Шлях Абая - Ауэзов Мухтар - Страница 75

Абіш перекладав. Магаш і Какитай відповіли, що висміювання пороків, насмішка над злом і несправедливість дуже поширені в казахів. Акилбай, як завжди, взяв участь у розмові не одразу. Він довго обмірковував і нарешті висловив те, що нікому не спало на думку.

— Невже ви вважаєте, що вони самі насмілилися на такі справи? — запитав він і сам одразу ж відповів: — Не помилюся, коли скажу, що обох спритно підбиває Азимбай.

Усі розуміючи розсміялися. Магаш, Дармен і Какитай підтримали Акилбая:

— Звичайно, для нього це найважливіше! Якщо не зіштовхне когось лобами, йому й їжа в горло не піде!

— І завжди мовчить. Він — наче темна вода, що тече без усякого шуму.

— Нацькувати двох у бійці — на це він майстер,— вставив Альмагамбет.

— Так, у цій справі він, мабуть, самому Калдибаєві не поступиться,— відгукнувся Какитай.

Це ім’я викликало новий вибух сміху.

— А що це за Калдибай? — спитав Павлов.

Какитай, прижмурившись, почав розповідати:

— Є у нас така людина. На вигляд статечна, неговірка, смирна й тиха. А сусід його славиться як забіяка. Якось до Калдибая приїхав такий забіяка, який до того ж вважав себе силачем. Калдибай почав його пригощати чаєм, а тут до юрти нагодився сусід. Не встиг він зайти, а Калдибай і каже дружині, але так, щоб почули обидва жигіти: «Япрай, що тепер буде? Як би вони в мене тут не зчепилися, адже обидва такі батири!» Гість враз обернувся до прибулого і каже: «Ей, куди ти прешся? Бачиш, я тут сиджу?» Той у боргу не зостався: «А ти хто такий, що я і зайти не можу?» — і міцно його вилаяв. Калдибай ураз підхопив: «Ну, казав же я! Тепер полізуть битися!» Гість схопився з місця і закричав прибулому: «Що ти там базікаєш?» А Калдибай уже край скатерки загортає: «Ой, дивися, жінко, вже зчепилися! Пай-пай! Прибирай мерщій посуд, весь переб’ють!» Ті й справді кинулися один до одного, а Калдибай відскочив та знову каже дружині: «Ну, ми з тобою їх не розборонимо — обидва силачі, давай краще відійдемо». Таким чином і місце для бійки було звільнене. Почали ті дубасити один одного, а Калдибай стоїть осторонь і примовляє: «Ой-бай, жінко, біжи поклич довгоносого Мусу, нехай заступиться! Та скажи: нехай швидше йде, а то поки він їх не розборонить, вони один одного зовсім змолотять!» А юрта довгоносого Муси була край аулу за півверсти звідти. Калдибай сидить і милується, як забіяки лупцюють один одного. Ніхто їх не розбороняє, Муси все нема й нема, а спинятися жоден не хоче: адже тоді можна буде подумати, що він переможений! Довгоносий Муса дістався до Калдибая, коли в них останні сили вичерпалися,— стоять, ледве дихають і тримаються один за одного. Не встиг Муса зайти в юрту і гукнути: «Що ви робите!» — обидва забіяки впали додолу.

Насміявшись досхочу над тим, як провчили забіяк, молодь знову перейшла до розмови про те, що найбільше займало її голови: Кокпай уже закінчував поему про походи Аблая, Акилбай продовжував давно почату велику поему з життя зулусів. Потім зайшла гаряча суперечка і про поему, задуману Магашем.

В юрті Абая тим часом точилася розмова, далека від того, що хвилювало молодь. Абай мовчки слухав Шубара, який переказував йому пропозицію Такежана й Ісхака; почати переговори про поділ Оспанової спадщини, і, коли той замовк, підняв на нього холодний допитливий погляд.

— Ну, це вони пропонують. А що ти сам про це думаєш? — спитав Абай.

Шубар добре знав, що, хоч як ухиляйся від прямої відповіді, Абай однаково доб’ється правди. Через те вів і не пробував ховатися зі своїми думками.

— По-своєму вони мають рацію: поминки відбулися, можна починати розмову і про спадщину. Звичайно, краще було б зачекати до роковин. Але коли вже така розмова почалася, зволікати нема рації.

— Що ж, коли обидва вважають, що починати поділ доречно, чи можу я заперечувати? Нехай починають переговори,— спокійно погодився Абай і якийсь час сидів у мовчазному роздумі.

