Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 61

Ділавер-паша зареготав уже на повний голос.

— Аякже. Я навіть скажу більше. Ваше бажання для мене — закон, з вас будуть різати ремені кілька днів.

— От добре, — докинув Микита, — ще побачимо, як із вас, псів, наші хлопці всі тельбухи повитрясають.

Ділавер-паша зблід. Посмішка з його обличчя одразу зникла, і він, тамуючи злість, кинув крізь зуби:

— Збийте з них пиху і киньте у яму. Завтра на світанку почнемо. Адже очікування смерті гірше від самої смерті, діаманти моєї душі? — він уже вгамував злість і з посмішкою дивився на козаків. — Ну, у вашому випадку це прислів'я втратить сенс, це я вам обіцяю.

Ділавер-паша круто повернувся і рушив до шатра. Запорожців руків'ями шабель погнали назад до ями.

Біля ями трьох збили з ніг і почали лупцювати, намагаючись влучити гостроносими чарухами у найболючіші місця. Відходивши їх до втрати свідомості, вкинули до ями.

Очуняли вже, коли у ямі було майже темно. Говорили мало, у кожного в голові гуло, як у порожньому казані. Спрага вже мучила пекельним вогнем. Андрій розрізав пута за допомогою кам'яного молотка і допоміг звільнити руки друзям. Удвох із Микитою перев'язали, розірвавши сорочки, Максима, у якого на грудях відкрилася стара рана.

У знемозі відкинувшись на стіни, мовчки сиділи. Боролися з болем і спрагою. Нікому не хотілося навіть поворухнутися. Година минала за годиною. Невидиме з ями сонце повільно схилилося на захід, і поступово у в'язниці почало темніти. Зникли спочатку обличчя, потім постаті, залишилися лише темні плями, що час від часу хрипко зітхали. Кожен розмірковував про власне, не тривожачи розмовами інших. Микита полинув думками у Переяслав, до грудастої Пріськи, яка не згубила жіночої привабливості, хоч і тягнула чималеньке господарство, що залишив по смерті чоловік, і трьох синів на ноги поставила. Старшого пообіцяв їй на другий рік у Січ забрати, до військової науки… Хай вибачає тепер.

Андрій прокручував у пам'яті події останніх тижнів. Печеру, потім щасливий порятунок. Чомусь тільки йому пощастило минути ятагани. Та ще Яцькові. Бідний Яцько… Добряче прикипів до нього. Усе бігав, благав навчити фехтувати… Що ж, тепер друзі навчать. Хоча не так, як він. Його ж бо сам Микита вчив! А Микита теж тут. Ще батько, як він там? Думає, що вже й живого немає.. Батьку, батьку! Познущалося життя над козаком. Дружину мав, дітей шестеро мав, хутір мав… Нічого не залишилося. Ще й доля подарувала смерті останнього сина свідком бути. Така вона, доля…

І лише Максим посміхався у темряву, пригадуючи найщасливіші у своєму житті дні, що минули у Кам'янці. Зовсім поряд… Так би й полинув бистрим соколом. Упав би каменем та й притиснув до серця. Ні, він її не залишить Грабовському. Не його вона, по очах бачив, що не його. Та яма глибока… Лише думки, лише вони не мають перешкод. Летіть, думи, до неї, скажіть, що пам'ятає чорнобривий. Спить і бачить, смерті не боїться, бо має спогади і щасливий у надії зустрітися в ліпшому світі…

Раптом нагорі, обриваючи думки, почулося неголосне шкряботіння. Дерев'яні ґрати повільно з'їхали донизу. На тлі темного неба замиготіло кілька постатей. Як і минулого разу, опустилася драбина, але тепер по ній хтось поліз у яму. Андрій стиснув у руці шматок кременя й застиг, очікуючи, хто з'явиться. Через хвилину гість подолав останній щабель і скочив на земляну підлогу ями. Здивовані козаки впізнали у ньому потурнака-перекладача. У руках він мав глечик і якийсь об'ємний пакунок.

— Доброго вечора, пани запорожці! — мовив весело.

Напружено вдивлявся у темряву.

— Ну, тобі то він не добрий, потурначе, ти вже звідси живим не вилізеш! — Андрій, перемагаючи біль, став у нього за спиною. Рукою вхопився за драбину, щоби не впасти, другою підняв доісторичну зброю.

Потурнак сміливо зазирнув Андрієві в очі.

— Зачекай, козаче! Дай хоч сказати, що хотів.

