Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 13

З подібною до цієї офіційною заявою до короля Сигізмунда III звернувся і князь Костянтин Острозький. Однак реакція польського короля на звернення противників унії була передбачуваною. Сигізмунд, якого небезпідставно звинувачували в симпатіях до ордену єзуїтів і навіть у членстві в Товаристві Христа, був занадто зацікавленою стороною, щоб виконати вимоги православної партії. Ведучи вже кілька років боротьбу з протестантським населенням Швеції, на чийому престолі він перебував ще з 1592 року, король не забував посилювати вплив католицької церкви й на руську частину Великого князівства Литовського. Коли до Сигізмунда III на стіл лягла полум'яна заява князя Острозького про обмеження прав і привілеїв православної церкви та народу руського, він одним розчерком пера позбавив Україну надії на скасування Брестської унії. 15 грудня 1596 року вийшов королівський універсал, у якому йшлося про обов'язкове виконання усіма віруючими та кліром України рішень, прийнятих у церкві Святого Миколая в Бресті.

Не змусили на себе довго чекати й репресії до тих, хто активно протидіяв Брестській унії протягом останніх років. Спираючись на рішення Собору й універсал Сигізмунда III, греко–католицька церковна влада почала переслідувати своїх недавніх опонентів. Першою жертвою цих переслідувань став, одразу ж після підписання акту церковної злуки, посланець Константинопольського патріарха, екзарх Никифор. Польська влада негайно його заарештувала й звинуватила у шпигунстві на користь Османської імперії. Таке несподіване звинувачення на константинопольського екзарха наклали невипадково, адже саме він обумовив хід проведення Собору православної коаліції, спочатку вивівши її із стану розгубленості, а потім додавши канонічного характеру подіям, які відбувались у Бресті. Саме Никифор, з його величезним досвідом і розумом, зумів організувати православних і провести засідання партії противників унії так, що рішення православного Собору отримали законну силу, а уніати були засуджені патріаршою владою у Константинополі. Зусилля Никифора на деякий час нейтралізували успіх унії церков, незважаючи на всю потужність спільних зусиль папи і короля. Донесення до Рима папського нунція і приставленого до Никифора єзуїта Петра Аркудія свідчать про розгубленість і занепокоєння католиків на якомусь етапі проведення Собору. Никифор, записано в цих посланнях, підривав авторитет короля Сигізмунда III, привласнив собі чужу владу, а також поводив себе надзвичайно небезпечно для католицької партії. І хоча суд за звинуваченням Никифора в шпигунстві закінчився повним провалом обвинувачення, проте екзарха так і не випустили на свободу. Без жодного присуду він був відправлений до Марієнбурзького замку, з якого так ніколи і не вийшов. Никифор Кантакузин помер у 1599 році в ув'язненні від голоду й поганих умов утримання. На численні клопотання князя Костянтина Острозького з приводу долі екзарха король Речі Посполитої Сигізмунд III ніяк не прореагував, яскраво продемонструвавши своє ставлення до православної шляхти Великого князівства Литовського і представників Константинопольського патріарха.

Брестська унія розколола православну церкву в Речі Посполитій. Становище людей, які залишилися вірними православ'ю, швидко погіршилося. Особливо, як свідчать церковні джерела, це стосується жителів білоруської землі. Тут не залишилося жодного православного єпископа. Храми, які належали православним, силоміць були відібрані й передані уніатам, незгодних священиків мучили до смерті або виганяли геть, прирівнюючи до злочинців. Потрібно сказати, що такі насильницькі заходи лише посилювали ворожнечу між православними та уніатами Польсько–Литовської держави. Ситуація складалася з точністю до навпаки від анонсованої — Брестська унія замість того, щоб поєднати розколоті в XI сторіччі церкви, стала однією з найсерйозніших перешкод на шляху до єднання християнського Сходу й Заходу у XVII сторіччі. Не принесла вона єдності й українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одного боку — православна більшість на чолі з двома єпископами, які не прийняли унії, з другого — греко–католицька меншість разом із митрополитом та рештою владик. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито, як уже було сказано, підтримав греко–католицьку церкву. У Варшаві беззаперечно схвалили їхню декларацію про об'єднання з римо–католицькою церквою, а також оголосили уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України. Таким чином, православ'я було визнано поза законом, і невдовзі влада Польщі почала насаджувати в Україні унію силою, змінюючи методи пропагандистського впливу на репресії і насильницьке закриття православних приходів.

