Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 9

— Хто розбудив мене? Хто зламав чари? — спитала вона.

— Здається, я, — відповів Диґорі.

— Ти?! — промовила королева, поклавши свою руку йому на плече. Та рука, біла і прекрасна, була міцна як сталеві обценьки — Диґорі це відчув. — Ти? Але ж ти тільки дитина, звичайна дитина. З першого погляду видно, що у твоїх жилах немає ні краплі королівської чи хоча б шляхетної крові. Як же ти посмів проникнути в цю оселю?

— Ми потрапили сюди з іншого світу, завдяки магії, — відповіла Поллі, яка подумала, що настав час королеві звернути трохи уваги і на неї, а не видивлятися весь час на Диґорі.

— Це правда? — перепитала королева, продовжуючи розглядати хлопця, і бровою не повівши у бік Поллі.

— Так, правда, — ствердив він.

Королева другою рукою взяла його за підборіддя і змусила Диґорі підняти голову, аби ліпше роздивитися його обличчя. Диґорі спробував було витримати її пронизливий погляд, та йому довелося швидко опустити очі. Було щось таке у цій жінці, що заволоділо хлопцем. Хвильку-другу королева вивчала його обличчя, а потім, відпустивши підборіддя, оголосила рішенець:

— Ні, ти не чаклун. На тобі немає знаку. Ти, мабуть, тільки служка чаклуна. Ти прибув сюди завдяки чужій, а не власній магії.

— То магія мого дядька Ендрю, — сказав Диґорі.

У цю хвилину, не в самій кімнаті, а десь зовсім близько, щось загуркотіло, заскреготало, заревіло: валився мур. Підлога аж задвигтіла.

— Тут зараз дуже небезпечно, — промовила королева. — Палац будь-якої миті може завалитися. Якщо ми негайно звідси не заберемося, то загинемо під руїнами. — Вона сповістила про це так спокійно, немовби просто говорила про пору дня. — Ходімо, — додала вона і вхопила обох дітей за руки.

Поллі, яка вже недолюблювала королеву і почувалася ображеною, це зовсім не сподобалося. Якби її воля, вона б висмикнула руку. Що ж до королеви, то вона розмовляла дуже повільно, зате діяла блискавично. Доки Поллі розмірковувала, що ж воно таке діється, королева довгою і сильною рукою піймала ліву руку дівчинки, і на це не було ради. «Жахлива жінка, — подумала Поллі, — і така сильна, що зламає мій зап'ясток одним лиш пальцем. І тепер, коли вона вчепилася в мою лівицю, я не зможу до-бути жовтого персня. Якби спробувати дотягнутися правою рукою, то можна було б ухопити його, але вона може зацікавитися, що я роблю. Хай там що, але їй не треба знати про перстені. Маю надію, що у Диґорі стане глузду гримати язика за зубами. Може, вдасться нишком перемовитися з ним».

Королева вивела їх із зали постатей у довгий коридор, а потім повела крізь справжній лабіринт залів, сходів Та внутрішніх двориків. Знову і знову чули вони, як обвалюються частини палацу, іноді зовсім поруч. Велетенська арка загриміла за ними, ледь вони встигли її минути. Королева просувалася дуже швидко і тягнула за собою дітей, які мусили бігти підтюпцем, проте сама вона не виявляла жодного переляку. Диґорі подумав: «Вона дивовижно хоробра. І сильна. Ось хто заслуговує називатися королевою! Я все ж сподіваюсь, що вона відкриє нам історію цього місця».

Королева мимохідь ділилася деякими подробицями, як-от: «Ось там двері до підземної в'язниці», або «Отой коридор веде до головних катівень», або ще «Тут колись був старовинний зал для учт, куди мій прадід запросив на бенкет аж сімсот шляхтичів і знищив їх усіх, перш ніж вони вдосталь погостилися. Вони замислили зраду».

Тепер утікачі опинилися у такій величезній та бундючній залі, якої в житті ще не бачили. «Якщо судити з її розмірів та величезних дверей навпроти, — міркував Диґорі, — ми мали б нарешті вийти до головного входу». Як виявилося, він мав цілковиту рацію. Двері, зовсім чорні, зроблені чи то з ебенового дерева, чи то з якогось металу, якого немає у нашому світі, були зачинені на багато засувів, левова частина яких кріпилася надто високо, аби їх досягти. До того ж, усі ті засуви були такі важкі, що зрушити їх з місця здавалося неможливим. «Цікаво, — подумав хлопець, — як же вони відсуваються?» Королева відпустила його руку, а свою звела догори. Вона випросталася на весь зріст і завмерла. Потім щось промовила — діти не змогли зрозуміти, що саме, але звучало воно моторошно, — а потім зробила рух рукою, немовби щось кинула у напрямку дверей. І ті височезні та важезні двері затріпотіли, наче були зроблені з легкого шовку, а потім розсипалися, та так, що від них залишилася лише купа пороху на порозі.

