Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника - Льюис Клайв Стейплз - Страница 8

Поллі.

— Магія, — прошепотів Диґорі. — Хіба ти не відчуваєш її? Присягаюся, що, ціла кімната просякнута нею. Я відчув це, як тільки ми увійшли сюди.

— Будь яке з цього вбрання вартує сотні фунтів стерлінгів, — замислено промовила Поллі.

Та Диґорі більше цікавили обличчя. Дійсно, там було що роздивлятися. Люди сиділи рядами на кам'яних лавах попід стінами, від стін лави амфітеатром спускалися до середини кімнати. Середина кімнати лишалася порожньою. Можна було зійти додолу й оглянути всі обличчя по черзі.

— Думаю, то були гарні люди, — сказав Диґорі.

Поллі кивнула на знак згоди. Всі обличчя, які їм вдалося роздивитися, справді були гарними. І чоловіки, і жінки здавалися добрими, мудрими. Скидалося на те, що всі вони походили з надзвичайної раси. Коли ж діти спустилися дещо нижче, їм відкрилися інші лиця, сповнені величі. Якщо Ви коли-небудь зустрінете живих людей, схожих на них, то зможете собі уявити справжніх принців та королів. Діти ступили ще кілька кроків й опинилися серед облич, які справляли враження дуже вольових, гордих, щасливих, але безжальних. То було вже майже посередині кімнати. Далі — ще нещадніші. Потому були теж невблаганні, але вже не такі щасливі. На тих лицях навіть позначився відчай, немов ці люди вчинили жахливі речі і страждали через це. Найбільше зацікавлення викликала остання постать — жінка, одягнена найрозкішніше з-посеред усіх, дуже висока (хоча всі постаті в цій кімнаті були вищими, аніж люди у нашому світі) і така жорстока та пихата, що дітям просто перехопило подих. Однак вона також була прекрасною. Багато років по тому Диґорі, ставши поважним чоловіком, говорив, що ніколи у своєму житті не зустрічав жінки, прекраснішої за неї. За-ради справедливості слід додати: Поллі натомість твердила, що не змогла запримітити в ній якоїсь особливої принади.

Як я казав, ця жінка була останньою, проте навколо неї було багато порожніх лав, ніби кімната була призначена для значно більшої колекції фігур.

— Мені так кортить дізнатися, що ж тут дійсно трапилося, — загорівся Диґорі. — Давай повернемося і прочитаємо таблицю, що на тій штуці посеред кімнати.

Та штука не була властиво таблицею. То була квадратна колона близько чотирьох футів заввишки, увінчана миленькою золотою аркою. З арки звисав невеличкий золотий дзвін, а поруч лежав маленький золотий молоточок, щоб дзвонити.

— Цікаво… цікаво… дуже цікаво, — бурмотів Диґорі.

— Схоже, тут щось написано, — промовила Поллі, нахилившись додолу й оглядаючи один бік колони.

— Оце так, справді написано, — кивнув головою хлопець. — Шкода, ми, певно, не зможемо це прочитати.

— Чому ні? Не думаю, — відповіла Поллі.

Вони обоє придивилися пильніше, та — як Ви й сподівалися — літери, викарбувані на камені, були незнайомими. Але тут сталося щось надзвичайне: як тільки вони вдивилися у ті письмена уважніше, то виявили, що розуміють їх, хоча обриси літер ніби і не змінилися.

Якби Диґорі пригадав собі, що він говорив декілька хвилин тому, а саме що ця кімната зачарована, він здогадався б, що магія почала діяти. Але в ту мить він був до нестями захоплений, аби на це зважати. Він далі міркував про той напис на колоні. І незабаром вони обоє його збагнули. Зміст послання був приблизно таким… принаймні мого суть, хоча сама поезія звучала вочевидь краще:

— Нізащо! — вигукнула Поллі. — Не треба нам ніякої навали!

— Ох, ну чому ти вважаєш, що це погано?! — спалахнув Диґорі. — Ми ж не можемо зараз піти звідси. Нас завжди мучитимуть докори сумління, що ми так і не довідалися, що могло статися, коли вдарити у дзвін. Я не маю наміру повертатися додому, аби пізніше збожеволіти через цю думку. Нізащо!

— Не будь таким дурним, — заперечила Поллі. — Було б чого. Ну і що з того, що може щось статися?

— Я вважаю, що тільки зовсім звихнутий обмежує себе в пошуках істини. Розумієш, тут діє магія. Я вже відчуваю на собі її вплив.

— А я ні, — роздратовано заявила Поллі. — Так чи інак, а я тобі не вірю. Ти просто вдаєш.