Здивований Кульбаба помітив, що у голосі його не було ніякого страху. Це був зовсім не той тремтячий голос, що його вони чули вдень у Ділавер-паші.

— Кажи, як маєш, — почувся з темряви голос Микити.

— Я за вами прийшов. Або визволю, або разом помремо… Ось, айрану[46] поки що випийте, — він подав Андрієві глечик. Здивовано поглядаючи, Кульбаба взяв і зробив кілька голосних ковтків. Відразу відчув себе ліпше. Віддав глечик потурнакові.

— Дай братчикам, а я тут тебе постережу. Та дивись, у мене келеп.

Потурнак тихо засміявся і подав глек спочатку Микиті, потім Максимові.

— Ходити можете? — запитав.

— Що тобі треба? — відповів Микита питанням на питання.

— Ось, — прибулий кинув на землю тлумак, що його тримав у руках, — тут турецький одяг, одягайтесь.

Не ставлячи більше питань, запорожці почали переодягатись у турецьке вбрання.

— Так ліпше, — сказав потурнак. — А треба мені життя ваші врятувати, які, між іншим, і куруша тепер не вартують. Зараз тихо піднімайтеся за мною нагору. Не дивуйтесь, аскерів, що вас охороняли, ми порізали, там двоє греків стоять поки, щоби ніхто не помітив. Вони теж хочуть до одновірців перебігти.

Козаки вже нічого не говорили, лише виконували накази потурнака. Мовчки вилізли нагору. Окрім ліхтаря над ямою, навкруги все було покрите темрявою. На них зацікавлено дивилися два бородатих обличчя. Осторонь лежали тіла двох убитих турків.

Піднявшись останнім, потурнак-визволитель щось по-турецьки сказав охоронцям. Один з них підняв із землі три шаблі без піхов, подав козакам.

— Сховайте під халати. І доки я першим у бійку не полізу, щоб мені анічичирк. Підемо до Дністра, там варта слабша, і я каяк заховав. З Божою поміччю проберемося, — зашепотів потурнак.

— Стій! — піймав його за лікоть Максим. — Як звуть тебе? За кого Бога молити, коли що?

— Був Грицьком, потім Махмудом, тепер хочу знову Грицьком стати. Ну, вперед, потім поговоримо.

Скрадаючись, вони пішли поміж шатрами. У них, незважаючи на недавній погром, усі спокійно спали. Лише де-не-де через білі запони просвічували вогники ліхтарів, чулися розмови. Десь неголосно бренькав саз.[47]

Ішли майже годину, ховаючись від кожного перехожого. Лише один раз назустріч пробігла закутана з ніг до голови жінка. Вона лише зиркнула на козаків і розтанула в темряві. Десь попереду почувся плюскіт води і крики вартових, що їх тепер значно побільшало. Але Грицько-Махмуд, не спиняючись, вів їх одному йому відомою стежкою. Запорожці незчулись, як крики охорони залишились у них за спиною. Ще через десять хвилин почався крутий кам'яний схил, порослий соснами й акаціями. Нарешті заблищали широкі води Дністра.

Грицько з греками витягнули з кущів невеликого човна і, намагаючись не хлюпати, стягнули його у воду. Не гаючись, запорожці сіли на лави і взяли до рук весла. Широкими гребками відігнали каяк далі від берега і розвернулися проти течії. Працюючи веслами, почали віддалятися від турецького табору.

Тепер можна було трохи перевести дух.

— Побий мене грім, якщо я щось розумію! — прошепотів Андрій. — Розказуй, Грицьку, чи то пак, як тебе.

— А що розказувати. Невільником я був у Ділавер-паші. На полі працював тяжко, а як зачув, що паша в похід на Польщу збирається, потурчився. Єдиний це був вихід додому потрапити. У паші війська мало було, то він невільників потурчених теж брав… Зі Збаража я, міщанин.

— А ми думали, ти, клятий, справжній бусурман.

— Грішний я… Молився по-їхньому. А скільки разів на допитах християн мусив мордувати! Вік спокутувати буду… До лаври святої піду, у ченці.

— То ти і нас у каятті прихопив? — похмуро запитав Микита.

– І вас…

— Ну, то дурно ти це зробив, ми не панотці, гріхи не відпускаємо… Чому не вчепився в горло собакам, чому на християнську кров спокійно дивився?!

Грицько люто зблиснув очима.

— А ти мені, козаче, у душу не лізь! Я собі сам суддя. І суддя немилосердний! Пам'ятаєш тих двох жовнірів, що до вас у ямі сиділи?