Полеміка між теологами православної і греко–католицької церков після підписання унії у Бресті

Незважаючи на те, що обидва табори, що ворогували у Бресті, мали значну військову підтримку, бойових зіткнень під час роботи Собору не відбулося. Не дійшло також до громадянської війни в державі. Натомість, як ми зазначали, між противниками й прихильниками Брестської унії вже з 1597 року розпочалась активна боротьба на літературному фронті. Ця боротьба означилась появою великої кількості богословських та інших творів на тему Брестської унії.

Першими удару на письменницькому напрямку завдали уніати. Ним стала праця єзуїта Петра Скарги «Sinod Brzeski і jego obrona». 3 метою залучення якомога більшої кількості населення Речі Посполитої до проблеми, що розглядалась, книгу видали як польською, так і українською мовами. Основною проблемою, на якій наголошував автор у своїй праці, була юридична неправомірність православного Собору у Бресті. Петро Скарга з точки зору канонічного сприйняття справи доводив, що опозиція до унії була роботою не всього православного духовенства, а лише невеликої його частини, яку отець–єзуїт називав «єретиками й аріянами».

На вихід книги Петра Скарги православні теологи, озброєні канонічним визнанням, що його надав Константинопольський патріарх юридичній правомірності православного Собору в Бресті, відповіли у тому ж таки 1597 році. Тоді у Кракові побачила світ книга «Ектезіс, альбо короткое собраніє справ, коториї ся діяли на помістном берестейском соборі». Згідно зі свідченнями історіографів, вона належала перу Леонтія Карповича, архімандрита Віденського Свято–Духового монастиря, й була видана в Острозі за підтримки князя Костянтина Острозького. Слідом за цією працею одразу ж з'явилась інша — «Апокризис, альбо відповідь на книжки о соборі берестейском». Перша, польськомовна версія «Апокризису» вийшла знову ж таки у 1597 році, а вже наступного року з'явився переклад книги українською мовою. Вважається, що автором цього твору, підписаного псевдонімом Христофор Філалет, був польський протестант Мартин Броневський, відомий як автор латиномовного «Опису Татарії», що побачив світу 1595 році. В «Апокризисі» Мартин Броневський, грамотно маніпулюючи документами, що він мав на той час, доводив, що механізми, котрі привели в дію Брестську унію, були далеко не прозорими. Він вправно викривав махінації уніатських єпископів на Соборі і перед його початком. На підтримку юридичної сили православного Собору автор доводив, що на ньому були широко представлені всі верстви православного населення Речі Посполитої. Всупереч твердженню Петра Скарги про те, що лише єпископи мають право на вирішення питань віри, Мартин Броневський відстоював ідею соборної й демократичної церкви. Слід зазначити, що книга «Апокризис» так подразнювала католицьке духовенство, що у 1600 році на неї з'явилась лайлива пародія «Антиррисис», автором якої був той самий єзуїт, грек Петро Аркудій, свого часу у Бресті приставлений шпигувати за екзархом Никифором.

Серед інших творів, спрямованих на розкриття неправедності церковної унії, неможливо обійти увагою цікавий лист із досить довгою назвою, яка має приблизно такий вигляд: «Відпис на листа в бозі превелебного отця Іпатія, володимирського та берестейського єпископа, до ясновельможного князя Костянтина Острозького, воєводи київського, щодо рекомендації та вихвалення унії, або ж згоди східної церкви із західним костелом, писаний року 1598 через одного найменшого клірика церкви острозької, відписаний у тому–таки році». Автор цієї праці, який приховав своє ім'я під псевдонімом Клірика Острозького, достеменно невідомий. У науці існують різні гіпотези, які свідчать, що ним міг бути Мелетій Смотрицький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Гавриїл Дорофієвич чи Йов Борецький. Фактично ж і досі псевдонім автора не розкрито. «Велика небезпека, — писав Клірик Острозький, — будову закладати на чужому фундаменті. Не менша трудність: не своїм рядити домом. Тим більша смілість: важитися знати і потрапити в чийсь умисел». Автор рішуче засуджував ідею унії, а всі спроби обілити їх в очах православного населення України та Білорусії рішуче спростовував.