Гірко було усвідомлювати: щойно помер Оспан, і вже йде ця непристойна розмова про поділ. І дедалі ясніше розумів, що і Оспан, і він сам все життя були для Такежана та Ісхака не рідними братами, а чужими людьми. І от Оспана нема, а ті двоє ще в повному розквіті сил і здоров’я. Якщо вони й згадують про нього, то тільки тоді, коли думають про спадщину. І Шубар, що приїхав від них, мабуть, не вважає їхні думки і дії неправильними.

Абай знову відчув себе зовсім самотнім. Потім узяв себе в руки і підняв на Шубара суворий погляд.

— У мене одна умова: говорити будемо віч-на-віч. Звичайно, ви обидва повинні бути з нами до кінця переговорів. Треба запросити ще Шаке і Смагула, адже вони такі самі Оспанові родичі, як і ми.

Наступного дня всі близькі родичі зібралися в аулі Оспана. Якщо в недавній суперечці про справу жатаків Абай тримався непримиренно, то сьогодні він поводив себе миролюбиво і зговірливо. Він запропонував Такежанові, як старшому, говорити першому.

Той повів мову здалека: життя не рахується з горем, воно примушує думати і про справи; адже не можуть усі родичі зійти в могилу слідом за померлим… Після довгих вступних слів він перейшов до того, що настав час вирішити питання про спадщину. Двоє з трьох рідних братів, що залишилися після Оспана, згодні почати ділити його майно і худобу. Він попросив Абая висловити свою думку.

Абай почав з того, що через тиждень він повинен бути в Кара-Молі на надзвичайному з’їзді, на дорогу потрібно два-три дні.

— Я буду тут ще чотири-п’ять днів,— сказав Абай.— Нема такої розмови, яку за цей час не можна було б закінчити. Треба тільки відверто висловлювати свої думки і наміри. На запитання Такежана я відповідаю: нехай поділ відбудеться, я не заперечую. Діли, як хочеш, будь хазяїном! Полічи всю худобу, все майно, зимовище, угіддя — і поділи усе сам!

У цей перший день родичі і заходилися обліковувати спадщину.

Три Оспанових вдови володіли трьома зимовищами. Зимовище Єркежан, власниці Великої юрти, було на Жидебаї. Верст за три-чотири на південь стояло зимовище Зейнеп — Мусакул. Колись Мусакул належав Такежанові, але, збудувавши собі велике зимовище біля Чингісу, Такежан передав Мусакул у володіння Оспана. Третє зимовище, де жила молодша Оспанова дружина Торимбала, було на відстані переходу ягнят на захід від Жидебаю, в місцевості Барак.

Ці три зимовища, як і всі весняні та осінні пасовиська, всі жайляу, колодязі, джерела, озера, ріки, ниви, сіножаті, а також усі косяки коней, стада верблюдів і череди корів, отари овець були взяті на облік.

Каражан і Маніке, почувши, що Абай не тільки погодився ділити, а й надав Такежанові як старшому право ділити спадщину на свій розсуд, зацмокали з подиву губами.

— Щиро це чи якийсь виверт? — не могла зрозуміти Маніке.— Ну, побачимо, що буде… Але коли так, хай Такежан-ага відверто скаже, що візьме собі головну частку! Навіщо йому скромничати? Раз брати віддали поводи до його рук, нехай він міцно їх тримає!

Каражан така думка припала до душі. Вона передала чоловікові слова Маніке як добру пораду всієї сім’ї, всіх родичів.

При другій зустрічі Такежан оголосив, що, як старший, бере собі найбільшу частку. Абай не заперечував і проти цього.

Тут же було вирішено, які з осінніх, весняних і літніх пасовиськ відійдуть Такежанові та Ісхакові і яка частка худоби перейде до кожного з них. Потім Такежан звернувся до Абая, попросивши його сказати, що саме розраховує він одержати з угідь і худоби.

Абай не захотів брати зараз ніякої частки спадщини.

— Аул Оспана — аул моїх батьків. Він не повинен зникнути. Хоч би як ми ділили спадщину, Велика юрта залишиться. А решту вирішуйте самі. Збережіть моє право на частку спадщини, але не виділяйте мені поки що ні худоби, ні земель. Але самі ви беріть собі своє, не оглядайтеся на мене.

Це рішення Абая примусило інших родичів замислитися. До самісінького вечора вони умовляли його все-таки взяти свою частку. Але Абай не погоджувався. І коли Такежан почав запевняти, що його відмова заважає і їм самим почати поділ спадщини, Абай знову пояснив: