Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 76

— Але то є реблізант! Прошу пана, справжній злочинець! Пся крев! За них і їхні смердючі гроші гинуть жовніри його величності пана круля! Вони голодні йдуть у бій, а цей лайдак сміє казати, що його цехмейстер мав вказівку відвантажити лише десять возів! Матко Боска! — мимоволі виправдовувався він перед Микитою.

Нарешті всі непорозуміння були залагоджені, вози навантажені, і загін почав готуватися в дорогу. Довга вервечка возів, цього разу добре навантажених, укритих просмоленою парусиною і воловими шкурами, вдруге перекрила вузькі вулиці Кам'янця. Обабіч тягнулися рейтари і козаки. За ці дні вони добряче відпочили, вимились у чистих водах Смотрича, випрали свої жупани, які знову розцвіли, мов квітки, на тлі кам'яних мурів і будинків із гостроверхими черепичними дахами. Свіжі, блискучі коні несли вершників над натовпом міщан, що вийшли проводжати вояків. Серед натовпу були й десятки пар заплаканих дівочих очей, що усього кілька днів тому з цікавістю поглядали на ще не знайомих молодих козаків, а тепер із сумом махали хустинками їм услід, відшукуючи серед вершників того єдиного, що його будуть тепер ждати, дехто наодинці, а дехто й виношуючи під серцем плід короткого кохання…

Максим їхав поряд із Микитою та Андрієм. Голосно цокотіли по бруківці кінські копита. Замислившись, Горбоніс дивився на різнобарвний людський натовп, коли раптово його погляд знайшов серед натовпу її… Вона сиділа верхи на вороному арабському огирі й дивилася на Максима своїми великими, як озера, очима. Миттєво пробіг по спині мороз, і Максим, натягнувши повід, спинив коня. Здивований Микита поглянув на Горбоноса, котрий зблід, мов стіна.

— Чого ти? — запитав. Але, простеживши за поглядом побратима, побачив Юстисю. Запитально глянув на Максима.

— Я наздожену, — кинув той.

Торкнув коня і поїхав крізь натовп до того місця, де була вона.

Юстися, кинувши на козака довгий погляд, повернулась і пустила коня учвал, минаючи вулички, крамниці і будинки у центрі міста. Тримаючись віддалік, Максим поїхав за нею. Повз нього мчали вершники, вози, ридвани, з криками розбігалися перехожі, а він поганяв коня, підставляючи обличчя осінній прохолоді. Перед собою, далеко попереду, бачив лише легку, як пір'їна, вершницю на чорному коні. В голові діялося казна-що, але він знав напевне, що повернути назад не зможе, навіть якби ця дорога вела до самого пекла…

Нарешті будинки залишилися позаду. Обабіч дороги здійнялися розложисті липи, а десь унизу зашумів Смотрич. Вершниця спинилася. Мовчки чекала його наближення.

Під'їхав. Чомусь ратище у руці стало важким, і комір стиснув пересохле горло. Рвонув його вільною рукою, посипалися срібні ґудзики на рідку, вигорілу від сонця траву. Жадібним поглядом уп'явся в обличчя, що його сотні разів бачив перед собою, заплющивши очі. Мовчав, не знаючи, з чого почати безліч разів прокручену в пам'яті розмову.

— Вітаю, лицарю, — озвалася першою Юстися.

Максим усе ще мовчав. Язик присох йому до піднебіння, і лише очима їв її образ.

— Ну, що ви, минулого разу, коли я вас бачила, ви були сміливішим і в бою, і в розмові.

— Вітаю вас, пані, — нарешті вимовив Максим.

— Як ваші рани?

— Дякую, добре. Я за них і забув. Уже й нових не порахувати.

Юстися подивилася довкола.

— Хотіла поговорити з вами, але не про людські очі. Ходім-но лишень під липи, — і, скочивши з коня, узяла його за повід. Максим теж скочив на землю і приєднався до Юстисі. Схилився очима до землі, і яким незграбним собі здавався поряд із нею, такою легкою і граційною у чарівній сукні, парчевому кунтушику, отороченому куницями, і гарненькому капелюшку над охайною зачіскою. Намагався притримати шаблю, лядунку, порохівницю, що ляскали біля пояса, почали раптом заважати довгі поли жупана.

— Ну як ви живете? — з посмішкою запитала Юстися, коли вони заглибились у гай.

— Дякую, пані, не жаліюсь. Б'ємо ось турка…

— Ви не образилися на мене тоді, що не змогла довше полікувати вас? Я вважала, що серед своїх вам буде безпечніше.

— Що ви, пані! Я дуже вдячний вам. Адже ви теж наразили себе на небезпеку.

— То пусте. Цікаво, а що ви не поділили з майбутнім зятем Конєцпольського?

— Прошу?

— А ви не знали? Цікаво! У поединку ви зарубали пана Маєвського, що був військовим товаришем польського коронного гетьмана пана Конєцпольського і готувався стати його зятем.

