Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 77

Врятувало те, що від'їхали зовсім не далеко, всього півтори версти. У місті помітили, в яку халепу потрапив Віденський, і відчинили браму, що з неї вихопилася хоругва драгунів. Драгуни чвалом полетіли на допомогу обозу, і татари відвернули. Однак, спинившись віддалік, їздили один перед одним, мов вовки, які очікували, доки знесилиться поранений олень. Ситуація складалася безвихідна: без вантажу, що був у возах, військо протриматися не зможе, а вози не можуть пройти без допомоги війська. Трохи подумавши і порадившись із хорунжим міської охорони, Віденський дав команду повертатися. Підкотилися під самі мури і стали табором. Закотивши рукави, козаки та рейтари почали обкопувати коло, утворене возами, земляними валами і глибоким ровом.

Микита стояв зверху на возі і пильно вдивлявся в обрій. Там, у жовтих смугах лісу і чорних, зораних на зиму нивах горіли вогнища в татарських таборах. Від них на небі поставала заграва. Великим півколом стали татари з наміром не пропустити здобичі, що сьогодні так нахабно вислизнула з рук.

Щойно Микита переговорив із Віденським, і настрій його став ще похмурішим, ніж раніше. Ротмістр розповів, що вивідники з кам'янецьких драгунів піймали кількох язиків серед татарських чамбулів. На допиті татари зізналися, що про загін Віденського відомо у турецькому таборі. Тож у напрямку Кам'янця стягнуто великі сили татарської і турецької кінноти. У них всіх чіткий наказ: будь-якою ціною затримати обоз із припасами для козацько-польського табору. Віленський обрав за краще поки що залишитися під Кам'янцем, висилаючи ночами вивідників, щоби з'ясувати місцезнаходження ворога і знайти шлях для безпечного просування до Хотина. Микита, не вагаючись, згодився з Віденським. Йому все більше подобався цей шляхтич, який не був схожий на тих пихатих вискочок, що їх Микита зустрічав до цього. Він брав не високим становищем, яке, звичайно, мав, а тонким розумом і великим бойовим досвідом. Маючи у спільниках Віденського, можна було сподіватися, що вони здолають усі перешкоди. Але все ж ситуація була загрозливою.

— Ну що там? — почув Микита поряд голос Кульбаби.

— Те, що було. Сидять, душогуби, і попереду, і праворуч, і ліворуч.

— Хай сидять. На ось, братику, запали люльку. У вірменів такого доброго тютюну купив, палити шкода!

— Навіщо тоді роздаєш? — Микита зачерпнув із простягнутого кисета добрячу жменю духмяного тютюну і висипав у шлик на шапці.

— Для тебе не шкода.

Запалили люльки, освітлюючи помаранчевими вогниками у сутінках міцні підборіддя і довгі смоляні вуса.

— Віленський тямку має. Будемо його триматися — прийдемо з припасом. Поки вивідників розсилає, а там і вирушимо. Тільки ось, як там братчики? Тяжко мучаться від безхліб'я, гадаю.

– Із Сагайдаком? Та вони турків швидше голодними залишать.

— То й воно, що ні. Бусурман зараз пильнувати почав. Так, як у перші рази, їх мокрим рядном не накриєш. Звичайно, будуть ночами тарбати, я Сагайдачного добре знаю, але це вже так, для страху. Голодно тепер у наших. Часом як подумаю, кусень у горло не лізе.

— У мене також, — зізнався Андрій. — Слухай, Микито, от ти кажеш, що Сагайдачного добре знаєш. А чи правда, товариство казало, що ти його ще курінним отаманом пам'ятаєш?

— Ну ні, я ще не так довго на Січі. А от кошовим пам'ятаю. Літ п'ятнадцять тому це було. Летять роки…

— Слухай, що він за людина? Братчики різне кажуть. Одні хвалять, другі лають. Біс їх розбере, де правда.

— А хто його, Андрію, скаже, де та правда! Я теж різне чув… Та то пусте. Точно можу сказати лише, що шляхтич він, але з шляхти дрібної, десь чи то з Самбора, чи з-під Самбора. На Січі був років тридцять, пару літ тому до Києва перебрався. Ти ще, може, й пам'ятаєш?

— Ні, напевне, до мене діло було.

— Може, й так. А що додати? Старшина знатний був, та й гетьман нівроку. Багато разів його гетьманом обирали. Трохи він різкий — сказав, як відрубав! А наш брат-нетяга цього не любить. Йому, бачиш, треба, щоби стелили м'яко… Але, коли треба рішуче діяти, завжди Сагайдак найліпший. А як по морю з ним гуляли? Ого-го! Любо й згадати. Стільки золота, як тоді в Кафі, намолотили, я в житті не бачив.

