Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В. - Страница 12

23 грудня 1595 року на засіданні колегії з 33 кардиналів, яке відбулося в залі Костянтина у Ватикані і на якому був присутній папа Климент VIII, нарешті було урочисто проголошено про закінчення підготовки до злуки двох церков. Єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький прийняли католицьку віру включно з католицьким догматом про походження Святого Духа в тридентському трактуванні, тобто від Отця і Сина. Крім того, вони визнали зверхність апостольського престолу, а римського папу ствердили наступником святого Петра й намісником Ісуса Христа на землі, вчителем і головою усіх християн. Римо–католицька церква проголошувалась Терлецьким і Потієм матір'ю усіх церков, а греко–католицька погоджувалась з усіма анафемами, що їх накладали у Римі з давніх часів. Того ж дня з'явилась папська булла, що отримала назву «Великий Господь». З її змісту було добре помітно, що римо–католицька церква не збирається визнавати свою рівність з уніатами й римська курія схильна розглядати цей акт скоріше як повернення України під владу папи римського, а не підняття престижу української церкви до рівня католицької. Проте на зміст булли ніхто з майбутніх греко–католиків не звернув уваги. На тлі загального піднесення Терлецький і Потій просто не бачили сенсу випинати назовні вузькі місця папської грамоти.

Між тим, справа утвердження унії церков, діставши розголос, одразу ж наштовхнулась на шалений опір православного магнатства України. Першим, хто забив на сполох, став київський воєвода, князь Костянтин Острозький. Ще 25 лютого 1595 року він звернувся з так званим «Оповіщенням», листом до православних людей України. У листі князь пояснював мету унії церков і викривав єпископів, котрі пішли на її укладення, називаючи їх зрадниками віри й землі руської, а також закликав українців боротись проти впровадження унії всіма доступними методами. І хоча позиція князя Острозького ще кілька років тому була, скоріш, на боці церковної злуки, аніж у таборі її противників, сама форма впровадження унії викликала його протести. Князь вважав, що таку важливу для України акцію потрібно обговорювати на Великому соборі, а не серед вузького єпископського кола. Єпископи, з обуренням заявляв Острозький, на фоні небезпеки втратити владу, можуть піти на вкрай негативні умови союзу з Ватиканом. І хоч прихильники унії намагалися зобразити послання Костянтина Острозького як едикт людини, ображеної тим фактом, що від нього ідею унії тримали в таємниці, не допускаючи до вузького кола посвячених, послання князя викликало бурхливу реакцію в української шляхти. її представники, не гаючи часу, провели з'їзд, на якому було вирішено у відповідь на спроби проведення унії з римо–католицькою церквою шукати можливості для зближення з польською протестантською церквою, про що й пішла мова на протестантському синоді, який згодом відбувся у польському місті Торунь.

Не дивлячись на такий опір православної партії, Іпатій Потій і Кирило Терлецький одразу після повернення з Рима, тобто у березні 1596 року, взялись активно залучати на підтримку початої справи шляхту, духовенство й міщанство України, хоча й розуміли, що легкою така справа не буде. На думку українців, унія була не чим іншим, як замахом на їхню батьківську віру, а також спробою насильницького покатоличування й полонізації культурного життя в Україні. Тож не дивно, що паралельно з агітаторами, яких спрямовували прихильники унії в міста й села Галичини, Волині, Київщини та Черкащини, там діяли й люди, які на замовлення православних магнатів і духовенства таврували унію і переконували людей у її неправдивості.

Така боротьба пропаганди призвела до того, що від ідеї створення греко–католицької церкви досить швидко відійшли такі її прихильники, як єпископ Перемишльський Михайло Копистенський, а також львівський єпископ Гедеон Балабан. Саме той Балабан, через конфлікт якого з Львівським Успенським братством і почалися спроби провести церковну злуку Ці два єпископи склали заяву про відхід від засад унії, у якій вони означили свою належність до православної церкви й ні до якої іншої. Крім того, протягом перших місяців 1596 року, під час сеймиків, проведених у Київському, Брацлавському, Подільському, Руському й Волинському воєводствах, православна шляхта склала протести проти впровадження унії. Ці протести було зачитано на засіданні сейму у Варшаві, яке відбулось навесні 1596 року.

На деякий час ситуацію, котра ось–ось погрожувала вилитись у політичну кризу, а можливо, навіть у громадянську війну, було заморожено заявою митрополита Михайла Рогози про те, що для вирішення питання про доцільність унії буде на початку жовтня зібрано Собор у Бресті. Собор і мав узяти на себе роль третейського судді, який вирішить долю справи. Обидві сторони приготувалися до протистояння саме на Соборі.