— Мені шкода, пані, — схилив голову Максим.

— Ну що ви, адже й вам дісталось. І все ж таки?

— Вони назвали мене хлопом і наказували зняти шапку і вклонитись.

— Ну то індик Маєвський мав справедливу кару. Ви би бачили, що тут почалось…

Раптом Максим згадав Грабовського. Він хвилину вагався, чи казати Юстисі. Вона це помітила.

— Ви щось маєте сказати?

— Так, пані Грабовська. Я був трохи знайомий із вашим чоловіком…

— Були? Чому були? — насторожилась Юстися.

— Очевидно, ви ще не мали звістки… Пан Грабовський загинув.

— О, Єзус Марія! Це неправда! — скрикнула вона.

— На жаль, правда. Він вирушив із нами до Кам'янця, але в дорозі був бій з татарами… Його вбили стрілою. У серце.

Юстися довго мовчала, розмірковуючи про почуте. Гучко стугоніла у скронях кров. Згадала Марека. Він був добрий до неї, але… І промайнуло у голові: «Вільна! Вільна!» Стало соромно за потаємні думки, на мить пригадався чомусь золотий ланцюжок і сердечко, всіяне діамантами. А потім відразу гнівний голос Марека: «Твій батько був хлоп! Мусиш мати за честь бути малжонкою уродзоного шляхтича!» І знову: «Вільна! Тепер вільна!» І з очей Юстисі бризнули сльози. Вона затулила обличчя руками і беззвучно плакала, тільки ледь-ледь здригалися під кунтушиком тонкі плечі. Максим стояв, опустивши руки, і не знав, що мовити. Тепер він тут зайвий. Вона побивається за ним, вона його кохала. Усе склалося так, як і має скластися… І що він собі надумав? Хлоп-утікач, нехай тепер і козак, і не бідний, що з того? Хіба їй тут добра мало… Хіба він зможе дати їй те, що вона мала з Грабовським? Та де там! У ліпшому випадку козацький хутір у запорізькій паланці… Їй, що бачила Кам'янець, Львів, Варшаву! Вдові військового товариша гетьмана Ходкевича. Ех! Їхав би собі за ворота, не розглядався на всі боки. Краще б і не бачив!..

— Вибачте, пані. Я співчуваю вашому лихові, — чужим голосом витиснув із себе Максим. — Сподіваюсь, усе владнається. Де могила вашого чоловіка, запитаєте у ротмістра Віденського. Мені час, прощавайте!

Заніміла нога знайшла стремено, відштовхнувся від землі — і ось уже в сідлі.

— Но, гнідий! — крикнув несамовито.

Кінь зірвався з місця і поніс вершника у напрямку шляху, що ним щойно ніс його, повного надій і сподівань.

— Стій! — почув за плечима. — Стій, благаю!

Не вагаючись, знов опинився на землі. Кинувся назад.

— Юстисю!

Пригорнув до себе.

І раптом відчув усім тілом, як вона притислася до нього, тремтячими руками вчепившись у цупке сукно жупана, що пропахло порохом, тютюном і пилом сотень верст українських шляхів.

— Не кидай мене, козаче! — почув шепіт.

— Кохана моя, — ледве вимовив.

Шумів затиснутий між скель шалений Смотрич, куйовдив вітерець пожовкле листя лип. Десь дуже здалека долинали голоси людей, ревіння худоби. А вони стояли і боялися поворухнутися. Боялися, що їхнє несподіване щастя вислизне з рук, і доля знов розкидає їх, таких далеких і таких близьких, серед жорстокого світу. Серед крові, зла, серед бурхливих лихоліть і військових буднів. Не вірили самі собі, не вірили тому, кого стискали в обіймах. І лише насолоджувалися тим, що доля подарувала у цю солодку мить. І пили це щастя, жадібно, не думаючи про майбуття, не оглядаючись у минуле. Пили разом, хоча майже не знали одне одного, були на різних сходинках суспільного стану. І від цієї невідповідності здоровому глуздові п'яніли ще більше, мов від столітнього вина, мов воїни на полі бою серед кривавих рік і переможних криків.

Загін Віденського проминув міську браму і попрямував, відхиляючись на південний захід, повз смугу узлісся. Важко навантажені вози повільно тяглися, віддаляючись від міцних кам'янецьких мурів і стрімких скель. Годі було й думати про швидкість: коні натужно впирались у землю, везучи такі необхідні війську хліб, борошно, крупи, пастрему, копчену рибу, м'ясо, порох, свинець та олово. Віденський тривожно поглядав довкола, очікуючи появи татар. І ті не примусили на себе довго чекати. Чорною мошвою вкрили обрій і з гиком кинулися на невеличкий загін, переобтяжений вантажем. Чули, як степові шакали, легку здобич. Поганяли своїх кошлатих коників, вимахували кривими шаблями.