— Ф'ю-ю-іть! — присвиснув Диґорі.

— Чи володіє твій господар-чаклун, твій дядько, такою силою, як я? — запитала королева, знову міцно хапаючи руку Диґорі. — А зрештою, пізніше я дізнаюсь про це сама. Тим часом запам'ятай те, що побачив. Ось що стається із тими перешкодами або людьми, які опиняються на моєму шляху.

Через порожній одвірок полилося набагато більше світла, аніж досі, тому коли королева провела їх уперед, діти не здивувались, вийшовши на відкритий простір. Вітер, що обвівав їхні обличчя, був холодний і якийсь… несвіжий. Вони опинились на високій терасі, а внизу під ними розпростерся величний краєвид.

Низько, майже над обрієм, висіло велике червоне світило, значно більше за наше сонце. Диґорі одразу відчув, що воно теж, мабуть, набагато старше за наше: сонце перед своїм кінцем утомлено споглядало цей світ. Угорі ліворуч світилася самотня зоря, велика та яскрава. Ось і все, що вони побачили у темному небі. Обидва світила справляли гнітюче враження. А внизу, куди лиш сягав зір, навсібіч простягалося величезне місто, у якому не було видно жодної живої душі. І всі його храми, вежі, піраміди, палаци та мости у променях того прив'ялого сонця відкидали довгі примарні тіні. Колись містом протікала ріка, проте вода уже давно зникла, залишилося лише широкі річище, засипане сірим пилом..

— Поглянь пильно на те все, чого жодні очі не побачать ніколи, — промовила королева. — Таким був Черн, цей величавий град, місто Царя Царів, чудо світу, а може, й усіх світів. Чи владарює, хлопче, твій дядько над яким-небудь містом, схожим на це?

— Ні, — відповів Диґорі. Він хотів було пояснити, що дядько Ендрю взагалі не владарює над жодними містами, але королева продовжувала:

— Тепер воно безмовне. Та я стояла тут, коли все повітря було переповнене звуками Черну: тупотом ніг, рипінням коліс, стогоном невільників, громом колісниць та гуркотом священних барабанів у храмах. Я стояла тут; уже перед самим кінцем, коли ревище битви долинало з кожної вулиці, а води ріки Черну стали багряними від крові… Вона затнулась на мить і додала:

— І все це в один момент назавжди перекреслила одна жінка.

— Хто? — несміливо запитав Диґорі, хоча він уже здогадувався, якою буде відповідь.

— Я, — відповіла королева. — Я, Джейдіс, остання королева, королева світу.

Обоє дітей завмерли, ловлячи дрижаки на холодному вітрі.

— У цьому завинила моя сестра, — продовжила королева. — Це вона мене довела. Нехай прокльони всіх Сил упокоять її навіки! Якоїсь миті я була готова укласти мир… так, і заодно: зберегти їй життя, за умови, що вона поступиться мені троном. Проте вона не схотіла. Її гординя знищила цілий світ. Після того як почалася війна, було навіть укладено урочисту присягу, що жодна зі сторін не використає магії. Та коли вона зламала угоду, що мені залишалося робити? Дурепа! Буцім їй не було відомо, що я володію грізнішою магією, ніж вона. Вона навіть не знала, що мені відома таємниця Руйнівного Слова. Чи вона собі гадала… вона завжди була слабодуха… що я не насмілюсь ужити його?

— А яке воно? — поспитав Диґорі.

— Це була таємниця із таємниць, — відповіла королева Джейдіс. — Воно давно було відоме великим королям нашої раси. То було слово, що, супроводжуване належним обрядом, могло знищити всі живі істоти, за винятком того, хто його вимовив. Але древні королі були слабкими та м'якосердими. Вони зв'язали себе і всіх, хто приходив після них, великими присягами ніколи навіть не шукати знань про це слово. Однак мені вдалося розшукати його у таємному сховку, і за це я заплатила жахливу ціну. Я не пускала його в хід доти, доки вона не примусила мене. Я знову і знову намагалася перемогти її усіма іншими засобами. Я проливала кров моїх армій як воду…