На Брестський собор, датою початку якого було оголошено 6 жовтня 1596 року, як прибічники, такі противники унії їхали не як до місця пошуку якогось компромісу у справі, а з чітким наміром провести генеральну битву у своєму тривалому протистоянні. Про такий стан речей може свідчити те, що, окрім зацікавлених сторін, до Бреста прибула велика кількість римо–католицького духовенства. Зокрема, тут був Петро Скарга, видатний польський проповідник–єзуїт XVI–XVII сторіч, відомий полеміст з протестантами і православними, а також предтеча і діяч Берестейської унії. Очікували тут також на прибуття посланців папи римського, великої кількості католицьких біскупів і теологів. Окрім ораторів і теологів, партія прихильників унії подбала й про військову підтримку, скупчивши в районі Бреста велику кількість надвірного війська польської католицької шляхти.

Православна партія не відставала від своїх противників і також проводила велику кількість заходів задля лобіювання своїх інтересів. Найпершим ділом про Собор у Бресті та його мету було дано знати у Константинополь патріарху. Той, у свою чергу, особистим розпорядженням відрядив до Бреста свого повноважного посла, отця Никифора Кантакузина — колишнього професора університету у Падуї. Одночасно з Никифором до складу православної делегації увійшли екзарх патріарха Александрійського Кирило Лукаріс, митрополит Белградський Лука, єпископ Львівський і Галицький Гедеон Балабан, єпископ Перемишльський і Самбірський Михайло Копистенський, афонські архімандрити Макарій (за дорученням єпископа Веноцького Паїсія), Матвій (від єпископа Мукачівського Пантелеймона), дев'ять місцевих архімандритів, два ігумени, 16 протопопів (протоієреїв) і намісників, понад двісті пресвітерів. Окрім них до Бреста прибуло багато представників православного духовенства з усіх воєводств Речі Посполитої, архімандрити, ігумени і священики, міщани Вільно й Киева, видатні церковні діячі з Московського царства. Православна шляхта, якої хоч і значно поменшало від часу початку полонізації, все ж зібралась на Собор у Бресті у великій кількості, маючи при собі війська, які не поступалися силою бойовим формуванням католицької коаліції. Чималий загін привів Костянтин Острозький, який і відігравав з боку православної партії домінуючу роль на Соборі. Як і інші прихильники православ'я, Острозький був налаштований дуже рішуче. За свідченнями літописців, Брест напередодні Собору мав вигляд оточеного гарматами військового табору.

Від початку стало зрозумілим, що зробити хоча б якісь спроби порозуміння між ворогуючими таборами не вдасться в жодному разі. Вже 8 жовтня, не дійшовши згоди у формальностях щодо проведення з'їзду, Собор фактично розколовся на дві половини — уніатську й православну. Прибічники першої вирішили проводити засідання у церкві Святого Миколая, демонструючи свою зверхність. Представникам православної партії не залишалось нічого іншого, як зібратися в будинку Костянтина Острозького.

У перший же день окремого засідання уніати, на чолі котрих, як і раніше, стояли Кирило Терлецький і Іпатій Потій, без довгих роздумів і дискусій піддали анафемі й прокляли провідників православної партії, заявивши, що їхній собор канонічно та юридично неправомірний. У відповідь на такий крок єпископи Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно піддали анафемі всіх уніатів, у котре оголосивши їх зрадниками батьківської віри й, відповідно, позбавивши всіх церковних санів. Того ж дня Собор, що засідав у церкві Святого Миколая, прийняв резолюцію про визнання влади папи римського й підпорядкування нової, греко–католицької церкви церкві римо–католицькій. Наступного дня, тобто 9 жовтня, цей акт був урочисто проголошений, незважаючи на те, що частина Собору, тобто ті, хто засідав у будинку Костянтина Острозького, жодним чином не підтримала рішення. У відповідь на проголошення акту злуки православна партія вже 12 жовтня підготувала судовий позов, який мав на меті визнати неправомірність рішення уніатської частини Собору й відновити православну ієрархію. Гедеон Балабан і Михайло Копистенський негайно зробили відповідний запис про це в судовій книзі Володимир–Волинського замку. Запис проголошував, що всі представники православного духовенства, присутні на Соборі, обіцяють усіма силами боротися проти унії. На думку православних єпископів, рішення, прийняте в церкві Святого Миколая, було ухвалене без згоди всього Собору, а тому негайно мало бути скасованим. Після цього православний Собор зазначив: «Ми даємо обітницю віри, совісті і честі за себе і за наших нащадків не слухати засуджених соборним вироком митрополита і владик, не покорятися їм, не допускати їх влади над нами. І стояти твердо в нашій святій вірі і при дійсних пастирях нашої святої Церкви, особливо при наших патріархах, не залишаючи старого календаря, ретельно охороняючи захищений законами загальний спокій і опір всім утискам, насильствам і новизнам, які б стали перешкоджати цілісності і свободі нашого богослужіння».