? — сказав він, стримуючи обурення.— Невже ви збираєтеся поділити їх заочно, навіть не поговоривши з ними! Це схоже на поділ здобичі! Адже ж вони для вас не чужі, та їм і не по шістнадцять років. Хіба у них немає своєї волі, своїх бажань?

Шаке був одним з небагатьох родичів Абая, хто старався брати приклад з нього. І тепер він зрозумів серцем, що Такежан, домагаючись вигідного для себе поділу, готовий захищати будь-які дикі і темні звичаї старовини.

Хоч слова його були не до вподоби Такежанові, Ісхакові і Шубарові, проте відповісти на них різко не можна було, і вони, пробурмотівши щось незрозуміле, замовкли. Абай з цікавістю переводив погляд з одного на другого, мовчки стежачи за ними. Підтримав Шаке тільки Єрбол. Він відчув, що слова того сподобались Абаєві, і сміливо висловив свою думку.

— Шаке має рацію. Ці жінки — ваші невістки, дружини вашого брата, кревні ваші родичі. І ваш обов’язок — порадитися з ними. Тільки так і треба вирішувати.

Такежан глянув на Абая:

— Що ти скажеш?

— Я погоджусь з усім, що ти робиш, крім одного — насильства,— як і раніше, спокійно відповів Абай.— Хоч як ти вирішиш, ти не повинен робити це проти волі самих жінок, Такежан. А в усьому іншому розпоряджайся, як вважаєш за потрібне.

— В такому разі, переговоримо з усіма трьома,— тут же оголосив Такежан.— Шубар і Єрбол, їдьте і скажіть їм наша рішення!

Він промовив це твердо, але в глибині душі подумав: «Якщо десь крилася перешкода, то вона, мабуть, тут». І, обміркувавши становище, він перед від’їздом сказав Шубарові та Єрболові:

— З усіма трьома вдовами говоріть поки що тільки про одне: шаріат велить трьом аменгерам брати за дружин трьох вдів, нехай спочатку вони дадуть згоду на це…— Помовчавши, Такежан промовисто глянув на Шубара і додав: — Кожна з них наслідуватиме приклад іншої. Через те почніть з Торимбали. Вона молодша за інших, нехай скаже своє слово першою.

Посередники так і зробили. Але хоч як умовляв Шубар Торимбалу, вона не дала ніякої відповіді.

— Випереджати Єркежан та Зейнеп я не можу,— вперто повторювала вона.— Дадуть відповідь вони, тоді скажу і я. А поки що мене не силуйте!

Шубар і Єрбол поїхали до Зейнеп. Дорогою Шубар поділився з Єрболом своїми сумнівами:

— Найважча розмова буде з нею… Адже вона більш за всіх тужить за Оспаном.

Єрбол погодився з ним. Усім було відомо, як зворушливо оплакувала Оспана на протязі всіх цих місяців Зейнеп. Ті, хто побував у жалобній юрті, говорили про неї з повагою і співчуттям: «Як щиро тужить вона за чоловіком! Яка вірна була в Оспана подруга! І слова на її вустах, і сльози на її очах, і туга в її серці — все доводить це. Помирати нікому не хочеться, але якщо тебе оплакуватимуть так, як Зейнеп Оспана, можна помирати спокійно». Зейнеп була проти передчасних поминок, а коли все-таки вирішили справляти їх, вона з того дня до самісіньких поминок оплакувала Оспана не двічі, а вже тричі на день.

Через це Шубар завів мову здалека, заговоривши про звичаї, про шаріат, і говорив довго, майстерно, вдавшись до всієї своєї красномовності. Зейнеп слухала мовчки і уважно, переводячи з Шубара на Єрбола погляд своїх красивих очей, в якому світився розум. Обличчя її не виявляло ні здивування, ні горя. Єрбол навіть подумав: «Вона слухає так, наче з нею не раз про це говорили. Невже вдови, довідавшись про переговори у Такежана, порадилися між собою і вже щось вирішили? Коли так, то чи не почне і вона, як Торимбала, кивати на Єркежан?»

Але коли Зейнеп заговорила, відповідь її здивувала обох посередників.

— Дідівських звичаїв я не порушу, сперечатись з родичами не стану,— спокійно сказала вона, вислухавши Шубара.— Робіть, як знаєте, я прийму ваше рішення.

Шубар, скоса зиркнувши на Єрбола, насилу вдержався від посмішки. Проте Зейнеп здивувала їх ще більше, несподівано заговоривши і про те, чого вони ще не хотіли торкатись. Пряма, далекоглядна і рішуча, Зейнеп не любила кружляти кругом та навколо і завжди глузувала з того, що чоловіки, ведучи переговори, розмовляють натяками та манівцями.

— Скажу ще одне,— проказала вона так само спокійно і розсудливо.— Хоч зараз ви і мовчите, але завтра знову приїдете до мене з новим запитанням: «А хто з вас за кого піде заміж?» Так от я відповідаю зараз: і це вирішуйте самі! Якщо у вас залишилось три вдови, то, дякувати богові, є й три левіри. І всі вони люди ще не старі, до землі не зігнулись. А я — не в розквіті молодості, мені не сімнадцять років. Коли один буде старіший за другого на сім років, а другий на чотири, то чи варт про це говорити? Та й хто скаже про цих трьох чоловіків: цей старий, а той молодий? Всі вони між сорока і п’ятдесятьма роками, всі середнього віку. То чи варто міркувати про те, що суйєм менший за кариса?[53] Вирішуйте самі.

Тепер Шубар уже не міг втриматися від посмішки. «А я думав, що вона відмовлятиметься! Видно, їй не терпиться вхопити ще одного чоловіка!» — подумав він, але, побоюючись, що його усмішка може образити Зейнеп, одразу ж сказав уголос, посміхаючись:

— Женеше, люба моя! Як добре, що ви одверто сказали те, що думаєте!

Але як тільки вони від’їхали від аулу Зейнеп, Шубар не стримався від жартів.