— Оце й усе, на що ти здатна, — відповів Диґорі. — Це тому, що ти дівчина. Дівчата ніколи не прагнуть щось знати, тільки пліткують і варнякають казна-що про зайнятих справою людей.

— Ось-ось, зараз ти нагадуєш мені твого дядька Ендрю, — вколола його Поллі.

— Чому ти ухиляєшся від суті? — перебив її Диґорі. — Все, про що йдеться, є…

— Як це схоже на чоловіків! — у свою чергу криком обірвала його Поллі, а потім швиденько додала, вже звичайним тоном:

— І не кажи мені, що я геть чисто як жінка, а то будеш останнім перебрехою.

— Й уві сні мені не наснилося б назвати таку шмаркулю, як ти, жінкою, — насупився Диґорі.

— О, то це я — шмаркуля?! Я? — по-справжньому розгнівалася Поллі. — Гаразд, тоді тобі більше немає потреби морочитися зі мною: я забираюся. З мене досить цієї діри. І ти мені також остогид… ти, груба, пихата, вперта свиня!

— Досить! — гарикнув Диґорі голосніше, ніж сам того хотів, бо побачив, як рука Поллі потяглася до кишені по жовтий перстень. Я не можу виправдати його наступного вчинку, за який він пізніше так каявся (зрештою, так чинить дуже багато людей): Поллі не встигла й торкнутися кишені, бо Диґорі ухопив її за зап'ясток і викрутив руку дівчинки за спину аж під самі лопатки. Далі, заволодівши так само і другою рукою, він рушив уперед, схопив молоточок і легенько тенькнув у золотий дзвін. Аж тоді відпустив дівчинку. Розлетівшись у різні боки, вони попадали на землю і свердлили одне одного неприязними поглядами, важко відсапуючись. Поллі почала було щось кричати, не гак від образи чи сильного болю в руці, як від лютого гніву, коли щось змусило їх цілком забути про суперечку.

Як тільки дзвін було розбуджено, він озвався такою солодкою нотою, що Вам і не снилося. Звук був негучний, але не завмирав, бринів далі. Мало того, він наростав і за якусь хвильку дзвін загудів сильніше. А невдовзі діти, якби спробували щось сказати, просто не почули б одне одного. Вони, правда, і не думали про це, бо стояли з роззявленими ротами. Ще трохи — і звук сягнув такої сили, що заглушив би і їхні крики. І продовжував наростати: на одній ноті, безперервним чарівним бринінням. Але та чарівність крила у собі щось страхітливе. І справді, повітря у кімнаті затремтіло, а кам'яна підлога задрижала просто у дітей під ногами. Тоді почав долучатися інший звук, неясний і теж якийсь згубний. Спершу він нагадував тарахкотіння далекого потяга, а пізніше — падіння зрубаного дерева. Дітям учувався скрегіт величезних брил. У цю ж мить несподівано загуркотіло вже зовсім близько. Дослідників мало не звалило з ніг, бо в одному кутку кімнати обвалилося майже чверть стелі; великі уламки кам'яної кладки всіяли підлогу довкола, а стіни захиталися. Нараз гудіння дзвону припинилося. Хмари пилу осіли. Все знову затихло.

Причину обвалу склепіння так ніколи і не було з'ясовано. Може, винна була магія, а може, нестерпно потужний звук дзвона, що коливався із частотою, супроти якої ті крихкі стіни не могли встояти.

— Ну, гадаю, тепер ти задоволений, — важко відсапуючись, сказала Поллі.

— Так! Принаймні з цим покінчено, — відповів Диґорі. Так вони собі обоє думали, але насправді ніколи в житті не помилялися гірше.

Розділ 5. Руйнівне слово

Діти стояли обличчям одне до одного перед колоною, на якій було підвішено дзвона. Він усе ще тремтів, однак не видавав більше жодного звуку. Раптом вони почули неголосний шурхіт, що долинув з уцілілої частини кімнати. Діти блискавично обернулися на нього. Одна із пишно зодягнених постатей, та, що сиділа окремо від інших, — жінка, яка видалася Диґорі такою прекрасною, — підводилася зі своєї лави. Коли ж випросталася на увесь зріст, діти побачили, що вона вища, аніж вони собі гадали. Відразу стало ясно, не так через корону та шати, як через блиск її очей та вигин вуст, що то велика королева. Вона оглянула всю кімнату, побачила ушкодження, побачила дітей, але з її обличчя неможливо було прочитати, що вона думає про все це і чи взагалі хоч трохи здивована. Королева рушила вперед сягнистим кроком.