— Пам'ятаю. Цілими купами на кобеняках гроші лежали!

— А Синоп! А Трапезунд! До Царгорода доходили, мушкетним димом обкурювали. Добрий батько наш все ж… А тільки Яцька даремно зі світу зжив! Цього йому не проститься.

— Тю! Бородавку ж Рада до страти засудила! Він, собака, скількох братчиків на смерть послав? Та що я кажу, нам із тобою це краще за інших відомо! І тепер ось у халепу втрапили… Хіба не його вина?

— Не чіпай ти покійника! Воно ніби й так… Але молодий ти ще, Андрію. Рада радою, а Сагайдак теж руки доклав. Бородавка з сіроми був, йому наші біди добре знайомі. Ну а з тим, що не пощастило йому… То ж війна! Хто його зна, чи мав рацію він, а чи не мав. Чати потрібні були війську. Якби лиш не підійшли так близько до турків…

Уже зовсім посутеніло. На мурах Кам'янця перегукувалися вартові. Надриваючись, гавкали десь собаки. Над татарськими таборами так само горіло небо, відбиваючи вогнища.

— Загулявся наш Горбоносик! — посміхнувся Андрій. — Напевне, пригорнула-таки кобєта.

— А чому б і ні?

— Знає, напевне, що малжонок уже на тім світі, а сама в гречку. Що за люд — баби?

Микита мовчки вибив люльку до каблука і заходився розмотувати свою велику ведмежу шкуру.

— Добрий ти козак, Андрію, але молодий, тому дурний. Йди-но ліпше спати, — без злості у голосі кинув Кульбабі, потім крикнув у темряву:

— Келеп! Влучко! Півторакожуха! Ще не спите, бісові діти?

— Ні, не спимо, — загудів низький голос Келепа.

— Давай на варту. Потім Кульбабу, Фольварочного і Шпицю піднімете. Мене будіть, як тільки побачите щось підозріле.

Максим лежав, підклавши під голову кулак, і дивився у темряву. М'які перини незвично огортали тіло, заколисували. У ніс били чудернацькі аромати бузку, троянд і ще чогось невловимого, але надзвичайно приємного. Праворуч сірів силует високого вузького вікна, а десь далеко гомоніла річка. У думках виринали події вчорашнього дня. Хіба це може бути насправді? Він ще раз і ще ставив собі це питання і ніжно пригортав до себе Юстисю.

Вона, поклавши щоку на його міцне плече, зазирала в очі і ніжно гладила великий рубець, що червоною стрічкою перекреслював груди.

— Про що ти думаєш? — запитала тихо.

— Дивно, — відповів Максим, — надворі осінь, а ти пахнеш бузком.

— Це парфуми. А ти пахнеш чебрецем і полином. Так пахне у степу, коли спадає спека і вечірній легкий вітерець дихає в обличчя.

Максим посміхнувся.

— Ти так гарно говориш.

— Я це відчуваю. Коли заплющу очі, бачу жовті ниви, зелені луки і синє небо. А там, на обрії, сідає сонце. Воно червоне і гаряче…

— Коли це було? Тепер ось лише дощі.

— Ну й що з того? І вони прекрасні по-своєму. Коли на вулиці дощ і мряка, так добре сидіти поблизу каміна. Слухати, як потріскують дрова, і дивитися на Смотрич. Який він не схожий у різні пори року!

— Ти вмієш бачити добре навіть у похмурих днях.

— Це завдяки тобі… — Юстися уткнулась обличчям у груди коханому. — Максиме!

— Що, горличко?

— Максим… У тебе таке чудове ім'я.

– Ім'я як ім'я.

— Ні, воно особливе. Це ім'я пішло від давніх римлян. Тисячу років воно чекало на тебе. Бо ти такий великий і сильний! Тебе не можна було назвати іншим іменем.

Максим ніжно поцілував Юстисю в червоні уста. Пестив рукою шовковисту шкіру на її обличчі.

— А ти навіть не сказав мені тоді своє ім'я, — продовжувала Юстися. — Чому?

— Я не думав, що воно тобі цікаве. Зате я знав твоє. Воно зігрівало мене холодними ночами і додавало сили на полі бою.

— Бідний мій, бідний! — вона гладила його страшні шрами. — Весь порубаний! Як же ти живий ще, милий? Хіба можна так не берегти себе? Я так за тебе боялася! Молилась і день, і ніч.

Десь у нетрях будинку почав бити годинник, мелодійним дзвоном відмірюючи північ. Спляче місто охопила повна тиша.